Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 76

— Гаразд, — перебив Фомін, — усе ясно. Завтра одержиш відповідь.

— Оце розмова! — сказав Япончик, підводячись. — Люблю ділових людей! Тоді не буду вас більше затримувати, дозвольте попрощатись… І скажіть, щоб нас випустили звідси.

Фомін покликав чергового і наказав провести відвідувачів.

Того ж дня Реввійськрада вирішила видати Япончику мандат на формування бойового полка. Риск, врешті, був невеликий. Можливо, деяка частина бандитів справді візьметься за розум, — яких тільки чудес не робила революція! Якщо ж нічого не вийде, то роззброїти бандитів, зібраних докупи, буде легше, ніж зараз, коли вони ховаються по темних кутках. Та головне — випадала реальна можливість очистити місто від бандитів.

Япончик узявся за діло.

Не менше двох тисяч злодіїв і нальотчиків виявили готовність вступити в його військо. Новосельська вулиця, де розмістився штаб Япончика, перетворилась на військовий табір…

І ось одного чудового дня — це був справді чудовий день для жителів Одеси! — бандити виступили на передові позиції.

Япончик зробив усе, щоб ця подія надовго лишилася в пам'яті одеситів.

Попереду йшли музиканти. Люди Япончика збирали їх по всьому місту. Трубачі і флейтисти з Оперного театру, жебрущі скрипалі, що просили по дворах, гармоністи з слобідських пивничок — усі вони сьогодні крокували поряд, граючи похідні марші і блатні молдаванські мелодії.

Позаду оркестру їхав на білому жеребці сам Япончик у шкіряному кашкеті, «як у Котовського», в офіцерському френчі і червоному галіфе з золотими позументами. Два маузери і прямий уланський палаш у сяючих нікельованих піхвах із зазубреним коліщатком на кінці були на його озброєнні.

Поряд несли величезний прапор з важкого малинового бархату. На ньому була вишита повна назва полку:

«Перший непереможний революційний інтернаціональний одеський залізний полк. Смерть буржуям!»

Біля прапора їхав полковий комісар, призначений Реввійськрадою, — смаглявий чорноволосий юнак у студентській тужурці.

А вслід за ними нестройними рядами рухалося воїнство Мишки. Його прикрашали мундири всіх європейських армій, що побували в Одесі. Рябіло в очах від голубих французьких шинелей, англійських хакі, синіх жупанів і грецьких курток. Особливо розмаїтими були головні убори. Крім звичайних кашкетів та кубанок, тут можна було побачити гайдамацькі папахи з довгими шликами, польські конфедератки, берети французьких піхотинців і навіть німецькі каски з високими гострими шишаками. Кокарди було відірвано, замість них прикріплено червоноармійські зірочки.

Аж шибки у вікнах дрижали, гримів оркестр, розвівався малиновий прапор, і бандити повільно крокували вулицями, упріваючи під тягарем навішаної на них зброї — гвинтівок, пістолетів, гранат і кулеметних стрічок, що їх а лишком вистачило б, щоб озброїти цілу дивізію.

Поглянути на таке небувале видовище висипали тисячі зівак. Темпераментні одеські обивателі, охочі до всього яскравого і незвичайного, з дивовижною легкістю повірили в те, що бандити «виправилися». Вони навіть ладні були пишатися «своїми» бандитами: де ви ще бачили таке місто, щоб у ньому навіть нальотчики («Ви чуєте, навіть нальотчики!») йшли воювати за Радянську владу! Бони махали хусточками, вигукували побажання щасливої дороги та перемоги, забувши, що ще зовсім недавно ці самі люди перетворювали їхнє життя у суцільний жах, який не припинявся ні вдень ні вночі…

Тільки-но ешелон з молдаванським воїнством залишив Одесу, як стало цілком ясно, що Мишка переоцінив свої сили. Ні малиновий прапор, ні зірочки на головних уборах не могли змінити його людей: бандитами вони були, бандитами й лишилися.

У вагоні Япончика йшло безпробудне пияцтво. Бриньчали гітари, чути було дрібний тупіт танцюючих, тхнуло сивухою, верещали прихоплені з Одеси жінки.

Вуркагани не відставали од свого ватажка. На якомусь полустанку вони розстріляли цистерну, що стояла на запасній колії, вирішивши, що в ній спирт. Цистерну розірвало на друзки: в ній був гас. Селян, які виносили до поїзда молоко та варену картоплю, бандити грабували начисто, не платячи ні копійки.

Плоть від плоті молдаванської голоти, Япончик не вбачав у цьому нічого незвичайного.

— Подумаєш — діло! — сказав він комісарові, коли той зажадав негайно припинити грабіж. — Може, в них така звичка боротися з спекуляцією. І взагалі ти їх не чіпай: люди на смерть їдуть!

Переконати його, що це плямує всю Червону Армію, було неможливо. Комісар вжив своїх заходів. Він попередив по телефону залізничників, і ті виставили на кожній станції озброєні патрулі. Базари спорожніли. Грабувати стало нікого. Бойовий дух «відібраних сміливців» одразу ж підупав.

І тоді воїнство Мишки почало танути так само швидко, як і створювалось. Поняття про обов'язок, честь, військову дисципліну були чужі нальотчикам. Майбутнє не обіцяло їм нічого втішного — окопну вологу й жорстокі бої з білополяками, під час яких, чого доброго, і вбити можуть. Кримінальники занудьгували за своїми теплими «малинами», де ніякий дощ не страшний і дуже близько до чужих кишень. Нашвидку зібравши пожитки, вони без зайвих слів почали залишати ешелон і хто як міг утікати до Одеси. Зупинити їх можна було, мабуть, лише найбільш крайніми заходами, аж до розстрілу, а на це Япончик ніколи б не зважився. Він надто добре знав своїх приятелів: почни налагоджувати дисципліну — і ніхто не ручиться за твою власну шкуру…

За станцією Вапнярка поїзд зупинився в степу. В далечині лунали глухі вибухи артилерійської канонади.

Комісар знайшов Япончика біля штабного вагона.

— Чому зупинились?

— Що це таке? — замість відповіді спитав Япончик і, прислухаючись, підняв пальця.

— А ти не знаєш? — сказав комісар. — Це війна. Чорноморські матроси громлять білополяків.

— Так?.. — непевно пробурмотів Япончик. — Подумати тільки, скільки там галасу!..

З усіх вагонів висунулись голови його стривожених дружків.

— Накажи їхати далі! — зажадав комісар.

— Чекай, — сказав Япончик. — Куди нам поспішати?..

Він іще постояв роздумуючи, а коли земля донесла особливо могутній гарматний удар, пішов у вагон.

Ешелон продовжував стояти. Комісара до Япончика не пускали.

— Думає! — сказали йому.

Уранці у вагонах не долічились іще двохсот молдаванських «героїв». А Япончик усе ще «думав», замкнувшись у штабному вагоні з своїми близькими.

Комісар зрозумів: Япончик злякався. Вибір у бандита був невеликий: або йти на фронт, або визнати провал своєї витівки і стати перед революційним трибуналом. Ні те, ні друге не приваблювало Япончика. Він вибрав третє: взятися за старе, зберегти престиж в очах своїх приятелів і чекати кращих часів. Кінець кінцем багато було різних влад, усі зазнали поразки, дивись, і Радянська не втримається…

Комісара викликали в штабний вагон.

— Ми тут усе обмізкували, — об'явив йому Япончик. — Це не наше діло — сидіти в окопах!

— Тобто як це?!

— Дуже просто! Завертаємо додому!

— Що ти мелеш? Подумай, що ти кажеш!

— Я вже думав! Яка мені користь тут сидіти, питається? Ревматизм наживати?

— А наказ?.. Ти розумієш, що це зветься зрада військовому обов'язку?!

— Військовому обов'язку… — передражнив Япончик. — Не лякай мене красивими словами! Якщо я буду в Одесі, вона стане для білих могилою!

Комісар був молодий. Витримка давалася йому важко. Але він усе ж примусив себе говорити спокійно:

— Вінницький, ти зараз краском, а не хто-небудь… Те, що ти задумав, — зрада!

Япончик непокірно задер підборіддя:

— Не капай мені на мозок, поки що я на свою голову не скаржуся. Словом, нічого розмазувати кашу по столу, вирішили — і все! Між іншим, тобі я раджу сидіти тихо і не рипатись. Ти ж знаєш моїх хлопців: у них дуже зіпсовані нерви!..

Комісар нічого не відповів і вийшов з вагона.

… Пішки він добрався до найближчого села, роздобув коня і без сідла поскакав у Вознесенськ — велику вузлову станцію, що її бандити не могли обминути.