Поїзд, що зник - Лапікура Валерій. Страница 5
Тим часом найпередовіша у світі радянська психіатрія наполегливо продовжувала докопуватися до глибин підсвідомості безіменного пацієнта. Виходячи з історії хвороби, лікування проходило успішно. Напади агресивності і синдром постійних скарг вдалося блокувати, що зайве підтверджувало правильність обраного курсу лікувальних процедур. Останньою зникла нав’язлива ідея щодо якогось метро в околицях міста-героя Волгограда. Щоправда, пам’ять до громадянина вперто не поверталася. З чиєїсь подачі його почали звати Максимом Горьким і він з часом охоче відгукувався на це прізвисько.
Мій приятель Борис ще в перші дні нашого знайомства розповідав про таких от хворих, котрі в практиці психлікарень є тим, що міліціонери називають «висяками». Як правило, їх віднаходять на вокзалах без документів, особистих речей, грошей і ознак пам’яті. Знову ж таки, як правило, вони втрапляють до психлікарень і в переважній більшості своїй залишаються там до смерті. І справа не тільки в тому, що ці бідолахи не можуть назвати свого імені та прізвища, а в тому, що їх ніхто з рідні не шукає. Це або самотні старики, у яких нікого з близьких не залишилось, або ж їх свідомо спровадила світ за очі власна родина. Методика була проста — дідуся чи бабусю приводили на залізничну станцію, брали найдешевший квиток куди-небудь подалі і брехали провідникам, що десь там у Києві, Унгенах чи Сиктивкарі їх обов’язково зустрічатимуть діти чи онуки. Ви, мовляв, тільки висадіть їх на перон, а вже там все буде гаразд. Поїзд приходив, немічних стариків висаджували на перон, поїзд ішов далі, а по нещасних ніхто і не з’являвся. Бо нікому було. Не проживали у цьому місті бодай якісь родичі. Далі розгублені, перелякані старі втрапляли на око вокзальній міліції, та викликала психбригаду і… найчастіше життя цих сивих зозуленят невдовзі обривалося в лікарні або спецінтернаті для престарілих.
Від автора: явище, про яке розповів Олексі Сироті його приятель-психіатр, було досить поширеним у країні розвиненого соціалізму. Що характерно — розкидали немічних дідів та бабусь по всій неосяжній Батьківщині. Але відправною точкою, як правило, була Росія.
Зараз уже якось навіть прізвисько цих бідолах призабулося: «батьки для метражу». І що це означало? А означало це ось що: світлу і важкодосяжну мрію кожної радянської сім’ї — окрему квартиру — давали не просто так, а з розрахунку певної кількості квадратних метрів на кожного члена родини. Тому незадовго перед одержанням заповітного ордеру з рідних сіл та селищ до великих міст дітоньки терміново привозили старих тата з мамою або діда з бабою — хто на кого був багатий. Привозили і прописували на займаній площі. Якщо ж щастило і хтось із «батьків для метражу» ще й інвалідність мав, бажано першої групи, то у держави можна було видерти не просто якісь там зайві п’ять-сім метрів, а навіть додаткову кімнату. Задля цього варто було якийсь час терпіти присутність старої, непристосованої до міського життя людини, котра мала на додачу повний комплект вікових та набутих хвороб.
Коли заповітна мета була досягнута і новосілля відбуте, «батьків для метражу» швиденько позбувалися в різноманітний спосіб аби пожити у просторій квартирі в своє задоволення. В Україні цих бідолах по блату, а то й за хабар прилаштовували в інтернати для престарілих. Або ж здавали в психушку зі стандартним діагнозом «старечий маразм». В Росії ж не обтяжували себе зайвим гуманізмом і примітивно купували набридлим старикам квиточок подешевше і подалі. Бо чого боятися? Божого суду? Так його ж іще в сімнадцятому відмінили. Декретом Раднаркому. За підписом самого Леніна.
Про те, що виробляють зі старими, немічними людьми їхні дітоньки в нашому найгуманнішому у світі суспільстві, я добре знав і без мого друга-психіатра. Навіть у деталях. Наприклад, те, що засандалювати своїх батьків в поїзди далекого слідування було суто расєйською специфікою, бо, скажімо, в Україні їх намагалися прилаштувати під лікарський нагляд. Але не скрізь і не всім так щастило. Бо вистачало і таких синочків та донечок, що татові з мамою і порошечки у страву підсипали, і смертельні падіння зі сходів дачі організовували… надивився я на все це у карному розшуку. Пам’ятаю — один високоосвічений, талановитий, зі вченим ступенем нагодував татуся конячою дозою снотворного, а коли той заснув, перетяг на кухню, увімкнув старечою рукою газ, а на конфорку поставив повнесенького чайника. Все до складу і до ладу. Мовляв, спочатку старий переплутав, скільки йому і яких пігулок на ніч випити, а потім заснув, не дочекавшись, доки вода закипить. А вона, клята, закипіла і залила газову горілку. Тут йому і кінець. Все врахувала, паскуда доцентська, крім одного. Наш судмедексперт одразу водичку на смак спробував, а вона виявилася сирою.
Тож не звернув би мій друг-психіатр ніякої уваги на чергового залізничного знайду, якби не дві обставини. По-перше, хворий попри тривале успішне лікування все ще виглядав на свій вік — не більше, як п’ятдесят років. А всі оті симптоми, з котрих складається діагноз старечого маразму, проявляються десь за сімдесят. Не мав він і ознак хронічного алкоголізму. Отже, щось не сходилося. З іншого боку, в наш неспокійний час, кажуть, усі хвороби молодшають. То чому б старечому маразму не вигулькнути у когось задовго до фізичної старості. Та тут бентежила обставина номер два. Як тільки стан здоров’я невідомого почав входити в норму, його раптом перевели з обласної психлікарні у спеціалізовану. І влаштували там таку інтенсивну терапію електрошоком, після якої пацієнт перетворюється в бліду подобу людини і навіть до туалету його треба вести попід руки і годувати з ложки, як малу дитину.
Була ще одна обставина, котра мене, як сискаря зацікавила найбільше. Ані до спецвідділень нормальних психушок, ані до секретних спеціалізованих людина з вулиці чи зі звичайної поліклініки потрапити не могла. Тут відлежувалася виключно клієнтура правоохоронців: з направленнями від міліції, прокуратури, суду або ж «Контори».
— Ти щось подібне пам’ятаєш? — запитую у Бориса-психіатра.
— Близько не було. Міліцейська справа теляча — передати знайду нам, оголосити розшук і бувайте здорові. Далі — за принципом «кожному своє». Медицина таких от, як ти казав, «стариків для метражу» лікує, міліція — родичів шукає за своїми правилами. Знайшли — добре, не знайшли — оформлюємо спільно, зверни увагу, путівку до спецінтернату. Що я, перший рік із оцим контингентом справу маю? А тут, бачиш, розшуку не оголосили, справу встановлення особи кинули на півдорозі, зате звідкись виринула відома установа на три славетні літери і взяла хворого в роботу, аж дим пішов.
— Слухай, Борисе, а може цей дядько, як кажуть кримінальники, «дурку косить»?
— Маєш на увазі: симулює втрату пам’яті аби заховатися у психушці, щоб його за якийсь злочин не коцнули? Ні, не схожий на такого, мій друже Холмс. Ніяких наколок — ані блатних, ані дитбудинківських. І взагалі, подивишся на мозолі на його руках і зрозумієш: пролетар, гегемон. Конкретно — металіст. Ще конкретніше — слюсар високої кваліфікації.
— Зрозуміло. «Бі-бі-сі» ночами не слухає, «Архіпелагу ГУЛАГ» не дописує, хто такий Галич — поняття не має.
— Одне слово, проста радянська людина.
— Слухайте, лікарю, хто з нас у ментах ходить? Ви чи я? Звідки така точність у судженнях?
— А це я, інспекторе, від вас набрався. За роки нашої спільної праці і спільного розпивання кави. У нього на руках в шкіру мікрочастинки металу в’їлися. Але не такі, як при токарній обробці, не стружка, а пил. Він не різцем, а напилками працює та надфілями. Питання є?
— Одне єдине. Контора — це тобі не ментура. Захочуть, то й з мумії єгипетського фараона показання виб’ють. У письмовій формі. Щось їм вдалося встановити? Має ж якась інформація від них в історії хвороби фігурувати.
— Олексо, ти ж добре знаєш, що ця установа не любить відповідати на будь-чиї запитання. Не той профіль. І взагалі, за законом у цього дядька мало бути дві історії хвороби. З волгоградської обласної лікарні і зі спеціальної. Та от, перша історія є, а замість другої лежить, кажучи по-культурному, резюме з переліком процедур та курсів лікування. Сто-рі-ноч-ка! Одна штука! І все. До речі, ось тобі ще одна цікава обставина, товаришу інспекторе: руки у нього робочі, а зуби золоті. Виходить, добре заробляв. По найвищому розряду.