Поїзд, що зник - Лапікура Валерій. Страница 35

І тут волгаря вдруге врятували брати-хохли. Бо отой контрреволюціонер, виявляється, втік до Києва і тут ліг на дно. Та треба ж було такому статися, що котрогось дня він наважився вибратися до Центрального універмагу. А там йому в найвульгарніший спосіб почали чистити кишені. Але не закінчили, бо хлопці з Ленінського райвідділу пасли того злодюжку вже дві години. Тому взяли, як то кажуть, на гарячому. Та на їхнє здивування потерпілий чомусь почав активно відхрещуватися від ролі жертви і поривався якомога швидше здиміти. Що, в свою чергу, викликало підозру і пропозицію «пройти». В райвідділі і з’ясувалося, що недообкрадений громадянин оголошений волгоградською міліцією у всесоюзний розшук.

На радощах — і по старій пам’яті — Царьов особисто прибув до Києва, завантажений щедрими дарами як матінки-Волги, так і її берегів. В усякому разі, незабутній дагестанський коньяк я вперше продегустував саме того дня. Коли ми після якогось там, вже не пам’ятаю, якого тосту поділилися на групи за інтересами і заговорили, звичайно ж, про роботу, волгоградський підполковник раптом вдарився у філософські узагальнення.

— Мент — він як людина. От людина виходить вранці на вулицю, щоби встигнути перед роботою перескочити до коханки — і тут їй на голову падає цегла з новобудови. Людина лежить в койці і проклинає долю, а даремно! Бо того ранку у коханки його нетерпляче чекав рогатий супруг, котрого сусіди викликали терміновою телеграмою з відрядження. Отак і в ментурі. Вимагають тебе на килим, йдеш, ну, думаєш — все!..

— До речі, про килим. Тобі, я бачу, не нагоріло за те, що Курощапову живою не довіз.

— Так я ж про що тобі кажу! Навпаки — перехрестилися, що судити не треба. А значить — не доведеться обнародувати нехарактерний для радянського суспільства злочин. Та це ще що! Торік у мене в капезе два затриманих повісились — і нічого!

— Чекай, поділись досвідом. Може, й нам згодиться. Тут он фінгал при затриманні рецидівисту поставиш — прокуратура живцем з’їсть.

— Аби сам знав — продавав би на барахолці. Уявляєш: ніч, гребля Волгоградської ГЕС, оборонний об’єкт номер один! І от на цьому об’єкті якийсь, не скажу хто, зриває стоп-кран у пасажирському поїзді. Охорона греблі встромляє гнота сам знаєш куди і мчить туди з усіх боків. А там два притирені прапорщики зі зброєю наголо біжать по шпалах на правий берег — аж рейки гнуться! Ну, охорона спочатку культурно: мовляв, стій, стріляти буду! Потім попереджувальні вгору. А вони цій охороні — в зуби! Ледве прапорів скрутили. Спочатку думали — «білочка», аж ні, не пахне, але ж очі дурні і вже один одному до горла лізуть. Довелося зв’язати. Доки довезли в караулку, прапори аж охрипли: мовляв, ти винен, ти куди дивився, а ти куди дивився? А ти знаєш, що за це буде? Ні, це тобі буде! Чому це мені, хіба я його проспав?

«Вохрики» хоч народ і прямий, як шпала, але допетрали, що тут щось негаразд. Подзвонили нам, здали під розписку і гайда в місто-герой. По дорозі затримані трохи заспокоїлися, перестали бризкати слиною один в одного, зате почали вимагати негайної зустрічі з військовим комендантом Волгограда. О третій годині ночі! Ми, щоправда, в комендатуру черговому подзвонили, а вони нам: чия то публіка? Ну, ми їхні посвідчення вже вилучили, кажемо: з внутрішніх військ. А черговий нам у відповідь: може, цим тюремникам краще посеред ночі командуючого округом подати? А ще краще — міністра оборони? Потримайте їх, кажуть, у вашому клопівнику, нехай проспляться. Вранці розберемося. Ну, ми так і зробили. Хоча спочатку спробували поговорить, а вони як затялись. Мовляв, державна таємниця, тільки військовому коменданту. Яка там таємниця, вони її викричали ще на греблі, коли сварилися. Піонер би здогадався, що конвоювали вони якогось важливого арештанта — і то не у вагонзаку, бо такого в тому поїзді не було — а в звичайному купе. Ну і, судячи з усього, чи то вони обидва заснули, чи він до вітру попросився, але якось вислизнув, ще на правому березі. Там у нас часто пасажирські поза розкладом зупиняються на товарній станції. Бо рух великий, а колія одна, через греблю.

Хоч я випив уже чимало, але слова «товарна станція, котра під Волгоградом», наче в тім’ячко мене стукнули.

— Як, кажеш, та ваша товарна станція називається?

— А ти не був хіба у нас ніколи? «Максим Горький».

— І коли, коли це було?

— Минулого року. Зараз що у нас — вересень? А це десь у червні. Так от, я й кажу: зброю у цих придурків забрали ще на греблі. Ремені з портупеями зняли вже в управі. А от про брючні ремінчики якось не подбали. Видно, спрацювала дурна думка, що хлопці взагалі-то теж під нашим міністерством ходять. Можна сказати, колеги. Проспляться, заспокояться, вранці щось разом і допетраємо. А вони взяли — і повісились. Ну, думаю, все! Гаплик! Тепер точно, викличуть і скажуть: є на світі три діри — Мирний, Кушка і Мари. Вибирай, Царьов, яка твоєму серцю миліша.

— І що?

— А нічо! Замість струнко поставити — посадили в крісло, вгостили імпортними сигаретами, поцікавилися, чи багато людей знає про факт самогубства, потім — уявляєш? — подякували, що не розголосив по всьому управлінню, а одразу відправив у морг. Я чекаю, куди ж мене відправлять, а мені: продовжуйте службу, товаришу підполковник, слава Богу, у вас нерви міцніші, ніж у деяких молодих.

— І оце все? Ніяких попереджень, наказів по управі? Царьов, я переводжусь у Волгоград!

Звичайно, ні у який Волгоград переводитися я не збирався, бо остання цеглинка нарешті лягла на своє місце. Навряд чи обидва покійних прапорщики фігурували у списках внутрішніх військ СРСР. І навряд чи вони насправді були прапорщиками. Бо та служба, про яку розповів мені вночі патологічно чесний чекіст, коли їй треба, і під чорта лисого замаскується.

Зрозуміло, вони кудись перевозили мого «металіста», певно, на якийсь черговий секретний об’єкт. Везли звичайним поїздом у звичайному купе, попередньо накачавши якоюсь гидотою, що відбиває пам’ять. А дорогою сталося несподіване: чи то дозу не розрахували, чи то роботяга виявився міцнішим, ніж здавався. Але посеред ночі, коли поїзд загальмував перед греблею, темнота, стукіт коліс, зупинка, хтось щось по радіо оголошує… підсвідомість спрацювала, дядько і вискочив, як він вважав, на своїй зупинці метро.

Епілог

Золота осінь закінчилась, а з нею зникли всі мої проблеми, пов’язані з таємничим поїздом. Щоправда, «стєчкіна» Генерал дозволив не здавати, але вочевидь, з принципу «на Бога надійся…»

Якогось вечора я повертався з Дарниці на метро і відверто проспав свою зупинку. Розбудив мене голос, котрий донедавна ввижався навіть уві сні:

— Станція «Жовтнева»… обережно, двері зачиняються. Наступна станція — «Нивки».

Мене аж підкинуло, як тоді, на платформі електрички. Та я одразу зрозумів, що все гаразд, це наше, реальне, київське радянське метро імені Леніна, і я справді сиджу в реальному вагоні, і краще мені доїхати до кінцевої і там пересісти аби повернутися на свою станцію з комфортом.

У вагоні майже нікого не було, колеса стукотіли заспокійливо, стіна тунелю за вікном зливалася у суцільний морок, і лише чорний жмут силових кабелів на рівні вікон наче зміївся услід вагону — наввипередки.

Я вже було знову закуняв, але тут мої натреновані вуха вихопили з ритмічного шуму коліс нехарактерне «та-там!». Один раз. Пам’ятаю, в дитинстві ми підкладали на трамвайну колію п’ятаки і раділи, коли чули майже таке ж саме «та-там». Я посміхнувся своїм дитячим спогадам, доїхав до Святошина, встиг заскочити у вагон попереду величезного натовпу дачників з електрички і налаштувався знову розслабитись на кілька хвилин. Поїзд набрав швидкості, колеса застукотіли… і на тому ж самому місці я знову — навіть не почув, а вже спиною відчув оте ж «та-там», що і в паралельному тунелі.

Дрімота миттю злетіла. Я вийшов на «Жовтневій», перейшов платформу і дочекався поїзда на Святошин. Він ішов вже майже порожній, і я навмисне вскочив у вагон, де нікого не було. Цього разу я вже не сидів, а стояв, притулившись лобом до скла, на якому, звичайно ж, було написано «Не притулятися!» Аби перевірити ще одну здогадку, я витяг з кишені ліхтарик і став світити на стіну тунелю. Таємниче «та-там» не примусило мене довго чекати і разом з цим сигналом жмут кабелів навпроти вікон, суцільний протягом всього маршруту, тут ніби перервався.