Поклоніння ящірці - Дереш Любко. Страница 4

— Ну всьо, поц, ти попався. Ти хочєш, шоб ми тебе тут паламали, да?

Вони нависли наді мною, закриваючи глибоке небо та крони дерев.

— Ти шо, пацанів не уважаєш, да? — перепитав він. — Чюєш, Сєрий?

— Да я бачю. Хіпаблуд ванючій, кажи? А дє другий поц? — Сєрий озирнувся й радісно скрикнув:

— О, ше адін хіпаблуд! Стережи того, ладно?

Сєрий із криками погнався за Хіппі. Я не знав, що вони заміряються зробити цього разу, але боявся вже наперід. Лінивий Дюк підняв свою гепу й тяжко влігся біля господаревих ніг.

— Давай, рєзко встав! Філки давай, чюєш?

Я продовжував подивляти красу зеленої глиці на гілках.

— Ти шо, курва, кітаєц який-та?

— Не маю ні купона.

— Ну, бля, якшо я найду шота, то я базарю, я тебе тута поламаю, будеш кров’ю сцати.

Фєдя сплюнув чорне слиняве лушпиння мені в лице. Я стер, мовчки вилаявшись. Встав із землі, обтрушуючи прилиплі гострі камінчики.

— Тікі папробуй смахатись, я тобі тута глотку чєрєз жопу вирву.

Я не знав, що робити. Чи спіймав другий покидьок Хіппі? Той хоч і рахіт, однак бігає, наче вітер. Може, і втік. А втім... Мені раптом стало усе пофіґ. Дюк лежав на боці, тяжко дихаючи, і дивився углиб парку.

Посміхнувшись, я зі всієї сили скочив обома ногами псу на лапи. Дюк дико скавульнув і спробував цапнути мене за ногу, але я вже втікав. Собака вив і гарчав (я йому таки щось зламав), а позаду мене біг і лаявся Фєдя. Скавчання пса свердлом впивалося у вуха.

Я петляв поміж дерев, поки не почав конати — печінка вила, мов дика кішка. Нарешті здох і Фєдя. Махнув на мене рукою і голосно, задихаючись, крикнув навздогін:

— Тобі піздєц того літа, чюєш? ТИ ВЖЕ ТРУП!

І побіг до свого пса. У мертвій тиші його стогони було чутно, напевне, аж до річки.

Я не зупинявся до самісінького порога; швидко забіг досередини й затраснув за собою двері.

За хвилю хтось у них постукав. Серце обірвалось і протиснулося десь під горло.

— Міську, то я! — озвався Гладкий Хіппі. Весь червоний, мокрий і запорошений. З волосся стікали краплини поту.

— Міську, нам труба цього літа.

У мене були такі ж передчуття.

Якщо вас це часом зацікавило, скажу відверто: пса з перебитими ногами мені не було шкода ні на грам.

Я боявся його. Він уже гнався за мною разів зо три. Двічі наздоганяв і дер штани. А якось Дюк цапнув мене за стегно. Наклали п’ять швів. Довелося пройти курс уколів проти сказу (а вони в живіт — усі двадцять!), мама приїжджала сваритися з Федьковими старими, за що я дістав наднормово.

Пригадується, тоді я втікав від Дюка до річки, але перечепився на березі за корч і на кілька секунд розпластався на річковому камінні, німо волаючи від болю. Пес за той час ухопив мене на ногу. На моє щастя, у вечірній темряві я побачив Хіппі, що виходив із-під мосту вбрід по річці, із закоченими штанами, в’єтнамками в руках та цигаркою між зубами. Він швидко кинув капці на берег і вихопив із води перший-ліпший камінь. В одну мить мокра мулиста каменюка опустилася на дурнуватий череп собацюри, і той з гарчанням відскочив. Ми жбурляли у відкриту пащеку каміння, патики, намул, тримаючи його на відстані. Несподівано почувся свист і “Дюк, ка мнє!”. Я звів очі й побачив, що та дурна скотина Фєдя стояв увесь цей час на мості й стежив за нами. Дюк, роздратований камінням, здивовано потупцював до господаря.

Улітку Фєдя щовечора випускав Дюка побігати. Тому ввечері налякані діти бігли додому, тримаючись поблизу дерев, на які можна було б вилізти й перечекати атаку звіра.

Дзвінка теж була заатакована Дюком, але він всього лиш подер на задниці штани. Один хлопчина, трохи старший за мене, побачив, як за нею женеться той диявол, і добряче пригрів його по спині ломакою. Дзвінка встигла забігти до мене на подвір’я.

Хлопця того звали Ігор Чорний. Але я з ним практично не знайомий. Інколи я бачив його в компанії товстуна Стьопки Бузька, деколи разом із молодшою сестрою, але куди частіше — самого. Як на мене, він єдиний у Мідних Буках міг без остраху розмовляти з Фєдьою на рівних. Міг послати самі-знаєте-куди будь-кого з пацанів у будь-який момент. Міг купати Дюка в дупу, харкати Фєді в обличчя, їсти його сємочки, пити його пиво, ображати його маму, ставити підніжки його дідові, топтати бабині трускавки і вправлятися у жбурлянні камінців на його братові.

Міг.

Фєдя знав це.

Бо це відчувалося в Чорному — сила і хоробрість. І навіть не тому, що був на рік старший. Ні. Це було в шкірі. В очах. Ігор ніколи не виявляв аґресії. Пацани його просто оминали, як скаженого собаку, що може й цапнути.

Ігор Чорний стояв осторонь усіх.

Чому Дюк кусав?

Інколи ми чули, як Фєдя казав: “Чюжой, Дюк, бери!”. Що стосується решти випадків... Я думаю, Дюк виріс таким ненормальним під впливом ненормального господаря. З ним, до речі, ніколи не проходив трюк — стояти й не рухатися — собака кидався у будь-якому випадку.

Дюк уже да-авно заслужив на свій кусень хліба з труткою на щурі.

Знову стояла спека. Ми всі лежали, заморені її задушливими мацаками. Гладкий Хіппі ледь чутно бренькав на гітарі-“іспанці”, деку якої прикрашав напис, виведений чорною тушшю:

CHUHAYSTYR

Так називалась наша нео-арт-рокова група з поточним складом:

1.Хіппі, Гладкий, — соло-гітара, вокал.

2.Олелько Дзвенислава — бек-вокал, блок-флейта, губна гармошка (це якщо Пєтя Дупа дістане в одного чувака з гуртожитку ві Львові), банка з ґрисом.

3.Крвавіч Михайло — бек-вокал, сопілка, блок-флейта, голосові акустичні ефекти, художній свист, перкусія.

Ми хотіли грати щось середнє між “Jethro Tull” та “King Crimson”. Амбітно, глибоко і круто.

От і тепер ми лежали, спираючись об одну розлогу яблуньку в саду коло моєї фазенди. Дзвінка тримала на животі нашу ударну установку — один-єдиний невеличкий бубен, назви якого ніхто з нас не знав — і вигравала загадкові карибські ритми. Я ж тримав на животі голову Дзвінки і тихо гудів у її блок-флейту, пробуючи відтворити то “Маленьке негритя” Дебюссі, то арію Марфи з опери “Хованщіна”.

От бачите: ми хоч і покидьки, зате з музичною освітою. Навіть Хіппі, і той півтора року ходив на валторну. (Правда, його вигнали після зимового академконцерту, мовляв, за “обурливу поведінку та негідне ставлення до викладацького колективу”.)

Хіппі забаглося, щоби ми відразу ж утнули якусь блискучу імпровізацію на рівні концертів “King Crimson”, але чогось воно нам не йшло. Наразі ми працювали над концептуальним альбомом “Будди й бодхісатви”, а саме над п’єсою “Пурпуровий перформенс на пляці Тяньаньминь”. П’єсою вона була тому, що, за порадою-наказом Гладкого Хіппі, мала тривати не менше двадцяти хвилин. І взагалі — “Будди й бодхісатви”, як і решта альбомів, мусить бути подвійним і супроводжуватись відповідним івентом. Ось такі ми загадкові, галицькі пост-модерністи.

Музика спочатку нагадувала “Вчора” Бітлів, потім “Дім сонця, що сходить” групи “Енімалз”. Я стукнув Гладкого Хіппі по голові флейтою, і він почав грати щось своє.

Музика висотувалась із нас дивними пурпуровими нитками. Вона була дикою, повільною й трансовою, як нова невідома форма життя. Вона була максимально аванґардово-абстрактною — до такої міри абстрактною, що я не міг повторити ту фразу, яку грав хвилину тому.

— Слухайте, хлоп’ята, — промовив раптом Хіппі. — А як ви дальше жити збитаєтесь?

— Ну, я, наприклад, тепер уже точно нароблю “коктейлів Молотова” і закидаю нашу школу, — поділилася планами Дзвінка.

— Та нє, я маю на увазі, як ви і ми, тобто я, будемо існувати в межах Мідних Буків? Не будемо ж ціле літо в цього сербиняти сидіти! Га, шо ти на це, Балкан-бой? — він поплескав Балкан-боя (себто мене) по плечі.

— Ну, то шо робим? — поцікавився я після паузи.

— А шо “шо”? Пизда наразі світить тобі одному, Міську. То ти перебив його бровкові ноги. Малий Зеник розказував, Дюк зовсім не ходить, і Фєдя збирається його приспати. І знаєш, Фєді це не подобається...