Сакрал - Хомин Iрина. Страница 35

Тереза вже знала, де вона перебуває — десь там, поміж хвиль біля спуску сходів очікують своїх жертв застиглі у вічності статуї. Але ж із храму має бути ще один вихід. Горло стиснуло передчуття недоброго. Десь, у глибині свідомості, вона осягала, що то тільки сон. Гнітючий і нехороший, як липке павутиння старого горища. Всього лиш сон. Але з нього потрібно вибратися, і успіх залежить від її власної кмітливості і спраги до життя.

З мармуру тягнулися щупальці холоду і смерті. Ще мить тому храм вабив до себе незайманою красою таємниць. Як тоді, над прірвою, жив в уяві чи не єдиним місцем гіпервисокого мистецтва. Шедевр, створений тисячами рук найталановитіших майстрів тих часів. Треба бути генієм, аби внести вклад в уособлення вищого прояву цивілізації, викласти в підлозі гігантську вражаючу мозаїку, та так, щоб жоден шматочок каменю і на половину міліметра не височів над іншим — суцільна гладь, мов склом покрито, поставити в залі багатотонні колони — однорідні, не складені з помірних частин. В наші часи з усім арсеналом техніки така мета є проблемною. А он та арка, що увінчувала вхід, — щонайменше двометровий барельєф людських постатей вперемішку з дивовижними рослинами і символами.

Мить тому вона не могла відвести очей і від зали, і від незвичайного пейзажу за вікном, але тепер, коли подих перетворився на пару і від холоду звело м'язи, Тереза кинулася до виходу.

Бігти. Із замку. Але куди?

Довжелезний коридор, вкритий нішами для амфор, Що за кілька метрів розгалужувався на двоє ходів, однакових, ідентичних і, здавалося, безкінечних. Тереза дзиґою закрутилася на черговому повороті. І тут амфори, як деінде. Невеличкі посудини з невідомого, мабуть, цінного каменю з виробленими ручками та кришкою, а над нею, амфорою, на стінці ніші виліплене чітке людське обличчя. Над кожною.

Від бігу все ще в розбій ішло серце і подих здавався жаром на тлі всюдисущого морозу.

Понаставляли «глечиків». Для чого? Дизайнер, певно, був диваком.

Руки самі потяглися до найближчої амфори. На темній блискучій поверхні посудини відбивалося світло язиків факела. Амфора здавалася такою живою в абсолютній порожнечі коридорів та німій покірності глиняних облич. Без проблем піддалася кришечка, і, ворухнувши посудиною, дівчина почула сипучий звук, схожий на шипіння падаючого піску в кар'єрах. Висипала те, що містилося в амфорі, на долоню. Сіра маса попелу не затрималась у пригорщі і серпанком просипалася крізь пальці. А Тереза оторопіла, зачудована побаченим. Попіл в амфорах? Прах мертвих?

Це що — гігантський крематорій?

Невже всі обличчя — візуальна пам'ятка про померлих? Відображення…

Кладовище!

Стало ще холодніше. На цей раз морозом сипнуло зсередини. З дитинства не любила кладовищ. Завжди вважала їх чужою територією і ніколи не задумувалася, що коли-небудь сама там опиниться. Але це буде потім, коли душа назавжди покине тіло і стане зовсім байдуже, що відбувається навколо.

Кладовище, величезний склеп відточеної краси.

Амфора вислизнула з рук і з оглушливим брязкотом розбилася об гладесенький мармур підлоги. Задкуючи, Тереза гарячково обдумувала, куди бігти далі, — всі видимі відрізки коридорів видавалися однаковісінькими. Не знати навіть, звідкіля прибігла.

Вибрала ліве відгалуження.

Такі ж амфори і такі ж повороти, на одному з яких Тереза ледь не впала, посковзнувшись на гладі підлоги.

Бігла далі, все швидше і швидше, вже не роззираючись довкола, — все однакове, тільки б вибратися з цієї… «краси»! Хвилини бігли в безвість, і Тереза вже й без годинника могла сказати, що бігає більше, ніж півгодини. Втомилася і, як тоді у підземних лабіринтах Львова, прагла єдиного — щоб закінчилися коридори. Стіни душили свідомість, обмежували повітря, прах лякав своїм єством. Тільки б вибратися!

На одному з наступних поворотів зупинилася.

Далі йшли порожні ніші. І це дивувало.

Ще кілька заповнених, і вже за кілька кроків — порожні.

Кінець?

Мимохідь кинутий погляд на одне з облич змусив озирнутися. Риси обличчя, такі рідні й такі застиглі, — аж душа занила. Батько. Але ж то неможливо. Він живий! Неможливо! Простіше піддати сумніву весь сенс буття склепу. Авжеж, це не склеп — тут обриси живих.

Та який же зрадливий сірий попіл, що висипався з амфори додолу!..

Тремтячими руками повернула посудину в нішу і стала мов укопана. Який сенс бігати по коридору, якщо виходу немає?

Тремтливі губи все ще повторювали: «Цього не може бути. Не може!»

Із забуття її вивів плач дитини. Судячи зі звуків — ще зовсім маленького немовлятка, і десь зовсім поруч. Плач долинав з отієї розвилки без амфор — єдине, що чітко усвідомлювала Тереза і що примусило її кинутися на допомогу дитятку.

Кілька поворотів, кілька зупинок і прислухань до звуків. Врешті-решт коридор вивів її до зали. Вхід був оздоблений орнаментом, схожим на попередній, але тут униз тягнулися невеличкі сходи. Підлога колоподібної зали містилася в невеличкому заглибленні, до якого виходило ще четверо таких сходів — видовище, подібне до впадання рік в озерце.

Немовля плакало десь поряд.

Тереза зійшла сходами вниз і завмерла. Просто на підлозі лежало загорнуте в шовк немовля. Але так холодно! Піддаючись інстинкту, дівчина кинулася до нього. Взяла на руки немічне створіння і притисла до грудей. Відігріти крихітку! Яким жорстоким треба бути, щоб покинути малятко на підлозі!

Немовля раптом перестало репетувати.

Заспокоїлося? Так швидко!

Тереза поклала дитинку на руки і вдивилася в обличчя. Воно посміхалося. Але посмішка була жахливою. Тисячі голок замість зубів своєю білизною контрастували з посинілими тонкими губами. Чорнющі очі безжальним поглядом вп'ялися в дівчину, вириваючи з жахом душу, — так висмоктують вустами сік з м'якого помідора. — О Боже… — прошепотіла Тереза.

Але навряд чи дана істота мала хоч найменше відношення до Бога. її невеличкі ручки, що закінчувалися довжелезними пальцями з химерними кігтями, потяглися до дівчини і вчепилися в руки мертвою хваткою. Губи раптом поповзли вверх, оголюючи довгі нижні голки і роблячи очевидними наступні дії створіння. Воно збиралося кусати. Зажерти.

Тереза присіла, аби поставити дитину на місце. Але не так сталось, як гадалось. Кігті влізли глибоко в руку, і їй було невимовно боляче. В тілі створіння була неабияка сила і спритність. І дівчина навряд чи перемогла б, якби… Якби не прокинулася.

У холодному липкому поті, але неушкоджена і жива. За вікном уже сіріло, і, схоже, закінчувався дощ. Звідкілясь долинала вранішня пісня півня і помірне ґелґотіння гусей. Тиша в будинку свідчила про те, що Борис ще не повернувся.

Позіхнувши і витягнувшись струною на ліжку, Тереза подумала, що варто лише прокинутися, аби вирватися з кошмару. А Борис перебуває там уже другу добу. А взагалі, жахіття для нього тягнеться понад двадцять років.

Зараз він за Межею. Хто зна, які випробовування йому доведеться пройти. Адже він всього лиш людина.

Там була Діна. І вона мертва.

Була Марта. Після кількох років у божевільні теж пішла з життя.

А Михайло Бурий? За ним давно клініка плаче.

Всі інші не повернулися з Пагорба взагалі.

Якщо вона лякається кожного звуку, прокидається зі сну в холодному поті, то що ж випало на долю Бориса?! Через що йому довелося пройти?

Якби вона сказала про свої почуття, у нього був би стимул боротися. А так йому, мабуть, байдуже: жити чи загинути, виконуючи обіцяне Діні.

То хто ж буде розповідати їй цікаві чудернацькі історії, до яких так швидко звикла? Особливо запам'яталася ота, про кохання, начебто воно пилком розкидане по квітах і варто тільки знайти свою квітку.

Полудень вп'явся в гори незвичною спекою, яка зазвичай кликала за собою дощі. Парило. Сусідський собака заліз в кущі порічок, аби сховатися від сонця, але навряд чи йому це допомогло — язик звисав, сухий і шершавий, а часте дихання переривалося лише на мить, коли кудлай намагався змінити позу. Неподалік від тих же кущів примостилася й сусідка, готуючи цілу купу речей для прання. Тереза завжди була з нею в не дуже теплих стосунках, а тепер тим більше не хотілося вислуховувати її репліки, але в хату повертатися не хотілося, і самотність чавила, мов камінь, провокуючи не найкращі думки.