Трохи пітьми - Дереш Любко. Страница 46

– Давайте хай вона роздягнеться догола, – сказала коротко стрижена брюнетка, та, що сиділа на фотелі й здебільшого мовчала. В її лисячому личку було щось таке зловтішне й хтиве, ніби вона ще в дитинстві любила двозначні ігри.

– Хай вона роздягнеться догола, вилізе на стіл і щось нам заспіває, – закінчила її думку білявка.

Мої губи затряслися. Ні, Лорна не допустить цього…

– Лорна… – шепотіла я, та Лорна вичікувально дивилася на мене. Лорна не могла (або й не хотіла) рятувати мене. Я нічого не могла вдіяти із собою: щось у мені наказувало роздягатися. Ковтаючи сльози, я почала стягувати з себе цю дурнувату спідницю, вона не піддавалася, тоді я силою рвонула її, ґудзики полетіли на підлогу, я не розуміла, що робиться, але продовжувала роздягатися.

– На стіл залізай, – сказав один із хлопців.

– І ліфчик давай… туди ж…

Сльози закривали мені світ. Я вже не бачила їх облич, не бачила кімнати, тільки знала, що, як у кошмарному сні, стою перед ними в самих трусах і спущеній до колін подертій дурнуватій спідниці, бридка, заплакана, беззахисна і зруйнована. Я не могла говорити, тільки губами подовжувала шепотіти крізь ридання:

– Лорна… не треба… Перестаньте…

– Співай давай, – кинула білявка, і щось у мені тріснуло. Я кинулася на неї з розчепіреними пальцями, я хотіла пазурами видерти їй очі, але ноги заплуталися в спідниці і я обличчям впала прямо на кант столу. Відчула, як кров полилася на лице. Далі все потемніло. Я не бачила нічого, тільки чула свої ридання. Хтось кинув на мене моє пальто, яке мені купив Йостек, і я накрилася ним. Цієї миті я стиснулася в точку, нескінченно малу точку болю посеред незмірного океану образ і зневаги, я хотіла здохнути, здохнути, здохнути. Щезнути… Я продовжувала стискатися і стискатися, і через якийсь час я зрозуміла, що мене більше немає.

Ми йшли вулицею. Була ніч. Мені було холодно. Під пальтом я була голою. Де мій одяг, я не пам'ятала. Як ми вийшли з того пекла, я теж не пам'ятала. Розбита брова боліла. Здається, я почала впізнавати район. Тут живе Лорна. Через кетамін я не розуміла, чи все те дійсно було, чи мене так по-чорному криє, і насправді я глибоко в галюцинаторному завитку. Я втратила орієнтацію в просторі. Але зі мною була Лорна. Вона вела мене за руку.

Ще через якийсь час я відчула наростаючий біль у пальцях правої руки: середньому та вказівному. Зір не фокусувався, тому я піднесла руку до самих очей. Побачила, що нігті на двох пальцях виламані, вони задерлися й трималися лише на тоненькому м'ясі.

Крім того, я зрозуміла, чому ж так холодно: на моєму пальті бракувало кількох ґудзиків, і якщо не притримувати його поли, пальто розкривається, і морозне повітря обпікає мені голі ноги й груди.

Біля входу в під'їзд нас чекав якийсь молодий чоловік у капелюсі. Він видався мені смутно знайомим. Чоловік перегородив нам дорогу.

– Відійти, бо вб'ю, – прошипіла йому Лорна.

Чоловік кинувся до мене, та Лорна затулила мене собою.

– Жанна! – крикнув він. – Що вона з тобою зробила? Жанна, ти пам'ятаєш мене?

Я не пам'ятала, хто це.

Молодий чоловік раптом витягнув з кишені пальта револьвер і спрямував його на Лорну.

– Відпусти її, відьмо, або я стрілятиму.

Я зрозуміла, що цей незнайомець з револьвером хоче скривдити Лорну, і кинулася на нього. Від несподіванки чоловік зойкнув, а револьвер вистрілив. Щось свиснуло повз моє вухо, і тільки потім я побачила сліпучий спалах і відчула удар пострілу по барабанних перетинках. Від звуку я миттю пригадала: чоловік з револьвером – Йостек.

– Іди геть, – сказала я йому.

Він подивився на мене. Подивився на Лорну. Розвернувся і побіг, притримуючи однією рукою капелюха на голові. Поли його пальта тріпотіли й розвівалися. Він біг, не озираючись.

Лорна повела мене за руку до себе. В хаті вона подерла на смуги стару ряднину і перев'язала мені поранені пальці. Біль чимдалі ставав сильнішим. Я сказала про це Лорні. Вона дістала з шафи пляшку горілки і налила мені повне горнятко.

– Пий, – наказала вона.

Я зробила кілька великих ковтків і ледь не вдавилася. Врешті горілка впала у шлунок і підірвала там все к чортовій матері. Ударна хвиля прокотилась по моїх руках і ногах.

Руки в мене тряслися, як у старої алкоголічки. Ніби спалахами я пригадувала, як ми йшли на цю квартиру до «відьмака» і яким тоді все видавалося безпечним. Пригадала розташування фотелів і дивана. Чотирьох чоловіків. Спогади були насичені таким відчуттям жаху й безвиході, що мене всю почало трусити.

Пораненими пальцями я пробувала втримати запалену цигарку, але вона все випадала. Я злякалася, що більше не зможу керувати цією рукою взагалі: якась вона була дерев'яна.

– Я не пам'ятаю, як ми вийшли звідти, – сказала я Лорні.

– Ти їй порвала фейс. Своїми нігтями.

– О Боже.

– Вона сказала, що коли побачить тебе, приріже.

Я сумнівалася, що білявка здатна на таке, але страх усе одно з'явився.

– Ти зробила все правильно. Так тій сучці й треба. Буде знати, як до моїх подружок чіплятись.

Я ковтнула ще трохи з горнятка, Лорна ковтнула й собі. Жар від горілки мені подобався, вона відключала в мені зайві прилади й цим заощаджувала психічну енергію.

– Пам'ятаєш, я казала, що коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто? – озвалася Лорна.

Я кивнула.

– Момент настав, – сказала вона.

Не відриваючи від мене погляду, вона забичкувала цигарку і потягнулася по наступну. Запалила. Під її поглядом мені здалося, ніби час огорнув нас якимсь покривалом, відгородив ним від решти світу. Таке буває під снігопадом, тоді теж можна відчути, як час ніби пригальмовує, переносить у задзеркалля.

– Ти відчуваєш це? – спитала я, маючи на увазі сповільнення часу.

Лорна кивнула.

– Це моя нагода бути щирою. Слухай… Діло було давно, у Казахстані, неподалік від озера Шайтан-коль, у лісистих горах… Звідти відкривався прекрасний краєвид, тепер я розумію, що тамтешня природа нагадує Карпати.

Відбулося це 23 вересня 1987-го року, якраз напередодні мого дня народження. Я була зовсім ще мала і мені було погано – ось-ось мені мало виповнитися чотири роки, а мама з татом були десь далеко-далеко, здається, вони полетіли літаком кудись – чи то в якийсь Красноярськ, чи ще де. А мене залишили у дяді Валєри, який жив у маленькому казахському містечку з дивною назвою Каркарали. Пам'ятаю, я була сильно зобиджена, що не буде святкового столу, не буде торта і подарунків, а замість цього всього буде тільки мій дядя Валєра.

Дядя Валєра був високим смаглявим, з чорними підкрученими вусами і жилавими, вкритими густим волоссям руками. Він завжди ходив у тій самій квітчастій червоній сорочці й військових штанях, відвислих на колінах… Від багаторічного прання його сорочка з червоної стала блідо-рожевою, а штани тьмяно-багнистими. Пам'ятаю, я довго-довго дивилася на сорочку дяді Валєри й дивувалася, чому він називає її «червоною», якщо вона ледь рожева. А потім, ніби піддалася його вірі в те, що сорочка справді червона, і сама почала сприймати цей бляклий відтінок як «яскраво-червоний». Це виявилось просто: треба тільки трішки обдурити себе всередині, і сорочка справді перетворюється на «червону».