Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 78

Безславна історія Мишки Япончика закінчилась. Проте проблему бандитизму ще не було розв'язано.

Давно вже не існувало Япончика та його «армії», але, як і раніше, ночами Одесу лихоманило від засилля кримінальників. Як тільки наставала темрява, місто злякано завмирало. Жителі наглухо замикалися в будинках І, тремтячи від шурхоту, вслухалися в нічну тишу. Час від часу на вулицях лунало квапливе човгання ніг, десь жалібно скреготіли замки, десь зловісно клацав револьверний постріл або раптом, наче горох по бляшаному листу, розсипалася стрілянина. Всю ніч у місті точилася невидима боротьба: чекісти полювали на нальотчиків, нальотчики — на чекістів.

Тривожно було в голодній Одесі, коли кінчилась нарешті вимушена бездіяльність Олексія Михальова.

ПОЧАТОК

Це сталося незабаром після того, як Синесвитенко поїхав у Роздільну з робітничим продуктовим загоном. На прощання Синесвитенко зробив Олексієві подарунок. Колись йому пощастило роздобути на базарі дві однакові фігурки китайських болванчиків. Фігурки були з міцної сталі, порожні всередині, і Синесвитенко змайстрував з них запальнички. Якщо натиснути пружинку на спині болванчика, верхня частина його голови трохи відкидалась і з рота ви рипався тоненький язичок полум'я. Ще раз натиснеш рот закривався, проковтнутий вогник. Таких запальничок Олексієві ще не доводилося бачити. У Синєсвитенка були золоті руки.

— Візьми на згадку, — сказав Синесвитенко. — Хто знає, чи побачимося ще, а так може й згадаєш… За Павкою наглядай, — попросив він. — Адже я ненадовго. Якщо добре піде, через тиждень повернуся.

— На мене надія погана, — сказав йому Олексій, — не сьогодні-завтра можу полетіти.

— Ну, поки що тут… Він хлопчик тямущий, проживе й сам.

Через два дні після його від'їзду, пізно ввечері, коли Олексій і Павка знічев'я грали перед сном у підкидного дурня, у двері постукали. Джека, що спав на табуреті, зіскочив на підлогу й загавкав. Олексій відклав прийняті карти (а наприймав він багато: Павка грав добре і до того ще й шахраював) і пішов відчиняти.

За дверима стояв невисокий чоловік у цивільному пальті.

— Здрастуйте, — сказав він, — привіт вам привіз із Херсона.

— Від Сергія Васильовича?

— Від Василя Сергійовича. Вас чекають, просили швидше.

І здавалося, з приходом цієї людини життя одразу набуло звичного тривожного ритму, ніби й не було десятиденної передишки. Олексій квапливо загорнув онучі, всунув ноги в чоботи і нашвидкуруч зв'язав у клуночок нехитре своє майно — запасну пару спідньої білизни та стосик паперу для писання.

Одягнувшись, підійшов до Павки:

— Бувай здоровий, іду.

— Надовго? — спитав Павка, що з тривогою спостерігав, як збирався Олексій.

— Хто його знає. Чекати мене не треба.

У Павки затремтіли губи.

— Назовсім, чи що?

— Ну, так уже й назовсім! Прийду, напевне. А якщо ні, сам господарюй. Їжі тобі днів на п'ять повинно вистачити, постарайся обернутись, поки батька нема. На риболовлю ходи… — Олексій говорив удавано бадьоро і при цьому намагався не дивитися в засмучені очі Павки, щоб і самому не розчулитися (звик усе-таки до хлопчака). — Словом, усе має бути гаразд. Коли завтра не повернуся, скажи у дворі, що, мовляв, влаштувався працювати до німців в економію. Зрозумів?

Павка не відповів. Повіки його підозріло набрякли.

— Ну, прощавай. — Олексій потріпав його по жорсткому волоссю, що злиплось від солоної морської води, і рушив до дверей. — Ходімо, — кинув зв'язковому.

Вони вийшли на вулицю.

— Звідси за квартал — фаетон, — півголосом сказав зв'язковий.

Вони звернули за ріг, і Олексій побачив віддалеки жовтий світлячок цигарки. Зв'язковий голосно кашлянув. Вогник прокреслив у темряві криву і, впавши на землю, розсипався червонуватими іскрами, що одразу погасли. Застукали копита, фаетон під'їхав.

— Покурюєш! — невдоволено промовив зв'язковий. — Знайшов заняття.

— Ви б іще довше возились! — озвався візник. Голос у нього був молодий і сердитий. — Сідайте вже…

Олексій сів поряд зв'язкового на шкіряну подушку сидіння, хльоснули віжки по кінській спині, і фаетон рушив, колихаючись на м'яких ресорах.

Вони їхали досить довго. Спершу невимощеною, в глибоких вибоях дорогою, потім по твердому настилу брущатки, що дзвінко цокала під копитами, і, врешті, по м'яких дерев'яних торцях у центрі міста. Зупинилися поблизу якогось сквера.

— Чекай тут, — наказав зв'язковий візникові. — І з куривом поменше! Рушаймо, товаришу, — він злегка підштовхнув Олексія і скочив на землю.

Обминувши сквер, вони перетнули вулицю, ввійшли в темний під'їзд великого будинку і піднялися на другий поверх. Зв'язковий смикнув за ручку дзвоника. За оббитими повстю дверима дзенькнув дзвоник, і майже в ту ж мить їм відчинили. Літня ланка в домашньому халаті провела їх у кінець довгого коридора, відчинила двері.

У кімнаті з завішаними вікнами, обставленій важкими дубовими меблями, сиділи за столом Олов'яников та Інокентьєв. У кутку Олексій побачив ще одного чоловіка — сивого, кремезного, в потертому піджаку, з вигляду робітника.

— Дякую, — сказав Олов'яников зв'язковому, — можете йти. — Коли зв'язковий і жінка вийшли, він глянув на Олексія, привітно мружачись із-за окулярів. — Як справи, херсонцю?

— Які справи? — похмуро сказав Олексій. — Заради таких справ нічого було з Херсона виїздити: там теж риболовля гарна.

Олов'яников усміхнувся:

— Нічого не вдієш, доводилося вичікувати. — Він показав на стілець. — Сідай. Як почуваєш себе? Нашому братові відпочинок не йде на користь, це вже доведено. Звикаєш до неспішного існування, і щось у тобі слабшає, розм'якає, а після все наче нове. Помітив?

— Ні. Досвіду не було, — сухо відповів Олексій.

— Зрозуміло, — засміявся Олов'яников. — Ти, бачу, зовсім на нас розгнівався. Ну нічого, дорогий товаришу, тепер роботи вистачить, можеш бути спокійний. Давай, Василю Сергійовичу, розповідай.

— Ти все пам'ятаєш, що я тобі казав у Синєсвитенка? — спитав Інокентьєв.

— Пам'ятаю.

— Щодо агента, якого ми чекали з-за кордону, і все інше?

— Так.

— Так от, агент прибув. Другий день тут.

— Другий день? А чому…

— Не поспішай запитувати, зараз про все дізнаєшся. Раніш ми думали агента перехопити й послати тебе замість нього. Але в останню мить виявилося, що він приїздить удруге. Виходить, підміняти не можна: провал напевно. Словом, обставини змінилися… — Інокентьєв обернувся до чоловіка, який сидів у кутку. — Підсувайся ближче, Валер'яне, — кинув Олов'яников йому, — розкажи все з початку.

ЯК ЗМІНЮВАЛИСЬ ОБСТАВИНИ

Якийсь один, на ім'я Григорій Павлович Рахуба, прибув до Одеси морем. Висадили його в районі чотирнадцятої станції Великого Фонтана [11], і день він відсиджувався в колючих заростях на березі. Вночі Рахуба пробрався в місто на явочну квартиру. Господар явки, за професією наборщик, Валер'ян Золотаренко переховував його в себе весь наступний день, а як стемніло, повів на нову явку.

І ось дорогою з ними трапилася неприємність, яка загрожувала в ті роки кожному, хто насмілювався робити нічні прогулянки по Одесі.

На темній вуличці біля Грецького базару, куди за наперед наміченим планом Золотаренко провів Рахубу, їх оточили якісь люди. Один з цих людей, у насунутій до брів кепці, освітив їх ліхтариком.

— Хто такі? — спитав він здивовано. — Куди ви зібралися, шановні? Чого вам дома не сидиться?

Він поводився як блатний, цей чоловік. Золотаренко відтиснув Рахубу плечем.

— Добрі громадяни! — сказав він проникливо. — Відпустіть з миром, лікаря веду до жінки, помирає зовсім…

— Лікаря?

Присвічуючи ліхтариком, чоловік у кепці оглянув добротні чоботи Рахуби, його синю куртку військового крою, у відлогах якої виднілась пом'ята українська сорочка, і широкі, трохи обвислі плечі.