Трохи пітьми - Дереш Любко. Страница 48

«Що я наробила!»

Мені стало так тривожно й моторошно, що по руках забігали мурашки.

«Тобі це вдалося, кицька», – тихо мовив дядя Валєра.

«Дядя Валєра, дивіться, що я наробила! Я не хотіла!»

Зробилося ще темніше. Стало холодно, як уночі. Мені зробилося лячно, як ніколи, я зрозуміла, що накоїла непоправне, і заплакала.

Боже, я загубила цілий світ! Тепер весь світ загине без сонця!

З'явися, благаю, з'явися, молилася я до сонця, але ставало тільки темніше й холодніше. Я відчула, що на моїх плечах зараз лежить відповідальність за всесвітнє лихо. Люди мені цього не вибачать! Що мені тепер скажуть мама, тато, бабуся?

«Це все ти мене намовив!» – верескнула я до дяді Валєри.

«Ні, кицька, ти сама цього хотіла. І воно – бачиш – сталося! Тепер ти чарівниця!»

«Я зла! Через тебе я стала зла! – скрикнула я. – Я тобі цього не прощу! Це ти мене змусив!»

Я вже ридала на повний голос. А потім щось ніби штовхнуло мене – я вибігла на сам краєчок обриву і розвернулася до дяді:

«Дядя, це все ти винен! Не я!»

І, не вагаючись, стрибнула зі скелі вниз.

Лорна замовчала.

Я дуже добре встигла вивчити синці у неї під очима, вивчила все її обличчя напам'ять. Тепер я розуміла її обличчя. Як єгиптолог розуміє кам'яні таблички, так я розуміла її риси. Може, в деяких нюансах я не була впевнена, що означає цей чи той ієрогліф, але історію, що стояли за ними всіма, я щойно почула.

Ні слова не кажучи, Лорна повела мене в ліжко, і ми завалилися спати.

Йобане чмо в той вечір і ніч нас не турбувало.

Я подивилася на Віру, чи вона ще не спить. Віра втупила погляд у кутик намету. Мабуть, моя історія її нагрузила.

– Ти не шкодуєш, що погодилася слухати мене? – спитала я.

– Що ти, котику. Мені треба трохи часу переварити це. Я просто… ніби в транс якийсь ввійшла. Але я рада, що ти не побоялася мені розказати це.

Я кивнула.

– Це ще не кінець. Але я мушу трохи перепочити. Ці спогади забирають всі сили.

– Тоді пішли поїмо?

Дощ припинив шурхотіти об тент, відчувалося, що надворі вже сяє сонячне проміння. Я з неохото розстебнула нагрітий ізсередини спальник, одягла штани.

– Жанно?

Я обернулася до Віки… тобто Віри. Вона швидко поцілувала мене в губи і першою вилізла з намету. А я на хвилю відчула себе дивно. Наче все було химерним гарячковим сном, і насправді я – Йостек, у мене температура, я не можу заснути, кручуся, мучуся. Де ти, Йостеку?… Стискається серце.

Від згадки про Жанну в мене стискається серце. Я від самого ранку намагався бігати туди-сюди по Шипоту, аби розвіяти важкі думки. Мене непокоїть Лорна. Я хочу знайти її й поговорити з нею про Жанну. Нарешті час це зробити.

Заглядаю до наших учорашніх друзів-панків. Вони у важкому похміллі, навіть не мають сил привітатися вголос. Незважаючи на їхню хворобу, я став добиватися правди про вчорашнє. Заговорив з тим хлопчиськом на прізвисько Цой. Спитав його, що тут учора творилося, бо, мовляв, дівчата нічого не хочуть розповісти.

Цой, важкий та кислий, втомлено сідає на пеньок і закурює, нарешті починає кволо оповідати, як Лорна хапала траву. Спершу, каже, ніби нічого, реготала, як усі… а потім почала говорити, що вона з духами спілкується.

– Ну, – каже Цой, – ти знаєш, брат, під травою такі речі в саму душу попадають. Ми з пацанами, канєшно, почали брати її на прикол, типу, вася, дай дупля, шо ти гониш, які демони, а вона бачить, що ми висаджуємся, і давай про світи тіней нам розказувати, як вона під кетом туди лазила. Ну, ми з пацанами того кету не пробували, але нам у Львові розказували, що з ним краще не балуватись. Ти пробував? – питає він мене.

– Пробував, – кажу я, і Цой здивовано дивиться на мене – чистюлю-очкарика в білих джинсах. Я відчуваю, як спалахують мої щоки, і показую Цоєві розказувати далі. Біля нас вже зібралися решта хлопчаків, поставали, повпирали руки в боки і давай навперебій згадувати вчорашній накур.

– Карочє, Лорна ваша нас конкретно нашугала. Тут скри-вати нема шо, ми всі пересцали по повній програмі. Особливо, коли вона сказала, що зараз викличе свого демона з там-того світу.

– Та, – встряє один із друзяк Цоя, якщо не помиляюся, Артьом. – Сіла вона до вогню, закрила очі і давай бурмотіти: «Демон-демон, появися! Демон-демон, появися!» – знаєш, як у дитинстві ми робили? Ну, нам не страшно, нам то все ясно стало: просто тьолка гонить собі по обкуру. А от подругу цю її жалко було… як там її? Джулька?

– Жанна, – підказують йому.

– …точно, Жанну вашу жалко стало. Вона як кинеться до тої вашої Лорни, і давай її трусити за плечі, щоб та перестала демонюг визивати. Розумієш? Вашу Жанну сильніше всіх накрило. А Лорні хоч би шо, далі собі шепоче там. Ну, ми спершу сидимо, хіхікаємо за цим всім ділом, а потім до нас доходить: оце так дєвки обкурились в жопу! Пора вже їм роздуплятися! І нам чогось, знаєш, страшнувато стало.

– Чого? – питаю я.

– А от так. Просто стало страшно, наче й без причини. Жанна хникає, просить не робити поганого, аж тут Лорна як гаркне до неї: «Ану сідєть, собака!» І Жанна сідає так по-собачому. «Лежать!» І вона лягає. Ми припухли. Думаєм собі, оце так нам траву Баба Маня підсунула. І значить, Лорна та ваша демонюг визиває, а Жанна молить її не робити того, бо тоді всім нам кришка.

– Пес Дець, – підказує Артьом. – Забавний такий песик, що підкрадаєтся непомітно.

– Ну да. Капут нам всім – так Жанна це собі все уявила. Аж тут в один момент стало тихо-тихо так… Тільки чути було, як дерева шумлять. Раптом вся наша братва взяла і за-втикала.

– І вітер рвонув, – сказав хтось із хлопців. – Ледь вогонь не погасив.

– Точно, було таке, – підтверджує Цой. – Такий сильний вітер подув, що вогонь на мінутку взяв і затух. І тоді ми злякалися в натурі. І Лорна сказала, що вони прийшли. Демони, блін, прилетіли. – Цой приставляє великі пальці рук нігтями собі до плечей і тріпоче рештою пальців, ніби показує пурхаючу пташку.

– І ти знаєш, брат, я повірив їй.

У мене по шкірі майнуло морозцем.

– Сидимо, значить, мовчимо, ніхто пікнути не наважується. Такий, блін, ужас накатив, що ми ледь не всцялися. Ніби в натурі шось за спиною стояло в нас. І нам чомусь здалося, шо Лорна з нами зараз зробить таке, як із вашою Жанною. Собачок собі з нас зробить.

– Вона її загіпнотизірувала, – висунув припущення Артьом. – Як ото Кашпіровський.

– Та нє, – заперечує хтось із хлопців. – Вона їі зазомбірувала.

– То один хрін, пацани. Жанна, коли почула, що демони вже йдуть, вся аж затрусилася, впала на коліна і почала благати не віддавати її. А Лорні тільки того й треба…

– Точно, – підтверджує Артьом. – Єсть такі люди, інших по накуру залякувати люблять… Дуже стрьомні люди.

Хлопці злагоджено зітхають. Видно, вчора й справді було їм непереливки. Цой підхоплює, де спинилися:

– Ну, і Лорна, щоби ще більше нашугати, каже: за то, шо Жанна ії не хотіла слухатися, вона віддасть ії демонові. І тут почалося таке з дівчиною робитися…

– Істерика настояща…

– …да, шо ми поняли…

…да, ми поняли: треба вас кликати. Ви хлопці характерні, напевне знаєте, як своїх тьолок з розетки виключати. От Віра – Вірка, чесно скажу, сама твереза людина вчора була, правда, пацани? її ми і послали по вас. От.

І Цой закурює заслужену цигарку, дивлячись мені за спину – на гори. А в горах усе йдуть дощі.

– До речі, – питаю, – а нині ви Лорни зранку не бачили?

Хлопці кажуть, що ні. Хтось жартує, буцім її забрали демони, Цой нервово гмикає. Відчуваю, як млоїть на серці. Хтось кинув заспокійливу фразу про те, що дівчина після такої нічки просто пішла на природу. Мовляв, кожному деколи треба побути самому.

І тільки-но цю фразу було сказано, як одним махом всі ірраціональні тривоги розсіялися, і я відчув, як кожному з нашої групки стало легше на душі. Фізично легше, ніби ми зняли з себе непосильну відповідальність. Після мутної історії про демонів таке просте пояснення вирвало з моїх губ щасливе зітхання.