Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан. Страница 11

Наші зустрічі з Анджелою якось зовсім припинилися, так раптово, як і почалися. Надворі було холодно й сльотаво, віяли північні листопадові вітри, а безлистий клен не давав нашій лавочці ніякого захистку. Я ввесь час носився з думкою запросити Анджелу до себе, але моя кімнатка не була особливо романтична для зустрічей з жінкою. Та не в кімнаті справа. Я сам не був відповідно настроєний для цього. Нормально, після таких зустрічей, двоє людей, в той чи інший спосіб, опиняються в ліжку. А такої можливости з Анджелою я не міг навіть уявити. Ми якось не надавалися для цього. Вона теж не запрошувала мене до себе.

Під час різдвяних канікул Анджела поїхала до Філадельфії. Я залишився в Кембріджі, не хотів робити ще тіснішою квартиру матері в Нью-Йорку, хоча мати радо вітала б мене, й особливо зраділа б сестричка Мері. Я цілий тиждень не знав, що з собою робити. Не мав особливої охоти заглиблюватися у книжки, не цікавило мене також містечко. На щастя, Анджела повернулася скоріше, зателефонувала мені й запросила до себе на опізнені свята. Я був украй здивований, але й радий цьому запрошенню.

Вона жила трішки подалі від університету, на Массачуссетс авеню, якихось десять хвилин ходу від мене. Я купив букет квітів і подався до неї. Вона мала досить гарне мешкання: простору вітальню, маленьку спальню и кухоньку. Я подав їй квіти. Анджела поцілувала мене в щоку й подякувала. Глянувши навколо, я остовпів. Все в помешканні блищало, все було елегантно уладжене.

— Я очам своїм не вірю! Як це можливо? — спитав я, глянувши на неї.

— Що вас так дивує?

— Порядок і стиль цілого мешкання. Майбутньому розсіяному професорові це ніяк не підходить.

Вона засміялася:

— Я цілий вечір вчора порядкувала.

— То у вас не завжди так гарно?

— О, ні! У мене завжди повно книжок на підлозі. Але назагал я люблю гарно втримувати мешкання. Дбаю, щоб воно було елегантне.

— Я розумію. Це відповідає вашому вигляду.

— Дякую. Я не часто чую компліменти від людей.

— Бо ви не часто бачите людей.

— Це теж правда. Я живу з книжками.

— А я вже пересичений книжками. Тягне мене до людей.

— Я не помітила, шоб ви так дуже спілкувалися з людьми.

— Як вам сказати… Я люблю людей здалека, люблю бачити їх в інтимних ситуаціях.

— Це суперечні тенденції: інтимність і здалека.

— Але досяжні, повірте мені.

— Вірю. Та чому ми стоїмо серед кімнати? Сідайте. Щось вип'єте?

— А що ви маєте?

— Нічого.

— Чудовий вибір! Тоді давайте нічого.

Вона знову розсміялася:

— Я п'ю тільки на великі свята, як їду додому. Але тато вклав мені в торбу трохи віскі й пляшку коньяку. Курвуаз'є. Чи це гарний коньяк?

— Мій улюблений.

— То, значить, коньяк?

— Так, прошу.

Вона налила келих коньяку й подала мені.

— А собі не наливаєте? — спитав я.

— Я звичайно не п'ю. Ви сидіть і попивайте собі. Я тим часом підігрію вечерю. А тоді згрішу й цокнуся з вами.

— Добре. Якщо є перспективи до гріхопадіння, я терпеливо чекатиму.

— Я зовсім безпорадна в куховаренні. Але мама дала мені різдвяного індика, солодкої картоплі, салатику з креветок і горіхового торта. Я скоренько все підігрію й будемо обідати.

— Тільки не підігрівайте торта.

— Аж такою нездарою в кулінарії я не є!

Вона застелила білою скатертиною столик, подала страви, і ми по-справжньому бенкетували. Анджела згодом випила зі мною келих коньяку, стала балакучою і час від часу з теплотою позирала мені в очі. Ми засиділися допізна. А коли настала хвилина якогось інтимнішого рішення, я просто не знав, що і як вчинити. Вона також була наче сама не своя. Я встав і почав прощатися. Вона, така маленька супроти мене, стояла несміла й розгублена, мов дитина, і дивилася на мене. Не знаю, що на мене найшло. Але я вхопив її попід пахви, підніс угору, поцілував в уста і вийшов. Вона була приголомшена, не могла й слова вимовити.

Деякий час Анджела оминала мене. Та одного пополудня сонце так гарно пригрівало, що я всівся на свою лавочку й замріявся. Невдовзі поруч мене сіла Анджела.

— Не захолодно вам тут вигріватися? — спитала глузливо.

— Трохи холоднувато. Але де краще зігріюся?

— Прийдіть до мене на коньячок. Моє мешкання приємне й тепленьке. Напевно зігрієтеся.

— Все ж я маю деякі сумніви. Мешкання ваше тепле, але ви холодна…

— Це така вже математична прикмета. То зайдете?

— З приємністю. А коли?

— В суботу, тобто завтра.

— На математика ви дуже неточні. Рано? Увечері?

Вона засміялася:

— О восьмій годині вечора! А тепер бувайте, я за п'ять хвилин маю лекцію.

Вона підібрала свою торбинку з книжками й побігла.

На другий день увечері я пішов до Анджели. Коли постукав у двері, вона відразу відчинила. Глянувши на мене, знітилася, не знала, як мене привітати. Була в шовковій блакитній сукенці, яка підкреслювала її філігранну фігуру й дуже їй пасувала. Я усміхнувся і сказав:

— Ви дуже гарно виглядаєте сьогодні.

Вона зашарілася, взяла мене за руку і, мов дівчинка, повела за собою.

— Сідайте отут на софі. Ближче до столика.

Я підсунувся ближче.

— Добре. Так легше буде діставати.

— Але ж на столику нічого нема!

Вона нарешті відпружилася і засміялася.

— Бачите, яка я господиня?

Поспіхом побігла до кухоньки, принесла пляшку коньяку й два келихи, побігла ще раз і принесла дві таці із сирами, ковбасками та накраяним хлібом.

— Вибачте, що не запросила вас на обід, але я не вмію варити, — виправдовувалась, наливаючи.

— То вип'ємо? — спитала непевно..

— Звичайно! Але за що? — спитав я.

Вона змішалася:

— Може, може, за наше знайомство.

— Це трохи заформальний тост. Запиймо дружбу. Як довго будемо «викати» одне одному?

Анджела засоромлено опустила голову, але несміло схрестила зі мною келих і випила. Коли ми торкнулися устами, я відчув тремтіння її губ. Вони були вогкі, свіжі й приємні на дотик. Деякий час ми не знали, як почати розмову.

— Пригощайтеся, прошу…

— Ми відтепер не сміємо «викати»! — я перебив її.

— Добре. Я ще не звикла. Отож, пригощайте… пригощайся, прошу. Бери сир чи ковбаски — я не вмію припрошувати.

— А я не люблю, коли мене припрошують, — сказав я, відрізуючи шматок голландського сиру.

— То й чудово!

— Чи тобі багато ще треба брати курсів?

— Ні. Я вже скінчила всі курси. Цього семестру буду тільки готуватися до іспитів. Дуже тяжкий це буде час.

— І далі плануєш повертатися до Філадельфії?

— Так. Я вже дістала посаду інструктора в Пенсильванському університеті. Це мені пристарав мій старенький професор.

Буду вчити, писати дисертацію й робити собі ім'я в математиці.

— Мені цікаво, чому ти вибрала саме математику?

— Бо люблю її. Вона абсорбує мене до тої міри, що не хочу в'язати себе ні подружжям, ні родиною.

— Хіба це заважало б?

— На початку кар'єри заважало б. Я розхристана й не можу займатися кількома справами нараз.

— Мені здається, що ти досить методична й організована.

— Тільки в науці. У житті я безпорадна.

— Чи кохання також заважало б тобі в кар'єрі? Вона замислилася:

— Я багато думала над цим. І завжди боялася давати волю почуттям, щоб не відволікатися від науки.

— Значить, ти ніколи не була закохана.

— Мабуть, ні…

— А чи я заважаю тобі?

— Ні. Чому? — спитала здивовано.

Я відразу зрозумів, що наші принагідні зустрічі не мають нічого спільного з коханням в її розумінні. І це мене цілком улаштовувало. Ми гуторили до пізньої ночі. А коли назріла пора або щось робити, або прощатися, між нами запала мовчанка. Ніхто з нас, видно, не хотів прощатися і не знав, як переступити до кохання. Ми все-таки були далекі одне одному. Врешті все вийшло досить незугарно. Анджела пішла до спальні й розстелила ліжко. Тоді повернулася назад і, розгублена, стояла посеред вітальні, не знаючи, як повестися. А мене не дуже тягнуло до того ліжка. Вона зовсім не збуджувала мене як жінка.