Поклоніння ящірці - Дереш Любко. Страница 3

Кожен рух на спеці давався дорогою ціною. Копав Хіппі, м’яч відстрибував, копав я — м’яч робив те саме... Наші тіні були маленькими чорними калюжками.

Нейроглія мого кумпля прогрілася, мабуть, до кипіння, бо того потягнуло на думки вголос:

— От дивися, Міську, слово “слон”. Здавалося б, невинне нігеро-кордофанське слівце із легким малайсько-полінезійським акцентом... Але давай зробимо шо? — копнемо глибше... (так він імітував учительські звороти мамусі), і побачимо там що? Побачимо...

Хіппі на хвилю замовк; вочевидь, побачив там щось таке, що варто зберігати у темному прохолодному місці подалі від прямого сонячого проміння.

— Ну добре, полишмо слонів. Як, скажи мені, по-українськи буде “стол”, га?

— Стіл.

— А “стул”?

— Кал, — відповів я й копнув по м’ячу.

— Та нє, “стул” в розумінні мебелі. Стілець. А тоді, згідно з логікою розмитих множин, має бути не “слон”, а як? “Слін”!

— А “Польща” як? “Пільща”, я правий?

Хіппі розреготався.

— Маємо таку ж аналогію з москальською “носоглоткою”...

— Ага, правильно тре’ казати “нісоглітка”. Хоча ні... Правильно “гортань”, чи то пак “гіртань”.

— Безумовно, пане Михайле...

— Та, і тре’ казати не “які в тебе сині очі”, а “які сині ічі”?!!

— Ну... ну так, а як? — на мить завагався Хіппі, відчувши немалу долю абсурду. Проте майже відразу просяяв:

— Так говорили наші предки задовго до приходу москалів на галицькі землі, які зрусифікували все, що лиш піддавалось русифікації. Навіть півні, і ті вже піють: ку-ка-РЄ-ку!

Хіппі люто сплюнув у порох, лайнувся й лагідно усміхнувся.

— Бачиш, Міську, москаль для того, щоби вспіти зрусифікувати більше вкраїнців, навіть перевів усі свої циґелики на годину назад. Москаль вайлуватий, але хитрий, — Хіппі вперіщив по м’ячу. Той відскочив десь далеко за наші спини, — тому він просинається у своїй берлозі, Манька дає йому стакан самогонки і аґурєц, всяхих там расстєґайчіків, блінків. Він сидит, наминає то всьо і видумує ружного роду каверзні пляни, як би то загубити мову нашу калинову. Посоловілу. Наш тяжолий і труднопонімаємий особямі кацапской нацианальнасті украінскій язик! А так... Ти не думай, шо всі москалі такі... Це, так би мовити, стереотип, побудований мною апріорі, сиріч виходячи із загальних переконань...

Я напружив вухо. Коли Хіппі починав кидати латиною, це свідчило, що мозок його перегрівся. Зараз почне говорити про Дитячий Хрестовий Похід на Москалів.

— А переконання у мене такі, що всі кацапи — дурні псиська... на фіґа вони Си-Ри-Си-Ри розвалили, га?

— Точно, — кинув я. — Жили бись-мо за совітів, слухали би Пуґачьову, “Ласковий май” і байки про пла-ахова і ба-альшова дядьку Ба-андеру... — кинув я крізь сміх.

— Нє, ти не збагнув ідеї. Я би виріс, вивчився на інженера, орґанізував би Дитячий Хрестовий Похід на Москалів... Уяви собі — маленькі голодні дітки, мов ті янголятка, у кожного в руці по свічечці й фотоіконці Божої Матері, стоять під брамою Крємля, а тут я — у вишиванці, в однострої СС “Нахтіґаль”, на спині вишитий хрестиком Бандера, ходжу поміж діток і горланю “Розриту могилу”. А по ночах ми би розводили багаття зі знамен іновірців і співали би марш “Україна”.

— А мєнтура? Армія?

— Всьо прораховано! Мене на перший же день скрутять і зажбурять у каталажку, а діток по дєтдомах порозпихують. Потім мене трішки покатують ґебісти і зашлють на Соловки... — мрійливим тоном розповів він.

— І?..

— Ну і всьо, власне кажучи... Але слава! Слава то яка! Не вмре — не загине! Боже ж ти мій, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там, як ув Елвіса Преслі, Сергія Бубки, Хо Ши Міна і найяснішого ерцґерцоґа Фердинанда разом узятих! Всі б казали: “Ото був, бляха-муха, патрійота кавалок!”. І татко, пускаючи скупу сльозу, гладитиме сина по ясній голові й казатиме: “Я хочу... синку, сльози заважають говорити... я... я хочу, щоби ти поступив у Політех і став таким, як Наш Національний Герой...” От така-то слава!

— Правда, дещо посмертна...

— А пишна зате яка! Я би став укр-нац-секс-символом!

Я з вирозумінням закивав головою:

— Та-а, круто. Як казали древні, “бест оф кайф”, тобто “амор патріс ортодокс”.

— Ну вже не бреши! То Пєтя Дупа весь час повторював: “Амор патріс... Амор патріс...”. Доаморкався! Всю мордяку си спік.

— Думаєш, він то в кого почув? Може, у Мари Львовни? Чи, може...

Я не договорив, у кого ще він міг почути подібну сентенцію, як відчув пресильний удар в голову, збоку вуха. Пекучий біль, нерозуміння і образа відразу ж вихлюпнулись у живіт.

— Ой блін, краще йдемо звідси, — дуже тихо промовив Гладкий Хіппі.

Від болю я присів, схопившись обома руками за вухо, яке стало палаюче-гарячим. На очі самі собою навернулися непрохані сльози. У той момент я не розумів, що трапилось. Лише змахнувши кілька крокодилячих сльозин, я глянув, куди показував кивком голови Хіппі.

Справді: “ой блін”. Там, на протилежній стороні площадки, у затінку, на високому кам’яному бордюрі сидів Фєдя і Сєрий, його друган, такий же пацан і гоп, як і сам Фєдя. Ну і паршивий Дюк, із наморщеним носом і слинявою пащекою.

Виявляється, поки ми теревенили, а м’яч вилежувався осторонь, пацани тишком підійшли і Фєдя зафутболив ним у мою голову. Треба ж так: мудак (таки-так!) — а поцілив он як!

— Міську, валімо звідсіля, поки не нарвались, — заляканим напівшепотом повторив Гладкий Хіппі.

Нарватися на таких вилупків було простіше, ніж два пальці обісцяти. Я кивнув головою і, кривлячись од болю, обвів поглядом бетон, вишукуючи м’яча. Прецінь, голова моя тверда, бо м’яч відскочив далеченько — закотився по ледь нахиленій площадці в один із кутів. Зовсім близько до тих мерзотників.

Мерзотники ж сиділи, спльовували якусь тягучу зелень із рота і, мабуть, думали таке: “Так, ми мерзотники, і тому нам зовсім не в жилу купати таких бидлюків, як ви”. Таке, або приблизно таке, бо лиховісні посмішки казали, що їхні власники настроєні радше мілітаристично, ніж пацифістично. Мерзотники лузали насіння.

Моя вчителька з історії (до слова, найяскравіша сексуальна фантазія... я не казав?) розповідала, як генерал Денікін, входячи в нове місто, першою справою віддавав наказ про розстріл бабок із “сємєчками”.

“Ото б сюди зараз денікінця з базукою в руках”, — замріялося мені.

Я маленький, сірий і непомітний. Я маленький, сірий і непомітний... Повторюючи це, я зсутулено, тихо крався до м’яча. Тільки б не...

— Ей, пацан, пс-с-с... Чюєш?

Ну все, блін. Можна зливати воду. Я промовчав і вже майже підійшов до бальона.

— Маєш які-та філки?

Знову змовчав. Взяв м’яча і розвернувся йти назад. Сковтнув слину, бо Сєрий — він був низьким, наче придушеним надмірною ґравітацією, косооким курдуплем — встав із насидженого місця. На протилежній стороні засипаного товченою цеглою прямокутника, біля стіни, стояв Гладкий Хіппі; він нервово склав руки на грудях і час від часу покусував кісточки пальців. Хіппі перелякався не на жарт — його взагалі подібні ситуації надзвичайно вибивали з колії.

Сєрому заманулося відібрати у нас гроші. Я знав, що у Хіппі в кишені було трохи більше тисячі — пляшка пива й одне плодово-ягідне морозиво.

Копнув м’яча товаришу й спробував просковзнути повз Сєрого, притискаючись — я маленький і сірий — до бордюра.

— Ти шо, пацанів не уважаєш? — задав риторичне запитання Фєдя. Усередині все похололо, і я ледь чутно промовив:

— Нема часу, ми дуже спішимо.

Повітря згустилось.

Гладкий Хіппі виразно проартикулював губами: “БІ-ЖИ”.

Я опустив очі на свої запорошені кеди й пришвидшив крок.

— Щяс я тобі найду чяс! — Фєдя з розмаху вдарив (чи штовхнув) мене плечем (клацнули зуби). Знову шалений переляк, кадр у голові змістився, і я перечепився через кам’яну загородку-бордюр.

Відразу ж зірвався й побіг уперед, не дивлячись, чи поженуться за мною, чи ні. Несподівано щось ударило мене по п’ятці — це копнув Сєрий: його фірмовий прийомчик. Я зашпортався й поїхав тілом по кришеній цеглі.