Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 113

Олов'яников заперечливо хитнув головою.

— Ні, не можна, все на волосинці!

Він не хотів ризикувати в жодній дрібниці і, мабуть, мав рацію. Але рискнути все ж довелося. І саме цей риск зайвий раз підтвердив справедливість старовинного прислів'я про те, що нема лиха без добра.

Настав час зустрічати в Люстдорфі фелюгу із зброєю. Для операції потрібні були люди. Олов'яников запропонував було відібрати їх із співробітників карного розшуку або навіть мобілізувати молодь через міський комітет комсомолу, але Немцов і слухати про це не захотів.

— Нехай наші йдуть, — заявив він, — справа серйозна!

— А шпигун? — нагадав Олов'яников.

— Шпигун, шпигун! На Канатній дитячий будинок відкрили для матроських сиріт. Можливо, ти їх краще візьмеш? Там уже напевне немає шпигунів!

— Мені, знаєш, не до жартів, — сказав Олов'яников, смикаючи вуса. — Групу має очолити Михальов. Люди підуть з ним ніби як блатні і називатимуть його Сивим. А ти розумієш, як небезпечно розшифровувати Михальова саме перед нарадою отаманів?

— Я все чудово розумію! — сказав Немцов. — Але й передоручати цю справу комусь іншому не маю наміру! Пусти поголос, що вночі братимемо контрабандистів, ну, скажімо, в Лузанівці. Справа звичайна, нікого не здивує. І виклич добровольців. Так, так, добровольців! Чим відвертіше діятимемо, тим менше той запідозрить. А Михальова їм не обов'язково називати: не всі ж блатні в місті знають його, кінець кінцем!.. Ну, двом-трьом хлопцям, які надійніші, можна сказати, і досить.

— Але ж від решти не приховаєш, що фелюга доставить зброю. Одного цього досить, щоб провалити Михальова.

— Попередь, щоб мовчали.

— Шпигуна теж попередити? — єхидно спитав Олов'яников.

— От казка про білого бичка, — розсердився Немцов. — Сказано тобі: нікому я цієї справи передоручати не буду! Підуть чекісти — і годі! Та дідько тебе забери зовсім, контррозвідник ти чи ні? Отож, будь ласка, поверни цю справу так, щоб комар носа не підточив, інакше накладеш головою, так і знай! Усе! Працюй!

Олов'яникову довелося поступитись. Він робив це, згнітивши серце, втішаючи себе тим, що, можливо, шпигун справді не надасть значення звичайній облаві на контрабандистів.

Але, видно, від спостережливих співробітників Одеської надзвичайної комісії не приховалося, що начальник розвідвідділу дуже серйозно ставиться до незначної, на перший погляд, операції. Бажаючих узяти в ній участь виявилося більш ніж треба.

Відібрали десять чоловік. Звеліли їм зібратися на конспіративній квартирі поблизу Привозу. О третій дня туди прийшов Олексій.

Уже близько місяця він змушений був жити в оточенні всілякої погані, далеко від товаришів, відокремлений од них суворими законами конспірації. І ось тут, у кімнаті, де було повно чекістів, він відчув себе так, наче після тривалої відсутності повернувся в рідний дім. Похмурі, веселі, насмішкуваті, простодушні — всі ці люди були якось по-рідному зрозумілі йому. Хотілося до кожного підійти, поплескати по плечу, сказати: «Здорово, от і я! Давненько не бачилися!» Це почуття ще більше посилилося, коли він побачив знайомі обличчя.

Був тут молодий чекіст, який на мітингу «містранівців» у Оперному театрі встановив тишу, грюкнувши об підлогу дверцятами. Іншого чекіста, трохи старшого, з опуклим, облисілим лобом, Олексій запам'ятав ще з того дня, коли, вештаючись з Павкою по Одесі, став випадковим свідком його перестрілки з грабіжником на Пушкінській вулиці. Нарешті, третього чекіста Олексій знав з чуток: це був начальник оперативного відділу губчека Демидов, кремезний голубоокий здоров'як в чорній шкірянці, застебнутій, незважаючи на спеку, на всі ґудзики.

Та, власне, і решту чекістів Олексій, здавалося, вже десь бачив, вони були звичними, своїми…

Небагатослівний, стриманий, з простим, малорухливим обличчям природженого розвідника, Олексій теж привернув до себе увагу. Чекісти з цікавістю поглядали на незнайомого високого на зріст хлопця в мішкуватому піджаку, з яким Олов'яников і Інокентьєв про щось довго розмовляли наодинці перед початком оперативної наради. Почав нараду Інокентьєв.

— Сьогодні ввечері, — сказав він, — влаштуємо невеличкий маскарад. Пограємося в блатних…

Не пояснюючи, навіщо це потрібно, він звелів усім подбати про відповідний зовнішній вигляд і о восьмій вечора знову зібратися тут.

— Вказівки дістанете на місці. Керувати операцією буду я і ось він… Називайте «старший», цього досить. — Інокентьєв показав на Олексія.

Усі глянули на нього.

Олексій сидів у кінці столу, прямий, застиглий. На щоках у нього проступили довгі жовна. Світлі, з холодним слюдяним блиском очі були зосереджені на бронзовій чорнильниці, яка стояла на столі. Коли Інокентьєв уже збирався закінчити нараду, він раптом сказав:

— Одну хвилину. А щодо спеціальної групи ви забули?

— Що?

— Та як же! — промовив Олексій, наче досадуючи на безпам'ятність начальства. — Можна вас на два слова? — і кивнув на двері.

Вони втрьох вийшли в коридор.

— Ти при своєму розумі? — накинувся на нього Олов'яников.

— Яка ще спеціальна група?

— Тихо! — схопив його за плече Олексій. — Він тут!

— Хто?

— Цей гад… Лежин!

На мить запанувала тиша. Стало чути, як за дверима жваво розмовляють чекісти. Олов'яников збліднувши спитав:

— Котрий?

— Опасистий, сидить поряд з Демидовим.

— Лисий?

— Так.

Олов'яников і Інокентьєв перезирнулися.

— Арканов… старший уповноважений, — вимовив Олов'яников таким неприродно рівним голосом, що неважко було зрозуміти, яка буря піднялась в душі начальника розвідувального відділу. — Як ти дізнався?

— Запальничка…

Так, це був китайський болванчик, рот якого, коли натискали пружину, розтулявся, і в ньому спалахував вогонь.

Усього два дні тому Олексій бачив його в руках Нечипоренка. Потім він чув, як отаман просив Шаворського передати щось на пам'ять своєму землякові, «незамінному», як називав його «хазяїн». І ось тепер запальничка була в чоловіка, що стріляв у грабіжника на Пушкінській вулиці. Стріляв і не поцілив з тридцяти метрів…

Напружену увагу цього чоловіка Олексій відчув на собі з того самого моменту, як зайшов у кімнату. Спочатку він пояснив це простою цікавістю.

Згорбившись, поставивши лікті на стіл, він сидів якраз напроти Олексія. Його пальці машинально погладжували сріблясте тільце східного божка. Потім, також машинально, він натиснув пружину. Болванчик розтулив рота, і з нього вихопився гострий язичок полум'я…

Олексій повільно одвернувся.

Це не могло бути помилкою або випадком — Олексій уже давно не вірив у такий збіг. Особисто йому все було зрозуміло. Треба тільки доказати, викрити, піймати на гарячому…

— Гляди, Михальов! Арканова переведено з Києва, півроку вже тут. Чи точно знаєш, що це та сама запальничка?

— Абсолютно точно: всього дві таких і є! Та ви самі можете пересвідчитися: у тої фігурки має бути вм'ятина збоку. Петро тому й залишив її собі, а мені дав ту, що краща.

— Ну, припустімо… А не могло бути такого випадку: Шаворський доручив комусь передати запальничку за призначенням, а той попав у наші руки, так вона і потрапила до Арканова?

— Ні, — сказав Олексій, поміркувавши. — Шаворський нікому не доручав зв'язуватися з Лежиним, я б знав. Ну давайте перевіримо. Ви забалакайте з ним, спитайте, звідки така запальничка, а я встряну.

— Гаразд. Тільки не лізь поперед батька в пекло.

— Будьте певні!..

— Треба Демидова попередити, — зауважив Інокентьєв. — Без нього не починайте. Ану, викличте мені його сюди…

Скориставшись з відсутності начальства, чекісти повставали з місць. У кімнаті було сизо від диму. Арканов стояв у простінку між вікнами, завішаними тюлевими занавісками, розмовляв з Демидовим і високим на зріст горбоносим чекістом. Коли зайшли Олов'яников і Олексій, вони рушили до своїх стільців, на ходу гасячи цигарки.