Трохи пітьми - Дереш Любко. Страница 54

Приготував гірку ранкову каву й під звуки радіо кілька хвилин попивав її, обпікаючи губи, дивлячись на жовті дерева за балконом.

На вулиці знову сік дощ. Я відчув гостру потребу послухати щось бадьоре і життєствердне. Наприклад, Глюк'оги. Як я шкодував у ці хвилини, що не додумався купити собі її альбом. Просканував радіочастоти – зазвичай я старався слухати щось менш попсове, рефлекторно уникаючи російськомовних каналів – а тут відчув, що душу готовий продати за одну веселу пісню Глюк'ози.

І. дякувати Богу – чи кому я там збирався продавати душу? – втім, я матеріаліст, я її таки знайшов. Викрутив звук на максимум і спробував пропустити настрій співачки крізь себе:

Від цих дурнуватих слів мені стало набагато краще. Я відчув, що готовий дивитися в суворі очі дійсності з тим же оптимізмом, що й ця блондинка: «Женіха хатєлла, вот і залє-телла, ла, ла-ла, ла, ла».

Зі мною раптово почалося таке, про що в гороскопі жовтої газети могли б написати: «Вкрай небезпечний, кризовий період вашого життя. Усе просто валиться з ваших рук. Остерігайтесь і не втрачайте пильності 24 години на добу! Небезпеки й підстави, а також засади і западло чекатимуть на вас усюди. Не беріться ні за що нове. Ви увійшли у темну смугу своєї долі й навіть не сподівайтеся щось змінити. Ваші спроби тільки розширять горизонти метафізичної жопи, в якій ви опинились. Ваші колеги по роботі не розуміють вас, а кохана людина знайде собі іншого. Усвідомте, що ви мудак, і покайтеся, поки не пізно. Йдіть у бібліотеку і читайте класиків. Якщо це не допоможе, прийміть йаду».

Я без надії пробував видзвонити Жанну – складалося враження, ніби вона поміняла картку в телефоні. її домашнього номера, як це не смішно, я не знав. У мене залишався варіант: піти до Жанниної домівки й підстерегти її там. Але, з іншого боку, якби Жанна хотіла цього, вона б сама далася чути. Зрештою, не тримає ж її Лорна на ланцюгу?

Уявилася картина, яка змусила мене здригнутися: Лорна посадила Жанну на ланцюг і годує її з миски на підлозі. Час від часу виводить на прогулянку… Теж на ланцюгу. Бррр-Щось я вже надмір демонізую Лорну.

(Згадався недавній кошмар, і подальші обставини, достойні того, щоб демонізувати кого і що завгодно.)

У мене почалися серйозні неприємності в офісі. Раптом виявилося, що переді мною непочатий край роботи, яку я, на думку заввідділу, мав зробити ще минулого місяця. Один за одним почали давати збої алгоритми, які я склав для документообігу, і це придавлювало мене ще і ще одною плитою. Я не міг нормально виспатися. Мені здавалося, що я підчепив якийсь вірус, який уже ось два тижні, як не може розродитися нормальним викидом токсинів, а потихеньку труїть мене крихітними дозами, як Наполеона на острові Святої Гелени. Ночі були важкі, наповнені стражданнями і неясним хвилюванням. На ранок я прокидався виснажений, ніби й не спав. Днями я, як ніколи, гостро відчував, що не маю з ким поспілкуватися. Зазвичай я проводив перерви на обід з колегами по відділу. Але зараз наближався кінець місяця, у кожного був свій аврал, і нема дива, що нікому до моїх проблем не було діла.

Тому я сам ішов у найближчу «корчму швидкого харчування» і з'їдав там обід: перше, друге і тістечко. Старався харчуватися калорійніше: навіть попри загальну заклопотаність, колеги помітили і казали мені, що я змарнів за останні тижні. Я не міг позбутися ірраціонального почуття, ніби довкола мене витає деяка затхла, підвальна аура, сирий холодок, що глибоко проникає у кості й не дає зігрітися. Я насилу проганяв це відчуття горнятками гарячої кави, яку пив тепер літрами. Сонливість, чи то хронічна перевтома, ніби накривали світ товстою пеленою, крізь яку я мало що бачив. Катастрофічно падав зір, я пов'язував це з нелюдськими обсягами часу, що я його проводив біля комп'ютера, оптимізуючи систему обліку, документообігу, поставок товарів. За дози опромінення, які я ловив у ці дні, сидячи перед монітором, мені мали б дати посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС.

Вдома, у своїй улюбленій, випещеній і, курва, абсолютно голій і незатишній квартирі на чотири кімнати я старався проводити якомога менше часу. Тепер ця квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною не раз траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного.

Нерви мої були вже достатньо розхитані, коли я зустрів на вулиці Лорну… і Жанну. Ми торкнулися плечима на вулиці – інакше я би й не помітив, що це Жанна переді мною, якби за лікоть її настирливо не тягнуло щось худе й руде.

Передусім я побачив, що Жанна змінила свій стиль. Вона була у довгому чоловічому шкіряному плащі, з нашивкою гірських стрільців SS на рукаві, й у химерному старушачому береті мишачої барви. Бездумне синьо-зелене обличчя Жан-ни викликало в мені приступ безсилля перед світом.

Вони обидві були «на ізмєні» – скорше за все, якісь таблетки. Лорна виглядала збудженою, а Жанна мовчки дивилася на мене якимись не своїми, водянистими очима. Страшно було бачити її в такому стані. Вона нагадувала мені ходячого мерця. Кольнула думка, що вона може скоро померти.

«Ну, як там справи?» – першою спитала Лорна. Я був у такій прострації, що просто кивнув головою, мовляв, усе добре, хоча нічого доброго не траплялося вже тижнів зо три – відколи ми з Лорною розсварилися.

«Нормально живеться? Шось ти хуйовенько виглядаєш, – кинула вона. – Ладно, Гемор, ше побачимось». Лорна багатозначно обвела мене поглядом, зробила пальцями «козу» і побігла, тягнучи за собою Жанну.

Запис у Livejournal користувача уо! $tek (йостек):

Цієї ночі мені наснився кошмар. Я знову прибирав у себе на квартирі – це якийсь нав'язливий сюжет, ця кухня, потрібно проаналізувати, що це значить. Коли раптом відчув потужний низький гул, вібрації та скрегіт, ніби десь зовсім поруч працює охіренно потужний агрегат по перемелюванню гравію. В раковині зашипіло, і зі стічного отвору почала фонтанувати чорна густа юха, й у сні я не міг розібрати, помиїце чи нафта. На кухні я тепер був не сам. Раковина продовжувала здригатися від викидів гидотних стоків, вони бризкали на стелю й стіни, а в куті кімнати стояло щось приземкувате й циганкувате. Це була стара жінка-жалібниця У чорній хустині, таку можна зустріти десь хіба на похороні, такі люблять сидіти цілу ніч біля померлого. Баба відкрила рота, і я побачив, що її рот повен живих червоних скорпіонів. Це видовище паралізувало мене своїм жахом, однак не стільки потворність істоти била по нервах, як повна беззахисність, доступність перед нею. Зрештою, сам факт цієї нечистої сили, існування якої наяву я категорично заперечую… У сні я глибоко в собі знав, що ось це і є справжня нечиста сила і з нею жарти погані.

Світло потьмяніло. Атмосфера в присутності жалібниці згустилася до жаркого, виснажливого відчуття тривоги. Я знав, що не зможу сховатися від неї ні у ванні, ні у спальні, ні навіть у шафі. Ця баба прийде і торкнеться мене скрізь. І вона явно збиралася це зробити, але тут я прокинувся. Мене ще довго не полишало відчуття, ніби я от-от відчую її противний, паралізуючий доторк.

ЖЖ-юзер Lornaпрокоментувала цей запис таким чином: «Шо, дристуняра? Нравиццьо?Я тобі не простила і не прощу. І мій бабка зохаває тибе».

Після чого я забанив Лорну у своєму же-же на віки вічні. Це була повна параноя. Щоденна пригніченість після нічних кошмарів, регулярні записки з побажданнями всього най– най-від Лорни, якісь заледве не містичні завали на роботі та погіршення зору – це все стало причиною моєї невідступної хандри, яку вважали «осіннім синдромом», пов'язуючи цей стан зі скороченням світлої частини доби. Не маючи інших приятелів, крім кількох вірних блог-френдів у же-же, котрі щодень читали мої записи, я почувався покинутим і ослаблим. Все було майже так, як півроку тому навесні, коли я шукав собі пристойну дав а лочку, а натомість знайшов Жанну.