Втрата - Барклей Лінвуд. Страница 21

Синтія була така заклопотана спостереженням за Ґрейс, що я зсунув докупи обидві наші таці, поклав на них ложки, ножі, виделки та серветки, поклав сандвічі, коли ті були готові, й поставив тарілки з супом.

— Вона знайшла нам стіл, — сказала Синтія.

Я розглянувся навкруги й побачив Ґрейс, яка сиділа за столом на чотири особи й махала нам рукою ще довго після того, як ми її помітили. Коли ми приєдналися до неї, вона вже дістала свого біґ-мака з коробки, де були також палички смаженої картоплі-фрі.

— Брр, — сказала вона, побачивши сметану в моєму супі-броколі.

Жінка років п’ятдесяти з добрим обличчям, у синьому жакеті, яка сиділа сама-одна за сусіднім столом, подивилася на нас, усміхнулася й повернулася до свого ланчу.

Я сидів навпроти Синтії, Ґрейс сиділа праворуч від мене. Я помітив, що Синтія дивиться через моє плече. Я обернувся, поглянув туди, куди дивилася Синтія, й обернувся назад.

— Що там таке? — запитав я.

— Нічого, — сказала вона й надкусила свій сандвіч із курятиною та салатом.

— Куди ти дивилася?

— Нікуди, — сказала вона.

Ґрейс запхала картопляну паличку собі в рот, швидко подрібнивши її на сегменти у чверть дюйма завдовжки.

Синтія знову дивилася через моє плече.

— Синтіє, — запитав я, — на якого дідька ти так пильно дивишся?

Цього разу вона не стала так відразу заперечувати, що щось привернуло її увагу.

— Там якийсь чоловік, — мовила вона.

Я хотів обернутися, але вона сказала:

— Ні, не дивися.

— І що в ньому такого особливого?

— Нічого, — сказала вона.

Я зітхнув і, мабуть, закотив очі.

— Ради Бога, Синтіє, ти не можеш витріщатися на якогось незнайомого чоловіка просто так…

— Він схожий на Тода, — сказала вона.

Гаразд, сказав я собі. Ми вже тут були. Лише зберігай спокій.

— Окей, — промовив я вголос. — Але що ти бачиш у ньому схожого на свого брата?

— Я не знаю. Але щось у ньому є. Він мені здається таким, яким, либонь, був би сьогодні Тод.

— Про що ви розмовляєте? — запитала Ґрейс.

— Не звертай уваги, — сказав я, а звертаючись до Синтії, мовив: — Скажи мені, в чому саме він схожий на твого брата, і я наче випадково обернуся й погляну на нього.

— У нього чорне волосся, на ньому брунатна куртка. Він їсть китайську їжу. У цю хвилину їсть яєчний рулет. Він схожий на молодшу версію мого тата й на старшу версію Тода, запевняю тебе.

Я повільно обкрутився на своєму стільці без спинки, вдав, ніби роздивляюся кіоски, що торгували різними наїдками, обираючи, щоб його ще купити собі поїсти. Я побачив того незнайомця, побачив, як він ловить язиком листочки брюссельської капусти, що випадали з його наполовину з’їденого яєчного рулета. Я бачив кілька фотографій Тода із Синтіїної коробки для черевиків, наповненої пам’ятними речами, і визнав за можливе, що якби він досяг своїх пізніх тридцятих або своїх ранніх сорокових років, він міг би бути трохи схожим на того суб’єкта. Трохи розповніле, одутлувате обличчя, чорне волосся, зріст близько шести футів, хоч точніше його визначити було важко, поки він сидів.

Я обернувся назад.

— Він схожий на мільйон інших чоловіків, — мовив я.

— Я хочу придивитися до нього ближче, — сказала Синтія.

Вона підвелася на ноги, перш ніж я встиг її зупинити.

— Стривай, моя люба, — сказав я, коли вона проходила повз мене, зробивши невдалу спробу схопити її за руку.

— Куди це мама пішла?

— До туалету, — відповів я.

— Я теж хочу до туалету, — сказала Ґрейс, махаючи ногами вперед і назад, щоб помилуватися своїми новими кедами.

— Вона поведе тебе потім, — сказав я.

Я спостерігав, як Синтія обходить довгий ряд кіосків, ідучи в протилежному напрямку від того, в якому сидів той чоловік. Вона проминула всі прилавки й торговельні точки, наближаючись до нього ззаду і трохи збоку. Коли вона проминала його, то пішла прямо, підійшла до Макдоналдса і стала там у чергу, раз у раз позираючи з удавано неуважним виглядом на незнайомця, що, як їй здавалося, був дивовижно схожий на її брата Тода.

Коли вона повернулася, то презентувала Ґрейс шоколадне морозиво у невеличкій пластиковій чашці. Її рука тремтіла, коли вона поклала її на тацю Ґрейс.

— Ура! — вигукнула Ґрейс.

Синтія не звернула ніякої уваги на вдячний вигук своєї доньки. Вона подивилася на мене й сказала:

— Це він.

— Синтіє.

— Це мій брат.

— Синтіє, візьми себе в руки, це не Тод.

— Я дуже добре придивилася до нього. Це він. Я так само переконана в тому, що то мій брат, як у тому, що Ґрейс сидить тут із нами.

Ґрейс підняла голову від свого морозива.

— Твій брат тут? — Вона справді здавалася зацікавленою. — Тод?

— Їж своє морозиво, — сказала Синтія.

— Я знаю, як його звали, — сказала Ґрейс. — А твого тата звали Клейтон, а твою матір — Патрисія.

Вона проторохтіла ці імена, так наче виконувала якусь вправу на уроці.

— Ґрейс! — сердито вигукнула Синтія.

Моє серце закалатало. Я відчув, що це може закінчитися дуже погано.

— Піду поговорю з ним, — сказала вона.

— Ти цього не зробиш, — мовив я. — Подумай, той чоловік ніяк не може бути Тодом. Задля всього святого, якби твій брат був живий і здоровий, якби він ходив до торговельного центру, якби привселюдно споживав китайський обід, невже ти думаєш, що він не дав би тобі про себе знати? І він помітив тебе також. Ти тут вельми точно наслідувала манери інспектора Клузо, [15] петляючи навколо нього, і твої наміри були до бісової матері очевидними. Це просто звичайний собі чоловік, може, й справді трохи схожий на твого брата. Ти підійдеш, заговориш до нього, так ніби він Тод, він буде приголомшений і невідомо як усе це закінчиться…

— Він іде геть, — сказала Синтія з панічним розпачем у голосі.

Я рвучко обернувся. Незнайомець був уже на ногах. Він востаннє обтер рота паперовою серветкою, зібгав її в руці й поклав на паперову тарілку. Він залишив свою тацю на місці, не поніс її до сміттєвого кошика й пішов у напрямку туалетів.

— Хто це, інспектор Клузо? — запитала Ґрейс.

— Ти не можеш піти за ним до нужника, — остеріг я Синтію.

Вона сиділа, мов заклякла, спостерігаючи, як незнайомець звернув у коридор, що вів до чоловічих і жіночих туалетів. Він повернеться звідти, і вона може його зачекати.

— Ти підеш до чоловічого туалету? — запитала Ґрейс у матері.

— Їж своє морозиво, — знову відказала їй Синтія.

Жінка в синьому жакеті, що сиділа за сусіднім столом, колупалася у своєму салаті, вдаючи, ніби вона нас не слухає.

Я зрозумів, що маю лише кілька секунд на те, щоб переконати Синтію не робити того, про що ми потім усі пожалкуємо.

— Пам’ятаєш, як ти мені сказала, коли ми тільки познайомилися, що постійно бачиш людей, які здаються тобі твоїми рідними?

— Скоро він знову з’явиться. Якщо звідти немає іншого виходу. Чи немає там іншого виходу, з того боку?

— Не думаю, — сказав я. — Ці почуття є для тебе цілком нормальними. Ти шукала рідних протягом усього свого подальшого життя. Пам’ятаю, кілька років тому я дивився передачу за участю Лері Кінґа, [16] і вони показували сюжет про чоловіка, чий син був убитий Симпсоном (здається, його прізвище було Ґолдмен), і він розповів Лері, що їхав в автомобілі й побачив, що хтось веде машину так, як водив її його син, і він погнався за тією машиною, щоб ближче роздивитися водія, тільки для того, аби переконатися, що то не його син, хоч і знав, що його син мертвий, знав, що шукати його немає ніякого сенсу…

— Ти не знаєш, мертвий Тод чи ні, — сказала Синтія.

— Справді, я не знаю. Але я зовсім не про те хотів тобі сказати. Я мав на увазі, що…

— А ось і він. Він прямує до ескалатора.

Вона підхопилася на ноги й побігла.

— Прокляття! — вигукнув я.

— Тату! — скрикнула Ґрейс.

Я обернувся до неї.