Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 50

Перший успіх, здавалося, провіщав подальші перемоги. Я переглядав коректурні відбитки «Атала» (епізоду, що входить, як і «Рене», до «Генія християнства»), аж раптом помітив, що кількох аркушів бракує. Страх охопив мене: я подумав, що роман мій вкрадено – побоювання, певна річ, аніскільки необґрунтоване, адже нікому навіть на думку не спало би мене грабувати. Хоч би там як, а я все ж вирішив видати «Атала» окремою книгою і оголосив про свій намір у листі, який надіслав у «Журналь де Деба» і в «Пюблісист».

Перш ніж зважитися зробити своє творіння надбанням публіки, я показав його панові де Фонтану: уривки з нього він уже читав у рукописі, коли жив у Лондоні. Дійшовши до промови отця Обрі біля смертельної постелі Атала, він раптом суворо мовив: «Це не те; це погано; це треба переробити!» Я пішов від нього у відчаї; я не відчував себе здатним написати краще. Я хотів усе спалити; розклавши перед собою папери, я з восьмої до одинадцятої вечора просидів у себе на антресолях, схиливши голову на руки. Я був сердитий на Фонтана, сердитий на самого себе; я так зневірився в собі, що навіть не брався за перо. Близько півночі я почув голоси моїх горлиць, далекі і ще більш жалібні через те, що я тримав бідних птахів узаперті; до мене повернулося натхнення; дуже швидко я накидав усю промову місіонера без єдиної вставки, без єдиної помарки, в тому вигляді, в якому вона існує до сьогодні. Серце моє неспокійно калатало, коли я вранці відніс її Фонтану; він вигукнув: «Це те, що потрібно! те, що потрібно! Я ж казав, що ви можете зробити краще!»

З публікацією «Атала» почалася моя слава у цьому світі: я перестав жити сам по собі і став на суспільний терен. Після стількох військових успіхів літературний успіх здавався дивом; від нього відвикли. Довершувала справу незвичність книги. Серед літератури епохи Імперії, на тлі класичної школи, цієї старої, яка хоча ще й молодиться, проте від самого її вигляду охоплює нудьга, «Атала» була чимось небаченим. Ніхто не знав, потворність це чи довершеність, вбачати в ній Горгону чи Венеру? Академіки провадили вчені дискусії про її поле і природу в такому ж дусі, в якому робили доповіді про «Генія християнства». Старе сторіччя відкинуло її, нове прийняло.

Атала здобула таку популярність, що разом з маркізою де Бренвільє поповнила колекцію воскових фігур Курція. Стіни придорожніх заїжджих дворів були суціль обвішані червоними, зеленими і блакитними гравюрами із зображеннями Шактаса, отця Обрі та доньки Сімагана. На набережних лялькарі показували воскові фігурки моїх героїв, як показують на ярмарку Богоматір зі святими. На бульварі в одному з театрів я побачив мою дикунку в ореолі півнячих пер: вона так тлумачила про душу самоти дикунові, який анітрохи їй не поступався, що мене від сорому пройняв піт. У театрі Вар’єте виставляли п’єсу, де молода дівчина і хлопець після виходу з пансіону пливуть до рідного містечка, щоб там повінчатися; оскільки, зійшовши на берег, вони не говорять ні про що, крім крокодилів, лелек і лісів, батьки вирішують, що вони з’їхали з глузду. Пародії, карикатури, насмішки сипалися на мене, мов з мішка. Абат Морелле, бажаючи мене збентежити, всадовив служницю собі на коліна, але, на відміну від Шактаса, не зміг утримати в руках стопи юної діви: якби Шактас з вулиці Анжу дозволив зобразити себе в цій позі, я пробачив би ці стріли критики.

Весь цей галас зробив моє входження до літератури ще гучнішим. Я став модним. Це запаморочило мені голову: насолоди самолюбства були для мене новими і п’янили мене. Я полюбив славу, як жінку, як перше кохання. Втім, я був легкодухий і страх мій дорівнював моїй пристрасті: як будь-який новобранець, я боявся бою. Моя природна відлюдність, вічні сумніви щодо власного таланту не давали мені змоги серед моїх тріумфів занадто удаватися в пиху. Я втікав від власного блиску; я проходжувався віддалік, намагаючись погасити ореол, що сяяв навколо мого чола. Увечері, насунувши на очі капелюха, щоб ніхто не впізнав у мені велику людину, я вирушав до маленького кафе, щоб там потайки прочитати хвалебну статтю про себе в якій-небудь маловідомій газетці. Прогулюючись наодинці зі своєю славою, я забирався все далі і доходив до пожежного насоса в Шайо, прямуючи тією самою дорогою, якою колись із такими муками вирушав до двору; звикнутися з новими привілеями мені було анітрохи не легше. Коли моя вельможна персона обідала за тридцять су в Латинському кварталі, вона аж давилася від сорому: їй, бачте, здавалося, що всі на неї дивляться. Я роздумував про свою велич, я казав собі: «І ти, незвичайна людина, їси тут, як простий смертний!» На Єлисейських Полях було одне кафе, яке сподобалося мені тому, що в залі висіла клітка з солов’ями; господиня закладу пані Руссо знала мене в обличчя, але не мала жодного уявлення про те, хто я такий. Близько десятої вечора мені подавали чашку кави, і я, наслухаючи спів п’яти або шести Філомел, розшукував у «Петіт Афіш» свою «Атала». На жаль! Бідолашна пані Руссо невдовзі померла; компанії солов’їв та індіанки, що співала «Солодка гіркота кохання, без якого життя мені не миле!» – судився короткий строк.

Отже, успіх не міг ані продовжити спокуси мого дурного славолюбства, ані замутити тоді мій розум, але на мене чигали інші небезпеки; ці небезпеки зросли з появою «Генія християнства» та з моєю відставкою після смерті герцога Енгієнського. Опріч жіночок із тих, що ридають над сторінками романів, навколо мене почав гуртуватися натовп ревних християнок та інших благородних і палких натур, чиї груди тремтять від самої думки про подвиги. Найнебезпечнішими виявилися безневинні отроковиці; не знаючи, ні чого вони хочуть взагалі, ні чого вони хочуть від вас, вони зі спокусливою легкістю поміщають ваш образ у світ вигадок, стрічок та квітів. Жан-Жак Руссо розповідає про ті признання, які йому випало вислухати після виходу в світ «Нової Елоїзи», і про перемоги, які він міг легко одержати: мені не відомо, чи сягала моя влада так само далеко, але знаю, що я був геть завалений купою напахчених записок; лише той факт, що нині авторки цих листів уже мають статечний вік бабусь, полегшує мою оповідь, і я можу, не зневажаючи звичаїв, розповісти про те, як змагалися вони між собою за слово, написане моєю рукою, як піднімали конверт з моїм підписом і як ховали його, ніяковіючи, зашарівшись, схиливши голову і сховавши личко за довгим волоссям. Якщо все це не зіпсувало мене, сподіваюся, що маю здорову натуру.

Чи то через непідробну чемність, чи з пустої слабкодухої цікавості я іноді вважав своїм обов’язком особисто подякувати незнайомим панянкам, які підписували своїм ім’ям утішливі послання: одного разу на п’ятому поверсі я зустрів чудове створіння, що жило під материнською опікою; більше я там не з’являвся. У оббитій шовком вітальні мене дожидала полячка: суміш одаліски та валькірії, вона була схожа на білий пролісок або на чарівний верес, що замінює інші чада Флори, коли їх час ще не настав або вже минув: у цьому хорі жінок, молодих і старих, вродливих і непривабливих, втілилася моя давня сильфіда. Подвійний вплив – на мою гординю і на мої відчуття – був тим більш небезпечний, що до цього часу, якщо не брати до уваги однієї серйозної прихильності, я не відчував до себе милості натовпу – мене просто не помічали. Та все ж мушу сказати: навіть якби я міг легко зловжити чиєюсь вірою, скориставшись зі скороминущої облуди, думка про похітливий порив, збуджений цнотливою силою віри, релігії, була чужа моїй педантичності: бути коханим завдяки «Генієві християнства», бути коханим за «Соборування», за «День усіх покійних»! Ні за що не погодився б я так себе знеславити і ганебно уподібнитися Тартюфу.

Я знав одного лікаря з Провансу, доктора Вігару; доживши до вісімдесяти років, коли будь-яке задоволення вкорочує віку, він, за його словами, «анітрохи не шкодував про втрачений таким чином час; не піклуючись про те, чи взаємною є та насолода, яку він отримує, він ішов назустріч смерті, яку сподівався прийняти так само охоче». Проте, коли мені довелося бути поруч з бідолахою в його смертну годину, я побачив його сльози; він не зміг приховати від мене свою скорботу; надто пізно: сиве волосся було занадто рідким, щоб сховати й осушити його заплакане обличчя. По-справжньому нещасний, покидаючи землю, лише безбожник: для людини невіруючої існування жахливе тим, що нагадує про небуття; не народившись на світ, люди не відчували б страху, розлучаючись із життям; життя атеїста – жахлива блискавка, що світлом своїм осяває безодню.