Співробітник ЧК. «Тиха» Одеса - Лукін Олександр Олександрович. Страница 81

— Припустімо, щодо цього я спокійний, — сказав Олов'яников. — Людьми вони не розкидаються, не так уже в них густо. Михальов для них просто знахідка: махровий денікінець, був у гайдамаках на Херсонщині, комбідівця убив — це тобі жарти, чи що! Зараз, навпаки, треба, щоб у Михальова все йшло гладенько, нехай Рахуба повірить йому цілком. Ти як вважаєш, Михальов?

— По-моєму, правильно, — сказав Олексій. — Якщо пощастить звести його з кимось із підпілля, я в цьому підпіллі стану фігурою: як-не-як, довірена особа самого полковника Рахуби!

— Рекомендація хоч куди! — усміхнувся Олов'яников. — Подумай, Василю Сергійовичу.

Інокентьєв потер кулаком підборіддя і не відповів. Тоді Олов'яников заговорив як уже про вирішену справу:

— З цього дня, Михальов, переходиш на цілковиту конспірацію. Зв'язок тримай через Золотаренка, він знає як. Надалі сам зможеш приходити сюди, але тільки не одразу. За тобою, мабуть, стежитимуть, в усякому разі на перших порах.

— Ясно.

— Запитань більше нема?

— Нема.

— Коли підеш на явку?

— Прямо зараз.

— Гаразд.

Олексій підвівся.

— Чекай, іще не все. Треба дещо сказати на прощання…

Олов'яников, мружачись, знизу вгору подивився на Олексія. В кутках його губ лягли жорсткі дужки зморщок, і обличчя начальника розвідвідділу вмить утратило звичайний добродушний вираз. Таким Олексій ще не бачив його.

— Я думаю, вчити тебе нічого, — чи то стверджуючи, чи то запитуючи, мовив Олов'яников. — Однак хочу нагадати… Від тебе зараз на вісімдесят процентів залежить успіх операції. Ми покладаємо на неї великі надії. Завалиш — уся відповідальність лягає на тебе. Роби висновки…

— Зроблю, — сказав Олексій і надів кашкет. — Можна йти?

— Ступай. Бажаю удачі.

Інокентьєв вийшов провести Олексія.

На площадці сходів він скоса, як при першому їхньому знайомстві у Синєсвитенка, уважно заглянув йому в очі:

— Ну, хлопче, в добрий час!

І в погляді старого чекіста Олексій раптом вловив просту людську тривогу за нього. Це було так само несподівано, як суворість на обличчі Олов’яникова.

Тепліючи під вдячності, Олексій сказав зворушено:

— Обійдеться, Василю Сергійовичу.

— В добрий час, — повторив Інокентьєв.

Він стояв на площадці, поки Олексій спускався сходами. Уже внизу, перед виходом на вулицю, Олексій почув, як на другому поверсі м'яко зачинились оббиті повстю двері.

Збоку все виглядало дуже буденно. Йшов вулицею парубок. Ішов ні швидко, ні поволі, як ходять люди, котрим поспішати нікуди, а гуляти без діла не звикли. І нікому, звичайно, і на думку не спало б, що шлях цього парубка пролягає в невідомість, у похмурий, сповнений небезпек світ, про існування якого не кожен і догадається.

І вхід у той світ виглядав теж досить звичайно.

Невеликий парадний під'їзд. Над під'їздом — навіс, прикрашений підзором із кованого заліза.

Усередині — широкі сходи. Багатокольорові вітражі у віконних отворах.

Високий перший поверх — десять сходинок угору, і двері праворуч. На дверях потемніла від часу мідна дощечка. Олексій ледве розібрав на ній прізвище господаря квартири:

Олексій тричі натиснув ґудзик електричного дзвоника.

Дуже довго в квартирі не було чути ні найменшого шелесту. А потім відразу, ніби людина причаївшись увесь час стояла по той бік дверей, пролунав низький рокотливий чоловічий голос:

— Хто там?

— Баташова можна бачити?

— Навіщо вам Баташов?

— У справі.

— Нема Баташова. Поїхав.

Знову настала пауза. Олексій і той, за дверима, з хвилину мовчали, прислухаючись.

Наблизивши губи до дощечки з прізвищем, Олексій промовив:

— Прошу передати Баташову, справа важлива.

Людина за дверима нерішуче покашляла. Та ось загуркотіли засуви. Дверна стулка, взята на ланцюжок, ледь прочинилась.

За дверима було темно. В щілину, що утворилася, хтось, невидимий Олексієві, розглядав його. Невдоволено спитав:

— Яка ще там справа?

— Відносно плюшевих килимків. Можу поступитися парою.

Його співрозмовник прочистив горло.

— Зайдіть через півтори години, — сказав він, — я дізнаюсь…

Двері зачинились.

Олексій поглянув на свій залізний кишеньковий годинник. Було близько четвертої. Вище поверхом клацнув замок, і почулися голоси. Олексій спустився сходами, вийшов на вулицю і попрямував від будинку, шукаючи, де б перебути до призначеного часу.

Назустріч траплялися заклопотані домогосподарки. Кілька дітлахів, зібравшись біля рекламної тумби, не по-дитячому серйозно й тихо розмовляли. На перехресті стояв двоколісний ручний візок; босий, обдертий візник дрімав, сидячи на бровці тротуару, звично і, певно, безнадійно чекаючи роботи. Пройшовши кілька кварталів, Олексій побачив за рогом тінистий скверик, обнесений решітчастою огорожею, і звернув у нього.

Біля входу сиділи дві дівчини.

Олексій пройшов повз них у кінець вузької алейки і сів на лавку під густим навісом бузкового куща. Дзвінкі голоси лунали по всьому скверу: дівчата ділилися враженнями про якогось Фільку. Обидві бачили, як Філька гуляв по Дерибасівській з рудою Катькою, і на Катьці була та сама «цапка з голубим камінцем», що її тільки минулого тижня носила Марта з Рішельєвської вулиці. Погодившись на тому, що Філька — це такий негідник, яких ще світ не бачив, і що йому треба влаштувати «зелене життя», дівчата пішли, рішуче стукаючи дерев'яними підошвами. У скверику стало тихо.

Трохи згодом на їхнє місце причвалав високий дідок у солом'яному капелюсі і чорному довгополому рединготі. Він дістав з кишені газету, насадив на носа пружинне пенсне на шовковій тасьмі й заглибився в читання.

Час тягнувся повільно. Олексій відкинувся на спинку лавки, простягнув натомлені ноги і не помітив, як задрімав.

Прокинувся від того, що хтось, покректуючи, сів поряд на ланку. Він почув хриплувате дихання й шелестіння паперу.

Трохи розплющивши очі, Олексій скосив погляд на непроханого сусіда. Спочатку він побачив стоптані штиблети, з яких стирчали вушка, потім смугасті штани, гостре коліно, і, врешті, полу чорного сюртука. Поряд сидів той самий дідок у рединготі, який читав газету біля входу.

«Якого чорта? — насторожився Олексій. — Чого йому там не сиділось?..»

Дідок позітхав, вмощуючись зручніше, і знову розгорнув газету.

«У затінок перебрався, — подумав Олексій. — Іншої лавки не знайшов старий чорт!..»

Він вирішив почекати трохи і піти.

Минуло кілька годин. Олексій не ворушився. Старий шелестів папером. Сусідньою алейкою протупотіли і стихли, віддаляючись, чиїсь кроки. Тоді Олексій зробив рух, ніби прокидався, і тієї ж миті дідок заговорив.

— Одну хвилиночку, — промовив він півголосом, — посидьте ще трохи, треба сказати кілька слів. Тільки, ради бога, не змінюйте пози. Вдайте, що спите…

Олексій завмер від несподіванки.

Нахилившись, ніби вчитуючись у щось, надруковане внизу газетного аркуша, дідок у рединготі проговорив, не ворушачи губами:

— Ви тільки що заходили до Баташова…

«Он як! За мною, виявляється, стежили!..»

— Більше туди не ходіть. Баташов килимки не прийме. У вас є ще явки?

Олексій процідив крізь зуби:

— Нема.

— Скільки килимків?

— Два.

— Де другий?

— Тимчасово приховали.

Дідок дістав хустку і, крутячи головою, довго витирав піт із жилавої, обсипаної ластовинням шиї.

— Треба діждатися темряви, — поквапливо забубонів він. — Потім ідіть на Новобазарну вулицю, будинок шість. Постукайте у вікно, ліворуч від парадних дверей. Чотири удари… Мадам Галкіна… Скажіть, що від Баташова, її попередять. Від неї дізнаєтесь, що робити далі… Неодмінно дочекайтесь темряви. Запам'ятали?

— Так.

— Тепер сидіть, — сказав дідок. — Підете після мене…

Він згорнув газету, важко підвівся і, човгаючи, поплентався до виходу. Збоку він виглядав мирним одеським обивателем, що навіть у такі важкі часи не змінив старої звички «посидіти на повітрі» в післяобідні години…