Краєвиди підглядника - Бойчук Богдан. Страница 12
Але, щоб не ставити її в прикре становище, я підійшов до неї, взяв у долоні її личко й поцілував в уста. Вона розплакалася. Я тоді несподівано відчув жадання. Ніжно пестив її, стягнув з неї сукню, взяв на руки й поніс до ліжка. її голе тіло вразило мене особливою красою. Я захоплено милувався нею, мов незвичайним скульптурним шедевром. Кожна лінія її фігури була в чудовій гармонії з рештою форм. Я роздягнувся й нахилився над нею.
— Ти дуже гарна. Я не знав, що ти така гарна, — прошепотів я зворушено.
Вона закинула мені на шию руки, притягнула до себе, втиснулася губами в мої уста й виповнила мій рот теплим і свіжим, як помаранча, язиком. Я пестив і цілував її личко, шию й рамена. її груди були маленькі, округлі й тверді, а гострі соски аж червоніли. Я гладив рукою її стегна, живіт і м'якеньке волосся між ногами. Вона раптово скрикнула, розкинула ноги й потягнула мене на себе. Це збудило мене, і я, опираючись ліктями об постіль, щоб не розплющити її, тендітну, проникнув у неї.
— Ой, ой, не так глибоко!
Вона обтиснула мене ногами, кричала, обціловувала моє обличчя й обмазувала його сльозами. Ми провели разом цілу ніч, а над ранок покохалися ще раз.
Анджела була дуже чутлива й віддана в коханні. І я цілими ночами мріяв про зустріч із нею. Та вона була настільки зайнята читанням і дослідами, що дуже рідко запрошувала мене до себе. Лише коли не могла уже концентруватися, телефонувала й питала, чи міг би я зайти до неї. Я завжди міг. На кожній зустрічі вона мала коньяк і гарну перекуску. З цього, та з її дорогих фасонових сукенок, я додумувався, що вона мусила походити з багатої родини. Ми попивали, гуторили й проводили приємно ніч. Але при кожній нагоді Анджела делікатно давала мені зрозуміти, що в календарі її життя перше місце займала наука. Мені було трохи прикро, бо я починав любити її, але, з другого боку, вона не полонила мене аж до тієї міри, щоб я втягав її в глибші й інтимніші стосунки, тобто не виявляв своїх почуттів і не робив жодних заходів, щоб вона закохалася в мене.
Анджела, зрозуміло, склала іспити блискуче. Ми гучно відсвяткували ту подію, випивши кілька пляшок коньяку й провівши разом кілька ночей підряд. Після того Анджела поїхала до Філадельфії. Я ніколи не мав вісток від неї. Видно, математика легко заступила мене.
Я не мав більше ніяких взаємин із жінками в Кембріджі. По-перше, тому, що мій вигляд радше лякав, ніж притягав дівчат. По-друге, я сам не хотів робити жодних заходів у тому напрямку, бо завжди, коли я тільки починав звикати до жінки й закохуватися в неї, вона неодмінно залишала мене. І тоді пустка в душі боліла ще більше.
Не захоплювали мене також курси в університеті. Та я був упертою й працьовитою людиною, гриз книжки днями й ночами, відбув усі курси до кінця і склав докторські іспити, — якщо не блискуче, то досить успішно. Про дисертацію взагалі ще не думав. Мені пропонували роботу в обсерваторії славного Смистонського інституту, але я відмовився. Мене тягнуло назад до Нью-Йорка. Кілька днів по іспитах я спакував свої речі, сів на поїзд і поїхав.
4
Я досить скоро знайшов собі роботу в Нью-Йорку. Посприяв мені у цьому, без сумніву, диплом із Гарварду. Мені пощастило дістати таку роботу, яка відповідала моїм інтелектуальним потребам і вдоволяла мої емоційні особливості й комплекси. Влаштувався я в планетарії при Музеї природничої історії між 78-ю і 81-ю вулицями, напроти Центрального парку.
Мешкання винайняв собі на Перрістріт в Ґрінич Віллідж, за два квартали від ріки Гудзону, — воно було досить просторе, але не дуже приємне, бо вікна виходили на стіну сусіднього будинку. Та я винайняв його все одно, бо мусив десь притулитися. Згодом планував знайти щось краще. Та невдоволення квартирою компенсувала мистецько-богемська дільниця Ґрінич Віллідж, якою я завжди захоплювався. Найрізнорідніші й найдикіші моди, найдавніші люди і найнеймовірніші ситуації — творили невичерпну панораму для мого споглядання й підглядання. Я щовечора годинами ходив вузькими, обтиканими кав'ярнями й ресторанчиками вулицями й набирав на плівку пам'яті найінтимніші прояви людських взаємин. Відчував дивне піднесення у великій гущі людей, яких я міг спостерігати, в інтимності яких міг проникати зором, але не мусив емоційно включатися в їхнє життя, — міг залишатися цілком самотнім між людьми і з людьми.
Я був самотній також вдома. Ніхто до мене не приходив, ніхто не дзвонив. Час від часу телефонувала тільки мати. Та й хто міг приходити чи дзвонити? Я ніколи не міг зав'язати ближчих товариських взаємин із хлопцями в школі. Можливо, моє перверзійне відношення до матері виповнювало мене до тої міри, що не відчував потреби в товаришах. Не дружив я також згодом ні зі студентами в університеті, ні тепер з колегами по праці. Можливо, на таку мою вдачу вплинула відсутність батька в моєму житті.
Не мав я тепер і товариських чи любовних взаємин з жінками. Прямо боявся входити в якісь ближчі стосунки з ними. Бо досі всі мої афери з жінками кінчалися розчаруванням для мене. Мені дотепер здається, що всі мої жінки використовували мене, щоб задоволити якісь свої потреби. Я, видно, надавався для цього, бо не було ніякої загрози, що вони, у взаєминах зі мною, зв'яжуть себе в який-небудь спосіб. Я мусив бути для них суто ужитковою особою. Єдиним винятком була Беверлі, цілком щира й одверта: любила бути й кохатися зі мною, хоч і не кохала мене. Вона єдина також втримувала зі мною хоч далекий зв'язок. Зі свого боку, єдину Беверлі я насправді покохав і досі тужив за нею. Та, додумуючи речі до кінця, я почуваю, що обманюю себе. Бо якою ужитковою особою я міг бути для Анджели? Я переконаний, що Анджела радо ділила б зі мною життя, якщо б я хоч натякнув, що кохав її. Можливо, пані Родіні й Джінні використовували мене до якоїсь міри, та й це проблематично. За такою самою логікою можна сказати, що я використовував їх.
Моя робота, на диво, цілком захопила мене. Я працював із комп'ютерами й програмував моделі різних небесних констеляцій. Дослівно днями й ночами сидів у планетарії й відтворював зоряне небо. Тяжко працюючи, я за кілька років вибився на голову комп'ютерно-моделювальної групи. Відтоді відповідав за всі проекти й мав можливість переключити свої підглядальні перверзії на проникання у всесвіт і моделювання його. Справді, я не вважаю вже, що мої намагання прозирнути в людське буття було надто первертне. Я ніколи не намагався використовувати людей, підглянутих у голих, так би мовити, ситуаціях, ні сам не вдавався до хоч би якого збоченства. У мене це був просто вияв надмірної цікавости та своєрідної «тихої» авантюрности.
Тепер я часто їздив до обсерваторії Смістонського інституту, цілими тижнями працював зі славетними астрономами й вивчав найновіші відкриття у всесвіті. Зрозуміло, найприємніше було сидіти при телескопі й підглядати поведінку зір і констеляцій. Після кількох таких візитів до Смістонського інституту, мені спало на думку створити динамічну модель всесвіту, тобто спрограмувати не тільки рух окремих планет в даній констеляції, але й динамічне співвідношення між самими констеляціями. Я мав намір також включити в цю схему такі аномалії, як вмирання зірок і падіння метеорів. Від ранку до півночі я сидів при комп'ютерах і, мов ошалілий, працював над своїм проектом. Але нічого не клеїлося. Окремі елементи вдавалися дуже добре, та коли я пробував синтезувати їх в загальну систему, все розліталося. Я випробовував різні способи, щоб осягнути цілісний ефект, — результат був завжди той самий: тотальна невдача.
Одного вечора, вичерпаний до краю, я зачинив лабораторію раніше й поїхав додому. Та, вийшовши на Західній Четвертій з метро, замість іти до Перрі, повернув на Блікер і вступив до кафе на розі МекДугал. Була середа, й у кафе було порожньо. Притемнене світло, побляклі картини на стінах і порожні столики, мов завішені в повітрі, справляли сюрреалістичне враження. Лише при одному столику в кутку сиділа якась жінка.
Я ніяк не міг переконати себе сісти при порожньому столику та ще в такій моторошній тиші. Це тільки поглибило б мою самотність. Мене, проти власної волі, потягнуло до столика в кутку.