Поїзд, що зник - Лапікура Валерій. Страница 3

— Розумієте, — пояснюю я, не зморгнувши, — я вистрелив у повітря. Але затриманий в результаті цього підстрибнув — з переляку — і в повітрі перетнувся з моєю кулею.

Замполіт розуміє, що щось тут не те, але що — не доганяє. Тому вже не кричить, а верещить:

— Але ж злочинець поранений в цю… як її… в дупу!

— Так точно. В дупу. Він ду-у-уже високо підстрибнув.

Замполіт теж підстрибнув, правда, не дуже високо. І вискочив за двері. Ну от, зараз піде Старому скаржитись… І я з досади вголос надаремно пом’янув дурдом. А не треба було. Тому, що одразу після цього і пролунав телефонний дзвінок, з якого все по-справжньому і почалось.

Про мого друга Бориса — психіатра — я тобі розповідав ще коли за «вовкулакою» ганявся. Так от, дзвонить він мені якось і просить зайти до нього додому, у Пасаж. Заскакую. Дивлюся — мій флегматик Борис добряче спантеличений. Подумав: чи не встряв він у якусь халепу з криміналом, скажімо, на ґрунті психіатричної експертизи. З’ясувалося — ще страшніше. Хоча, що може бути страшнішим за злочин.

Сам доктор — хлопець хоч куди козак. Та є у нього звичка починати всі оповіді від Адама. Або ж, по-простому кажучи, тягти кота за хвіст. Спочатку він посадовив мене у крісло, потім встромив до рук другий том польської «Енциклопедії психосексуальних збочень» без малюнків, як з’ясувалось — тільки або похвастати. І поплив на кухню варити каву.

Зварив, приніс, примусив випити до дна і тільки після цього розродився:

— А пам’ятаєш, як я тобі для твоєї міліцейської академії курсову з судової психіатрії написав?

— Сто літ вона мені снилась, та академія, якби начальство не примусило. Мовляв, самої філософської освіти для лягавого не досить.

— Штабс-капітане, не відволікайтесь.

— Та пам’ятаю я твою курсову, пам’ятаю. До скону не забуду. Ти ж мені туди цитат із Фрейда понастромляв. Добре, що я помітив і виправив на професора Ганнушкіна.

— Я тебе виручив, — каже Борис, — тепер ти мене виручай.

— Ну, якщо ти мені нарешті розкажеш, що, де й коли, то може й виручу.

Отже, є у Борисовому дурдомі одне відділення, котре міліція охороняє. Про нього багато хто чув, але, хвалити Бога, мало хто там відлежувався. То медична в’язниця для людей, котрі здійснили злочин, будучи психічно хворими. В результаті все рівно опинилися за ґратами, проте, на лікуванні. До повного одужання… згідно результатів анатомічного розтину. Це половина контингенту. А друга — ті, хто «косить дурку» аби замість «сім-шістдесят два» в потилицю дістати довічне ув’язнення у тій же психушці. От вони там і відлежуються, доки мудрі експерти не встановлять: чи то справді хвора психіка, чи то його тато з мамою ніколи не читали праць Антона Семеновича Макаренка.

Природно, що в отого спецконтингенту крім міліцейської охорони свої спецлікарі, спецмедсестри і спецсанітари. З персоналом лікарні, з тими, що нормальних психів лікують, у спеців ніякого контакту. Виключно на рівні головлікаря. Така собі лікарня в лікарні чи маленька «зона» посеред великого дурдому на території ще більшої психушки, котра називається Союзом Радянських…

Що найцікавіше — пересічний міліціонер з вулиці, приміром, я без спеціальної перепустки до цього відділення не зайде. І нормальний лікар, який нормальних психів тягне — теж. Одне слово, кому «зона особливого режиму», а кому — гібрид Феофанії з номенклатурним розподільником.

Але останніми роками у цьому спецвідділенні виникли свої спецпроблеми. Спочатку вийшла якась вказівка надсилати на перевірку і експертизу не тільки тих, у кого була стабільна підозра на «тю-тю», а всіх без винятку підозрюваних у скоєнні важких злочинів. Плюс усіх неповнолітніх правопорушників, котрі «загули під дієз». Пацієнтів виразно додалось, отже додалось і роботи. Тому, що деякі хитрозаді начальнички дуже швидко збагнули: вбивство, скажімо, зі заздалегідь обдуманими намірами — це великий клістир з патефонними голками на килимі у начальства, а те ж саме вбивство, але скоєне, наприклад, на ґрунті хворої психіки, то щонайбільше привід для філософських розмов на тему, запропоновану поетом-хуліганом Барковим ще двісті років тому. Тобто, «мелки пошли в наш век людишки». Ну, вбивство — це ще півбіди. А то ж почали пачками прибувати на психекспертизу «тіньовики», спекулянти і навіть кишенькові злодії. Останніх подавали як клептоманів. І потихеньку-помаленьку елітарне спецвідділення перетворилось у звичайнісінький дурдом. Лікарі хапалися за голови, зате наші начальнички, котрі все це придумали, відверто раділи. Бо це ж не життя пішло, а малина! То раніше тебе викликали в партійні органи і, постукуючи олівчиком по столу, казали приблизно таке:

— А куди ж ви, товаришу майор, чи полковник, чи радник юстиції такого-то класу дивитесь, що у вас живі злочинці ходять вулицями і навіть вбивають радянських людей?

І пішло, і поїхало! Доки калюжу під себе не напудиш, з килимка не відпускають. Так було… А тепер товариш майор чи полковник, чи радник юстиції без ризику підмочити власну репутацію, казенне обмундирування і компартійний килимок лише розводить руками і скрушно каже:

— А що поробиш, коли вищезгадані живі злочинці насправді виявилися психічно хворими людьми? Це вже не кримінал, а жарти природи, проти якої, як відомо, навіть Лисенко з Мічуріним виявилися безсилими. Проти неї не попреш! І якщо вже й питати з когось стосовно профілактики, то не з правоохоронних органів, а з працівників системи охорони здоров’я.

Повертаючись до теми: якщо спочатку на роботу до спецвідділення можна було втрапити лише по великому блату, то після перебору з пацієнтами наші «специ» почали не те що розбігатися, а виразно сачкувати. Оце, власне, і було тим підґрунтям, на якому вибудувана вся моя наступна розповідь.