Сакрал - Хомин Iрина. Страница 14

Уся стихія, немов один-єдиний могутній організм, покриває собою простір між небом і землею. Нею милуєшся, захоплюєшся, її боїшся, але не можеш відірвати погляду від розбурханих річок води, що ллються вулицями міста і які зникнуть, як тільки вщухне гроза.

Тереза обожнювала грозу. Сам шум дощу заповнював собою все її єство, відганяв погані думки і дарував такий бажаний спокій.

Через віконце в кухню потоком летіли краплини води, а тюль танцював мало не під стелею, підхоплений крилами вітру. За вікном миготіли дерева, час від часу дістаючи тоненькими гілками скло, від чого вчувалося трішки страхітливе шкряботіння.

З вікна кухні виднілася її «Таврія», в якій чекав на неї новий знайомий. Отак залиши чужу людину в автомобілі, то станеш пішоходом. Але йому, Борисові, Тереза чомусь вірила. Сама не знала чому. Начебто і не так давно знайомі, і не так багато спільного в них, а хочеться йому вірити. Очі дуже добрі. Такі блакитні й чисті. Ніколи не бачила такого кольору очей.

Її гроза лякає в будинку, в кухні, а як же він себе почуває там, у машині? Мабуть, страшно. Навколо все гримить, блискає, в будь-який момент блискавка може влучити в авто. А вода? Потоки все збільшуються і збільшуються, ось-ось заллють «Таврію» до половини.

Звичайно, страшно.

Хоч як силкувалася Тереза, а все ж таки не змогла розгледіти, що робиться в авто. І дерева, і дощ — усе заважало, та й, здається, в самій машині було вже аж надто спокійно. А може, Терезу не так цікавили події за вікном, як вона просто хотіла відволіктися від поганих думок.

Сп'янілий дядько й тітка ніяк не могли досягти компромісу і пояснити до пуття, що ж сталося два десятки років тому того нещасливого вечора, коли Марта потрапила до клініки. Їх свідчення плуталися. То Галина переконувала, що вони готували вечерю в кухні, то дядько Микола описував, що вони сиділи у вітальні і грали в карти. Тереза ніяк не могла зрозуміти, чи вони розповідають про увесь вечір загалом, чи… просто брешуть.

Але минуло багато часу, вони могли забути послідовність подій. Могли щось переплутати.

В одному Тереза була впевнена — їм не подобалися її запитання, вони виглядали надто збудженими і навіть якимись переляканими. Постійно намагалися перевести розмову на щось інше — діда, бабу, прабабу, її батька Олександра, а дядько Микола, який за все життя не прочитав жодної книжки, навіть щось розповідав про високе мистецтво.

Зрештою Галина пішла ставити чайник, щоб приготувати каву, а коли десь на іншому кінці величезної квартири задзвонив телефон, відіслала племінницю сторожувати воду, щоб залити в чайничок, сама ж побігла взяти слухавку.

Не подобалося це все Терезі. Взагалі, і Галина, і Микола не подобалися їй як люди. Чомусь завжди уникали їх з батьком. Часто не приходили на вечірки, як могли відмовлялися від запрошень. Врешті-решт Олександр на все махнув рукою і взагалі перестав їх запрошувати до себе.

Одне слово, не любила їх Тереза. І зараз закликала на допомогу всі акторські здібності, аби здобутися на радісний вираз обличчя. Адже майже вперше в житті племінниця приїхала до родичів у гості. Навіть торт по дорозі купила. Борис порадив, щоправда.

Тереза чомусь навіть того торту не хотіла.

Дощ, власне злива, таки відволікали від поганих думок. Вона навіть спромоглася забути, де вона і для чого сюди прийшла. Нагадав нав'язливий тоненький свист чайника, сповіщаючи про кипіння води.

Дівчина заздалегідь поставила чашки з насипаною кавою на гарну розмальовану в синє тацю і тепер тільки залила приготовлене окропом.

Вирішила, більш ніж на півгодини тут її цілком вистачить. Вип'є каву, з'їсть шматок торта і піде геть. Все одно нічого до пуття не дізналася.

Щоб повернутися до родичів, треба було двічі повернути направо, потім йшов довгий коридор і двері у вітальню. Двері були прочинені, і Тереза вже ледь розвернулася, аби штовхнути їх ліктем, коли почула приглушені голоси.

— А що Олександр?

— Ти забув, як дісталася нам ця розкішна квартира? Ти ніколи б не заробив на неї! То й мовчи.

— Якщо вона вже почала копирсатися в минулому, то знайде…

— Нічого вона не знайде. Ти ж мовчатимеш?

— Так. Як домовилися.

Дівчину за дверима наче крижаною водою облили. Хотілося увірватися в кімнату і виказати все, що думає про двох добродіїв.

Але що це їй дасть…

Вони відмовляться від власних слів і мовчатимуть.

Тим часом пауза в кімнаті перервалася і дядько знову нагадав про себе:

— Так-то воно так, але хіба то велика таємниця?

— А як ти їй скажеш, що рідна мати намагалася її вбити? І Олександр…

А далі Тереза не розібрала, про що заговорили її родичі. У вухах задзвеніло, ніби крізь тіло пройшов струм. Хотілося кричати. Боже, як хотілося кричати, аж вовком вити! Очі обпекло, здавалося, ріки сліз поллються, але не впала жодна сльозинка. Тільки руки трусилися, та з такою силою, що розставлена на залізній таці порцеляна почала дзеленчати.

Вона злякалася, але не того, що стукіт чашок почують дядько з тіткою, а того, що сервіз зараз почне летіти додолу. Припала на коліна, поставила тацю просто на килим і аж тоді дала волю сльозам. Власне скигленню, бо скупі сльози, одна чи дві, лише виступили на очах, а литися ніяк не хотіли.

Чи то стукіт сервізу, чи скиглення, змусили Галину з Миколою визирнути в коридор. А там, просто на підлозі, сиділа їх небога з почервонілими від сліз очима і дивилася на них диким навіженим поглядом. Зараз вона нагадувала хижу поранену кішку, що була ладна кинутися на будь-кого, хто наблизиться до неї.

— І що ви ще від мене приховуєте? — прошипіла крізь зуби Тереза.

Тітка відсахнулася. Завжди така мила Тереза не була схожа на себе.

— Що розкажете цікавого? Чи вам мову відняло?

— Терезо, вгамуйся! — спробував спинити її дядько. — Сядьмо і все обговорімо.

— Ми вже все обговорили! Ви мені брехали! І тепер брешете! — вигукнула дівчина.

Галина сховалася за спину чоловіка і прошепотіла:

— Схоже, донечка «пішла» у свою маму. Може, викликати «швидку»?

— Краще зателефонуй Олександру.

— Мого татуся на допомогу кличете? Того, що все життя приховував від мене правду?

Тереза зірвалася на ноги, готова кинутися в напрямку телефону, але вчасно зупинилася. Що то допоможе? Це її батько, «видатний драматург», закрутив спектакль, а оті двоє лише покірні маріонетки, які виконують волю вищого начальства.

Розвернувшись, вона кинулася до вхідних дверей, ривком відчинила їх, кулею вилетіла на сходову клітку, а звідти прямісінько на вулицю, під зливу.

Секунди за дві на ній не залишилося жодного сухого місця. Але злива витверезила розпашілі нерви, і Тереза якусь мить стояла посеред розбурханої стихії, що лила з неба. Стояла, піднявши вгору голову і питаючи в Бога, чому так?

А вже потім відчула холод, коли дійшла до машини, вимита дощем, обвіяна вітром, коли довелося пробиратися по воді вище щиколоток і коли зовсім поряд проїхала машина, мало не збивши дівчину посеред дороги.

Борис нічого не сказав. Бачив, як її трусить, розумів, що навряд причиною є прохолода. Краплини дощу скапували з мокрого волосся, що зміями розлетілося по плечах, футболку і джинси можна було викручувати, а руки ніяк не могли знайти собі місця — то терлися об джинси, то покірно лягали на кермо, то охоплювали плечі.

— Гарні в тебе родичі, — сказав, скидаючи з себе піджак, — навіть парасолю на таку зливу не дали.

Дівчина нічого не відповіла, але запропонований піджак взяла і накинула на плечі. Так стало значно тепліше.

— Як торт? — ненав'язливо запитав Борис.

О-о-о! За цим питанням ховалося багато. Як розмова? Що дізналася? Чому в такому стані? І врешті-решт, чи досиділа до кінця і чи попрощалася? А може, так вискочила, без парасолі?

Дівчина відчула пастку нутром. Від сили кілька годин тому познайомилися, а вже в душу лізе!

— Смачний, — відмахнулася одним словом, боячись, що зрадить голос.

— Ну я ж казав! — добродушно кивнув Борис.