Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 51

Господи, всемогутній і милосердний! не для того подарував Ти нам життя, щоб ми страждали від негідних лих і вкушали жалюгідних радощів! Розчарування, яке нас постійно спостигає, – запорука того, що призначення наше є набагато шляхетнішим. І хоч би як ми помилялися, але, якщо при цьому душа наша залишалася серйозною, якщо, навіть поступаючись нашим слабкостям, ми не забували про Тебе, це означає, що в годину, коли в доброті Твоїй буде воля Твоя порятувати наші душі, ми перенесемося за ту Твою грань, де благодать вічна!

7

Рік 1801. – Пані де Бомон: її товариство

Особою, яка зайняла найбільше місце в моєму житті після повернення з еміграції, стала пані графиня де Бомон. Частину року вона мешкала в замку Пассі, поблизу Вільнева-на-Іонні, де проводив літо пан Жубер. Повернувшись до Парижа, пані де Бомон побажала зі мною познайомитися.

Волею Провидіння, якому було бажано перетворити моє життя на довгий ланцюг гірких жалів, перша людина, яка радо вітала мене на початку моєї діяльності на суспільній ниві, першою ж спочила в могилі. Пані де Бомон відкриває траурну процесію жінок, що пішли з життя раніше за мене. Найбільш далекі мої спогади ґрунтуються на чиємусь тлінові і продовжують свій рух від труни до труни; мов індійський пандит, я читаю заупокійні молитви, доки не зів’януть квіти на моїх чотках.

Пані де Бомон була донькою Армана Марка де Сент-Ерема, графа де Монморена – посла Франції в Мадриді, коменданта Бретані, члена зборів нотаблів у 1787 році і міністра закордонних справ за Людовіка XVI, який його дуже любив: він загинув на ешафоті, а за ним – більшість членів його родини.

Пані де Бомон, яку вельми схоже з оригіналом зобразила пані Лебрен, була не надто гарна на вроду. Миґдалевидні очі на блідому, змарнілому обличчі блищали б, мабуть, яскраво, якби надзвичайно важкі обставини не пригасили її погляд, приглушивши його так само, як промінь світла втрачає свою силу, пройшовши крізь кригу. Її вдачі притаманними були прямота і нетерплячість – плід сильних почуттів – і якийсь внутрішній біль, якого вона зазнавала. Наділена піднесеним серцем і безмежною мужністю, вона була народжена для світу, але з примхи лихої долі та з доброї волі віддалилася від нього; проте коли дружній голос звертався до цієї самотньої душі, вона приходила і промовляла кілька небесних слів. Надзвичайна кволість уповільнювала мову пані де Бомон, і повільність ця була зворушлива; я познайомився з цією тяжко хворою жінкою, коли вона вже доживала свого віку; смерть вже торкнулася її своїм крилом, і я присвятив себе її недугам. Я винайняв помешкання на вулиці Сент-Оноре, в особняку д’Етамп, недалеко вулиці Нев-де-Люксембурґ, де пані де Бомон займала квартиру, що виходила на сади міністерства правосуддя. Я щовечора навідувався до неї разом з нашими спільними друзями паном Жубером, паном де Фонтаном, паном де Бональдом, паном Моле, паном Пак’є, паном Шендоле – людьми, відомими в літературних та ділових колах.

Усім, кому випало знати особисто пана Жубера, людину примхливу і своєрідну, його завжди бракуватиме. Він мав дивовижну владу над умами і серцями; варто було хоча б раз полонити вашу увагу, і відтоді образ його невідчепно супроводжував вас, мов та влізлива думка, яку неможливо прогнати. Понад усе він волів здаватися незворушним, але при цьому саме він тривожився найбільше: він намагався стримувати свої поривання душі, вважаючи їх шкідливими для здоров’я, та друзі постійно руйнували його спокій, тож усі ті застережні заходи, до яких він вдавався, намагаючись запобігти недугам, виявлялися марними, бо він не міг залишатися байдужим до радощів і жалів близьких: цей егоїст тільки те й робив, що піклувався про інших. Щоб відновити свої сили, він вважав за необхідне довго сидіти із заплющеними очима, поринувши в мовчання. Бог знає, які громи прокочувалися у його душі в той час, який він проводив у мовчанні і спокої, яких сам собі призначав дотримуватися. Пан Жубер раз у раз змінював собі дієту і режим; сьогодні він пив лише молоко, завтра – їв лише м’ясо, одного дня трясся розбитими вщент дорогами, а іноді поволі і якомога обережніше роз’їжджав найрівнішими алеями. Читаючи, він виривав із книг сторінки, які йому не сподобалися, завдяки чому став власником бібліотеки за своїм вподобанням, що складалася зі схудлих творів, поміщених у занадто просторі для них палітурки.

Глибокий метафізик, він так ретельно відшліфовував свої філософські вислови, що вони ставали живописом або поезією; Платон із серцем Лафонтена, він склав собі уявлення про досконалість, і уявлення це не дозволяло йому довести до кінця жодного задуму. У рукописах, знайдених після його смерті, він говорив: «Я немов Еолова арфа, що видає кілька прекрасних звуків, але не виконує жодної мелодії». Пані Вікторина де Шатне говорила, що він «схожий на душу, яка випадково зустріла тіло й абияк уживається з ним», – саме так, чарівно і влучно.

Ми сміялися із тих супротивників пана де Фонтана, які бажали зобразити його як глибокого і потайного політика: насправді він просто був поет – запальний, прямий і завзятий, у спорі здатний на будь-яку крайність, він однаково не вмів приховувати власну думку, як і сприймати чужу. Він не поділяв літературні погляди свого друга Жубера: той у всьому і в усіх помічав щось добре; Фонтан, навпаки, повставав проти інших учень і терпіти не міг інших авторів. Він був заклятим ворогом тих принципів, на яких стоїть сучасне письменство: являти очам читача вчинок во плоті, лиходія на місці злочину або шибеницю з її мотузкою здавалося йому жахливим; він вважав, що предмет потрібно зображувати не інакше як під поетичним покровом, ніби крізь сяйливий кристал. Страждання, що вироджується у видовище на потребу звиклої до всього публіки, гідне, вважав він, тільки роззяв із цирку або з Гревської площі; сам він визнавав трагічне почуття тільки тоді, якщо воно ушляхетнене захопленням і долучене чарами мистецтва до ніжного жалю [49]. Язаперечував, наводячи йому як приклад грецькі вази: на цих вазах можна бачити тіло Гектора, прив’язане до колісниці Ахілла, а маленька фігурка, що летить у повітрі, є тінню Патрокла, втішена помстою сина Фетіди. «Ну що, Жубере, – вигукнув на це Фонтан, – як вам подобаються такі хмари? Добрий спосіб зображати душу придумали греки!» Жубера ці його слова взяли за живе, і він, довівши Фонтану, що той сам собі суперечить, заходився докоряти йому за поблажливість до мене. Ці суперечки, часто вельми комічні, тривали нескінченно: коли я мешкав на площі Людовіка XV в аттику особняка пані де Куален, якось увечері о пів на дванадцяту моїми вісімдесятьма чотирма сходинками збіг нагору, гримаючи тростиною об підлогу, розлючений Фонтан; він прагнув довершити перервану суперечку: йшлося про Пікара, якого Фонтан на той час шанував набагато більше, ніж Мольєра; та він нізащо не погодився б надрукувати жодного слова з тих, що вимовляв: Фонтан-промовець і Фонтан з пером у руці – це дві зовсім різні людини.

Саме пан де Фонтан, мені приємно це повторити, заохотив мої перші досліди; саме він сповістив публіку про підготовку до виходу в світ «Генія християнства»; саме його муза, зачудована і віддана, скерувала мою музу на новий шлях, куди та ступила; Фонтан навчив мене так висвітлювати речі, щоб приховувати їхню потворність, порадив вкладати у вуста романтичних персонажів класичну мову. За минулих часів існували люди, призначення яких було служити охоронцями смаку. Подібно до драконів, що пильнували золоті яблука в саду Гесперид, вони дозволяли юним увійти, тільки якщо ті могли доторкнутися до плодів, не нашкодивши їм.

Твори мого друга чарують читача, плин розповіді захоплює його: розум блаженствує, перебуваючи в тій щасливій злагоді зі світом, коли все чарує і ніщо не ранить. Пан де Фонтан безупинно переписував свої творіння; не знаю нікого, хто б був переконаний більше за цього старого майстра в правоті прислів’я: «Поспішай поволі». Що сказав би він сьогодні, коли в будь-якій сфері: етичній чи фізичній, люди щосили намагаються скоротити свій шлях і вважають будь-яке просування занадто повільним. Пан де Фонтан вважав за краще плинути, покладаючись на волю солодкої поміркованості. Пригадайте, що я сказав про нього, коли розповідав про наші зустрічі в Лондоні; я змушений повторити тут жаль, який висловлював тоді: ми тільки й робимо, що оплакуємо нещастя, які передчуваємо, або ж ті, які згадуємо.