Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 13

Сила моєї уяви перетворювала цю Фріну, що стискала мене в своїх обіймах, в уособлення слави і, головне, честі; доброчесність, що приносить найблагородніші жертви, геній, що породжує найнесподіванішу думку, навряд чи дадуть уявлення про моє щастя. Моє чудове створіння дарувало мені всі радощі почуттів і всі втіхи душі разом. Під тягарем цієї солодкої знемоги, потопаючи в цій насолоді, я вже не відрізняв справжність од вигадки; я був людиною і не був нею; я ставав хмарою, вітром, шелестом; я обертався на чистий дух, ефірне створіння, що оспівує вище блаженство. Я хотів відкинути свою природу, щоб злитися з бажаною дівою, розчинитися в ній, ближче припасти до краси, стати пристрастю своєю і чужою, коханням і предметом кохання.

Несподівано, підкошений безумством, я кидався на ліжко; я качався від болю; я зрошував своє ложе гарячими сльозами, яких ніхто не бачив, жалюгідними сльозами, пролитими заради химери.

14

Спокуса

Незабаром, не в змозі залишатися довше у своїй вежі, я спускався темними сходами, крадькома, як убивця, прочиняв двері на ґанок і йшов у ліс.

Я брів навмання, розмахуючи руками, відкриваючи обійми вітрам, які утікали від мене, як і тінь, за якою я гнався; притулившись до стовбура бука, я дивився, як налякані мною ворони перелітають на інше дерево, як повзе над голими гілками місяць; я мріяв залишитися назавжди в цьому мертвому світі, подібному до тьмяного склепу. Я не відчував ані холоду, ані нічної вогкості; навіть крижане дихання зорі не могло б урвати нитку моїх роздумів, якби в цей час не лунав сільський дзвін.

У бретонських селах по небіжчиках зазвичай дзвонять удосвіта. Цей дзвін, що складається з трьох повторюваних нот, утворює просту сумну мелодію, жалібну і простонародну. Ніщо не було таке співзвучне моїй хворій, пораненій душі, як повернення до прикрощів життя під подзвін, що сповіщав їхній кінець. Я уявляв собі, як пастух віддавав дух у загубленій серед полів хатині, як потім його несуть на таке ж покинуте кладовище. Для чого жив він на цій землі? Для чого з’явився на світ я сам? Якщо мені рано чи пізно судилося піти, чи не краще вирушити в дорогу вранці, по холодку, і прийти до часу, ніж знемагати в кінці шляху, терплячи тягар дня і спеку? Жевриво бажання кидалося мені в обличчя; думка про те, що мене не буде, стискала мені серце нежданою радістю. У пору юнацьких помилок я часто мріяв не пережити свого щастя: перші успіхи давали таке блаженство, що після цього залишалося тільки прагнути власного зникнення.

Все міцніше й міцніше прихиляючись до мого привида, не маючи змоги потішити серце тим, чого не існувало, я був схожий на каліку, який мріє про пестощі, для нього недосяжні, і тішить себе мрією, тим солодшою, чим тяжчі його муки. Крім того, я передчував, що доля моя буде жалюгідною; вигадуючи все нові і нові приводи для страждань, я з кожним днем впадав у відчай: я то мав себе за нікчему, не здатну піднестися над натовпом, то відшукував у собі достоїнства, яких ніхто ніколи не поцінує. Внутрішній голос підказував мені, що в світі я не знайду нічого з того, що шукаю.

Все посилювало гіркоту моїх розчарувань: Люсіль була нещасна; мати не вміла мене розрадити; батько давав пізнати тернистий шлях життя. Його похмурість рік від року зростала; з роками дерев’яніло не тільки його тіло, а й душа; він постійно вистежував мене і нещадно сварив. Повертаючись з моїх самотніх прогулянок і бачачи його на ґанку, я відчував, що мені легше вмерти, ніж повернутися в замок. Але гаяння часу лише відтягувало тортури: змушений прийти до вечері, я зніяковіло сідав на краєчок стільця, з мокрим від дощу обличчям і скуйовдженим волоссям. Під батьковим поглядом я приростав до місця, і піт виступав у мене на лобі: я втрачав останній проблиск здорового глузду.

Тепер мені доведеться здобутися на силу, щоб зізнатися у своїй слабкості. Людина, що заміряється на власне життя, виявляє не душевну міць, але природну ваду.

У мене була стара мисливська рушниця, що часто давала осічку. Я зарядив її трьома кулями й подався у віддалений куток Великої алеї. Я звів курок, наставив дуло собі в рот, упер приклад у землю; я спустив курок кілька разів: пострілу не було; поява сторожа похитнула мою рішучість. Мимовільний і несвідомий фаталіст, я вирішив, що мій час ще не настав, і відклав виконання свого плану до іншого разу. Якби я застрелився, все, чим я був, померло б зі мною; ніхто не дізнався б причин, що привели мене до катастрофи; я поповнив би натовп безіменних невдах; ніхто не зміг би відшукати мене слідами моїх прикрощів, як знаходять пораненого слідами крові.

Ті, в чиїй душі ці рядки поселять сум’яття і спокусу піти за моїм божевільним прикладом, ті, хто з любові до моїх химер пройнявся співчуттям до моєї особи, повинні пригадати, що вони чують усього лише голос небіжчика. Читачу, котрого я ніколи не побачу, знай: ніщо не вічне; від мене залишилося лише те, що я є в руках Бога живого, мого судді.

15

Хвороба. – Я боюся й відмовляюся піти по духовній лінії. – План подорожі до Індії

Плодом цього бурхливого життя стала хвороба: вона поклала край моїм мукам – джерелу перших побачень з музою і перших поривів пристрасті. Ці пристрасті, що виснажували мою душу, пристрасті ще неясні, були схожі на морські урагани, які налітають зусібіч разом: недосвідчений стерничий, я не знав, яким галсом йти і як упоратися з цими незрозумілими вітрами. Груди мої роздуло, я кидався в лихоманці; послали в Базуш, містечко за п’ять-шість льє від Комбурґа, за чудовим лікарем на ім’я Шефтель, чий син був замішаний у справі маркіза де ла Руері [11]. Він уважно мене оглянув, приписав ліки і заявив, що найбільше мені потрібно змінити спосіб життя.

Шість тижнів життя моє було в небезпеці. Якось вранці мати сіла на край мого ліжка і мовила: «Час наважитися; ваш брат може добитися для вас бенефіція; але перш ніж вступити до семінарії, вам треба як слід подумати про своє майбутнє, бо, хоч як хочу я влаштувати вас по духовній лінії, я швидше волітиму бачити вас світською людиною, ніж священиком, який зганьбив себе».

З того, що ви щойно прочитали, видно, чи доречною була пропозиція моєї святобливої матусі. Напередодні вирішальних подій мого життя я завжди одразу розумів, чого мені слід уникати; мене спонукало почуття честі.

Абат? це просто смішно. Єпископ? священний сан викликав у мене повагу, і я шанобливо схиляв голову перед вівтарем. Якби я став єпископом, прагнув би я набути чеснот чи вдовольнявся б прихованням своїх пороків? Я відчував себе занадто слабким для першого наслідку, занадто прямодушним для другого. Ті, хто вважає мене за лицеміра і честолюбця, погано мене знають: я ніколи не досягну успіху в світі саме тому, що мені бракує однієї пристрасті – честолюбства, і одного пороку – лицемірства. Честолюбство прокидається в моїй душі, лише коли страждає моя гордість; я міг би захотіти стати міністром або королем, щоб посміятися зі своїх ворогів, але назавтра викинув би міністерський портфель і корону у вікно.

Отже, я сказав матері, що не відчуваю покликання до духовної кар’єри. Я повторно змінив свої плани: спочатку я відмовився стати моряком, тепер не хотів бути священиком. Залишалась військова нива; вона була мені до душі: але як змиритися з утратою незалежності і залізною європейською дисципліною? Мені засіла в голову безглузда ідея: я заявив, що або поїду до Канади корчувати ліси, або завербуюся в армію індійських принців.

Завдяки одній з тих суперечностей, що властиві всім смертним, мій батько, втім, людина вельми розсудлива, ніколи надто не дивувався авантюрним планам. Він покартав матусю за мої виверти, але погодився відпустити мене до Індії. Я вирушив у Сен-Мало: там якраз споряджали корабель до Пондішері.

16

Проїздом у рідному місті. – Спогад про тітоньку Вільнев і знегоди мого дитинства. – Мене кличуть у Комбурґ. – Остання зустріч з батьком. – Я вступаю на службу. ‹…›

Минуло два місяці: я опинився сам на рідному острові; тітонька Вільнев недавно померла. Оплакуючи її біля спорожнілого бідного ліжка, де вона віддала Богові душу, я помітив плетений візочок, у якому я вперше звівся на ноги, щоб потім зробити свої перші кроки по нашій сумній земній кулі. Я уявляв собі, як моя стара нянька зі своєї смертельної постелі дивиться на цей кошик на колесах; побачивши цей перший пам’ятник мого життя, що стоїть проти останнього пам’ятника моєї другої матері, від думки про те, що добра тітонька Вільнев, покидаючи цей світ, благала небеса дарувати щастя своєму вигодованцю – предметові такої постійної, такої безкорисливої, такої чистої прихильності, – серце моє краялося від ніжності, жалю і вдячності.

вернуться

11

На своєму життєвому шляху я раз у раз зустрічаю героїв моїх «Записок»: вдова сина лікаря Шефтеля недавно оселилась в богадільні Марії Терези; це ще один свідок моєї правдивості (Париж, 1834).