Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 114

— Нічого, можна курити, — сказав Олов'яников. — Вийшла, товариші, невелика затримка, хвилин п'ятнадцять доведеться почекати. Зараз доставлять сюди одного тинчика, який точно вкаже місце висадки контрабандистів. Демидов, там твоя допомога знадобиться, вийди до Василя Сергійовича.

Демидов вийшов. Олов'яников сів на стілець посеред кімнати, всім своїм виглядом підкреслюючи, що наступні п'ятнадцять хвилин він має намір відпочити. Олексій сів біля нього.

— Ну, братки, — сказав Олов'яников, — дільце нас чекає закрутисте. Таких контрабандистів ви ще не бачили!

Він був помітно збуджений і частіше, ніж завжди, перевіряв, чи на місці його вусики. Чекістам, які добре знали свого начальника, все це говорило про те, що Олов'яников задумав якусь хитромудру комбінацію. Його обступили з усіх боків. Запитань ніхто не задавав, але кожен сподівався щось дізнатися про наступну операцію. Арканов стояв поряд з Олексієм, майже торкаючись його коліном. Олексій зблизька бачив його міцне роздвоєне підборіддя і м'яку округлу вилицю з подряпиною від бритви.

— Либонь, цікаво? — всміхнувся Олов'яников.

— Зрозуміла річ, — сказав хтось.

— Нічого, потерпіть до вечора! Курити є в кого-не-будь?

— Курити почали, Геннадію Михайловичу?

— Буває, бавлюсь під настрій…

— Тютюнцю? Цигарок?

— Якщо вже курити, то давайте тютюн.

Тютюн він узяв в Арканова. Довго й невміло скручував цигарку. Олексій розумів, що він навмисне зволікає час, чекаючи, мабуть, повернення Інокентьєва.

Нарешті той зайшов у кімнату, сказав:

— Усе гаразд.

— Ну й добре, — кивнув головою Олов'яников. — Ану, дайте вогнику…

Арканов, який пригостив його тютюном, перший подав і запальничку.

— Ого! — сказав Олов'яников. — Ану, покажи!

Він узяв запальничку, оглянув її з усіх боків.

— Цікава! Божок якийсь?

— Мабуть, китайський, — сказав Арканов. — Хитро зроблена, правда?

— Хитро.

— У нього їх до біса, — зауважив хтось із чекістів, — ціла колекція!

— У тебе ще така є? — зацікавився Олов'яников.

— Такої нема. А вам навіщо, Геннадію Михайловичу, ви ж не курець?

— Ну то й що, просто забавна дрібничка, хочеться мати. Не віддаси?

Арканов вибачливим жестом розвів руками.

— Не можу, пам'ять.

— Від жінки, певно?

— Від друга, разом воювали.

— А, від бойового соратника… — промовив Олов'яников. — То інша справа. — Він повернувся до Олексія: — Поглянь, яка забавна!

Олексій узяв запальничку. Ось вона, вм'ятина… Він потер її великим пальцем і скоса глянув на Олов'яникова. Той ледве помітно кивнув.

— Рідкісна річ, — мовив Олексій, — таких, видно, небагато…

— У мене їх немало перебувало на моєму віку, — самовдоволено сказав Арканов, — а нічого такого не траплялося.

— Та їх усього і є дві! — сказав Олексій і витягнув з кишені свого болванчика. Обидві фігурки він склав докупи, затиснувши великим і вказівним пальцем. — Ось її пара. Теж від друга…

Він знизу вверх подививсь Арканову в очі. І від його погляду в Арканова неспокійно ворухнулися зіниці.

Крім Олов'яникова, Інокентьєва, Демидова, який, зайшовши в кімнату, віддалеки спостерігав цю сцену, ніхто з присутніх ще нічого не підозрював.

Олексій підвівся і спитав з нарочитою наївністю:

— Отже, він уже встиг тобі передати?

— Хто?

— Ну друг твій, сусіда, Степан Онисимович?

І тут всі побачили, як Арканов змінився на обличчі, воно в нього стало безглуздим від переляку, набрало сірого відтінку.

— Який такий ~ сусіда? — пробурмотів він. — Н-не знаю!

— Хіба? — не відпускаючи його погляду, сказав Олексій. — А він про тебе часто згадує, таку рекомендацію дає — позаздриш: незамінна, каже, людина! І Шаворський підтримує.

Поки він усе це говорив, з Аркановим відбулася дивна метаморфоза. Він відступив на крок, зіщулився і, здавалося, став нижчим на зріст. У нього по-старечому опали щоки, рясний піт виступив на лобі.

— Та ти що? Плутаєш з кимось.

— Ні, Лежин, не плутаю, спеціально прийшов побачити тебе!

Лежин обвів очима чекістів, зробив спробу посміхнутися, але усмішки не вийшло. Чекісти розступилися. Він стояв один посеред кімнати, незграбно розставивши лікті.

Не даючи йому опам'ятатися, Олексій сказав:

— А Нечипоренка ти впізнаєш: зараз його привезуть сюди!

— Брешеш, — вихопилося в Лежина. — Не взяли ви його!..

— Не взяли — так візьмемо! — проговорив Олов'яников, відсторонюючи Олексія. — Нарешті ти попався, собако! Зняти зброю!

Втягнувши голову, не спускаючи очей з начальника розвідвідділу, Лежин позадкував до стіни. Поряд з ним уже був Демидов.

— Сказано тобі, з-знімай! — злегка заїкаючись, наказав він.

Лежин відштовхнув простягнуту до нього руку і зробив рух убік, ніби хотів прослизнути до вікна між Демидовим і стіною.

Начальник оперативного відділу заступив йому дорогу:

— Стій!

— Пу-усти!

Наміряючись, певне, скористатися замішанням серед чекістів і вистрибнути у вікно невисокого другого поверху, Лежин раптом нагнувся і головою вперед кинувся на Демидова.

Однак з Демидовим не так легко було впоратися. Лежин збив його з ніг, але той, падаючи, встиг схопити шпигуна за відлогу куртки і рвонув його на себе. Вони покотилися по підлозі. На допомогу приспіли Олексій і чекісти, які опам'яталися від здивування й несподіванки.

Через кілька хвилин Лежин сидів на стільці, прикручений до нього ременем.

— Зараз говоритимеш чи після? — спитав його Олов'яников.

— Га-ади!.. — прошипів Лежин. Обличчя його було перекошене, сльози текли по щоках. — Слова не витягнете, га-ади!

— Значить, потім, — спокійно резюмував Олов'яников. — Ось, товариші, який камуфлет! — звернувся він до чекістів. — Півроку цей тип у нас вважався своїм. Видихувати, що він наробив, нам ще доведеться. Ну, та поступово видихаємо… А тепер слухайте. Його ми залишимо тут на день-два, в Чека не відправлятимемо. Про те, що сталося, не повинна знати жодна жива душа, навіть з наших, обставини того потребують. Ви зрозуміли мене? Жодна жива душа! Питатимуть, де Арканов, кажіть: послали у відрядження,

Переконавшись, що всі присутні добре зрозуміли його розпорядження, спокійно, наче нічого не сталося, Олов'яников заговорив про операцію в Люстдорфі. Коли розходилися, він затримав Олексія:

— Потім, якщо зможеш, приїжджай сюди. Разом допитаємо цю наволоч. — І, весело сяйнувши окулярами, пошепки додав: — Здорово, брат! Правильний сьогодні деньок!

КОНТРАБАНДИСТИ

Чекісти виїхали о восьмій годині на старому заїждженому грузовику. Олексій чекав їх на околиці міста, біля гори Чумки. Його посадили на дно кузова, закривши з усіх боків від сторонніх очей, і грузовик, деренчачи всіма своїми частинами, покотив по булижній дорозі на Люстдорф.

Інокентьєв ще зранку побував у цьому приміському висілку, населеному німецькими колоністами, і намітив місце для «прийому» закордонних «гостей»: відлюдну вкриту галькою відмілину, з двох боків одгороджену скелями, а з третьої — обривом. Сюди було важко дістатись, а ще важче — вибратися звідси.

Чекісти сховали грузовик у кущах на обриві і спустилися на берег, наламавши по дорозі по оберемку сухого бур'яну. На пляжі приготували три освітлювальних вогнища, для яких передбачливий Інокентьєв захопив бутель з гасом. Дисковий ручний кулемет системи Шоша встановили на скелі, що стрімко звисала над берегом.

Потім Олексій подбав про сигналізацію, обумовлену в депеші Рахуби. Два чекісти з ліхтарями влаштувалися в різних кінцях відмілини. Сигнали вони повинні були подавати по черзі, відзначаючи ділянку берега, до якої мали причалити «гості».

Коли все було готово, полягали на березі і почали чекати.

Ніч випала тепла й тиха. Ні вітерця в морі, ні шурхоту на обривах. Тільки легкий, скляний плескіт води. Великий, шерехатий з одного боку місяць завис над морем, розхлюпавши під собою сріблясту масну доріжку світла.