Сакрал - Хомин Iрина. Страница 34

І дочекалася.

Сама здивувалася ненормальному спокою, що раптом огорнув душу. Майже спокійно зійшла вниз і натрапила на уламки скла. Якраз на тім самім місці, де щойно сиділа.

І навколо порожнеча.

Не хотіла озиратися, боялася помітити щось, що дуже не сподобається. Але озирнулася.

Нічого.

Раптом у будинку знову стало тихо-тихесенько. Кинулася нагору.

Телевізор вимкнуто. В кімнаті нікого.

Рука сама потяглася до невеличкого дерев'яного хрестика на шиї. Це він її оберігав.

— Дякую, мамо, — прошепотіла.

Зненацька в голову прийшла ще одна ідея. Як раніше не додумалася? В одній з кімнат нанизу висів образ. Невеличкий, у кутку, колись давно привезений нею з дому.

Чимдуж кинулася до нього. Швидко, наче побоювалася бути недопущеною. Зашпорталася за поріг, мало не впала, біль блискавично розійшовся по тілу, та попри все, вона схопила образок і приклала до грудей.

Голосно стукотіло серце, заглушуючи все. І тільки трішки заспокоївшись, зрозуміла, що плаче. Сльози самі котилися з очей, навіть не схлипувала. Отак, з пригорнутим до грудей образом, провела час до ранку, вслухаючись у химерні звуки нічного будинку.

Борис був правий, коли казав про необхідність вивчати символи. Даремно вона не слухала. Зараз вже могла б читати давні записи. Недаремно він обумовлював потребу самозахисту. Як відчував.

Це все її вередливий характер. Завжди звикла все перекладати на інших. Завжди хтось має вирішувати її справи.

О, як же картала себе Тереза, обклавшись під яблунею книжками і манускриптами. Борис же якось сам до всього додумався, йому ніхто не допомагав. Який же він розумний!

Дівчина перегорнула пожовклу від часу сторінку книжки. Власне, все зрозуміло, бодай можна здогадатися. Скільки тут того добра і на окремих аркушах, і в тонких палітурках, і навіть у важких шкіряних обкладинках! А в неї часу ой як мало — лише до вечора кілька годин, а потім знову буде ніч.

За парканом пройшли сусіди, привіталися, Тереза навіть не звернула уваги, чи удостоїла їх відповіддю.

Зеленкувата ряднина зливалася з травою і губилася серед численних згортків давнини. Час від часу прибираючи з чола довгі пасма волосся, дівчина все більше заглиблювалася в прочитане, сортуючи дані за часом і смисловими прикметами. Релігії, вони одні виникали, інші зникали, залишаючи по собі сліди у вигляді міфів, легенд та ледь помітних знаках на стінах усипальниць. у кожного народу своя система божественних об'єктів, але всі вони зводяться до єдиного — існує споконвічна субстанція добра, яку намагаються подолати паразити, назва яких — демони. Для Бога вони ніщо, Бога вони не переможуть, проте є істоти, створені за Божою подобою, — люди, немічні і такі заздрісні та жадібні, — і за що їм даровано безсмертну душу? Вони не цінують дарунка. У що ж вони оцінюють життя людини, якщо Божого Сина відправили на смерть за тридцять срібників?

А ще безкінечне дурне прагнення влади. Над ким? Після смерті володарем не будеш — будеш підсудним. Та й земні блага досить часто бувають ілюзією. Можна мати мінімум. Але відчувати себе набагато вільнішим і багатшим, аніж той, хто вже й забув, для чого женеться за грішми та славою. Потрібно навести приклади, аби люди з їх безцінним даром осягли, для чого живуть, і зробили свій внесок у перемогу над злом. Саме про це кричать всі релігії, міфи, навіть дитячі казки, то чому ж люди не розуміють таких елементарних речей?

Сонце перекотилося небом і торкнулося земного обрію. Тіні дерев ставали все довшими і темнішими, поки врешті-решт не почали заважати читанню текстів. Сьогодні начебто й листочки на деревах тихіше шепотіли, дозволяючи Терезі не відриватися від роботи, і трави були м'якшими та духмянішими, і навіть люди не чіпали заклопотану власними проблемами дівчину. Спостерігали з-за паркану, проходячи повз присадибний садок, але мовчали. І Тереза більше не горнулася до людей. Вони мало можуть допомогти, їм самим необхідна допомога, може, й більше, ніж їй. Те, що переслідує її, відчувається, ВОНО десь окремо від неї, хоч і безжальне. А те, що переслідує всіх, — підступне, його думки та бажання сприймаємо як свої власні, воно не окремо — воно живе в людській свідомості, і ім'я йому… Здогадайтеся.

Правильно. Хіба не страшно? Чому ж люди не намагаються боротися?

Тереза відчайдушно шукала способи боротьби зі своїм невидимим ворогом. Вона знала — час обмежено. Навіть не обідала — врятували зеленкуваті яблука з тієї ж яблуні, під якою сиділа. Хотілося вижити, і це бажання виявилося таким великим, що надало сили боротися і навіть зменшило страх.

Вона «дерлася на стіни» тут, серед людей, подалі від лісу, а що ж тоді відчував Борис там, далеко в горах, за Межею, з першоджерелом у руках і наміром покінчити з матеріалізованим злом. Чи зло допустить ритуал? Навряд.

Тільки тепер Тереза схаменулася. Якою ж егоїсткою треба бути, щоб отак випровадити кохану людину на смерть. Справді кохану. Адже почуття не дається кожному, воно таке крихке та вразливе, і його так важко зберегти. А що зробила вона? Не попрощалася зі своїм коханим через те, що він мав у своєму серці когось ще до її народження, ще за два десятки років до їх знайомства. Хіба розумно вчинила? Цікаво, в чому саме винна Діна, щоб її ненавидіти через два десятиліття після смерті.

Жовтавий вогник сірника лагідно запалив свічку біля образка. Простуваті штори зсунуті на вікнах, на столі стоїть гаряча кава і лежить бутерброд, до якого вона не доторкнулася — не лізло в горло. І хоч надворі вже давно ніч, в душі панував тремкий спокій. Страх теж був, він нікуди не зник, але став меншим, переборним. Тереза почувала себе так, наче за один день подорослішала на кілька життів.

А ще в тій же душі гніздилося сумління і тривога за Бориса. Чи він повернеться? Де він зараз, що робить? Чи живий?

З губ зривалася тиха молитва. Не за себе, за коханого. В думках просила допомогти йому повернутися живим і неушкодженим, благала надати їй шанс, щоб розповісти коханій людині про власні почуття. Навіть якщо після цього він розвернеться і піде, навіть якщо після цього кохатиме лише Діну.

Видно, вітер надворі посильнішав, бо штори раптом злетіли вгору, мов пір'їнка, і довелося зачинити вікно. Опустила донизу залізну засувку та ще довго вдивлялася в непроглядну темряву, сподіваючись помітити Бориса. Щось усередині підказувало відійти від вікна. Небезпечно. Але бажання бачити рідну постать виявилося сильнішим. Допоки не почувся удар у скло.

І головне, що надворі на відстані кількох метрів окрім дерев нічого немає! Тихий скрегіт вказував на повільне сповзання предмета по склу. Невидимий.

Тереза відійшла і повернулася до свічки. Ставши на коліна перед образом і поклавши руки на стіл, дівчина знову почала молитися. Не за себе, за коханого. Це йому там погано, його намагаються зупинити…

Чи вже зупинили і прийшли по неї?

Пальці рук затремтіли і безпомічно лягли на квітчасту скатертину, сама ж дівчина повисла на столі, заходячись у мовчазному риданні. Не себе було шкода.

Просто — не встигла відчути себе по-справжньому коханою і боялася не дістати змоги побачити кохану людину і спокутувати свою провину.

Тільки б він прийшов. А далі вже що буде — чи почуття, чи цинічна зрада. Навіть якщо так.

Під ранок її, втомлену і виснажену, зморила дрімота. Зробили своє тоненька ковдра, яка розіслала по тілу лагідне тепло, і м'яка велика подушка, приставлена до стіни біля ліжка.

У величенькій залі із загадковою мозаїкою на підлозі було зовсім пусто. Обабіч стін стояли білі мармурові колони, освітлені вставленими в них же факелами. Язики вогню зміями звивалися по обмотаному просмоленими смужками стрижню і зникали разом із кіптявою в півтемряві. Тереза спробувала розібрати малюнок мозаїки. Поблизу коло її ніг простягався закручений хвіст змія, закінчуючись пікою, трохи далі факел освітлював гігантські пазурі та крила, трішки схожі на кажанячі. Чорне єство мозаїки зовсім не поєднувалось зі світлим, майже білим кольором зали, що губився в тінях округлого купола і колон. Вузенькі, наче прорізі, вікна в товстелезних стінах будівлі виходили на красивий водяний простір, теж освітлений десятками, а то й сотнями факелів. Чіткий містичний тандем чорного та білого.