Трохи пітьми - Дереш Любко. Страница 56

– А як же кошмар? І демон води? – озивається Алік скептично. – Я, звісно, не збираюся зараз давати моральну оцінку діям Лорни, я від цього права далекий. Однак я з подібними речами стикався і знаю, що демон води – це не жарти. І в жодному разі не вигадки.

– Аліку, все елементарно. Давай проаналізуємо присутні в моїх кошмарах символи. Вода – це і є маніфестація підсвідомого. Таким чином, демон води, якого я бачив уві сні, – це справді «демон», але не якогось містичного потойбіччя, а всього лиш моєї підсвідомості. Демон – це усе, що я ховав за душею й боявся випустити назовні. Зважте, що кожен раз демон, чи то в образі Лорни, чи то в образі жінки, виходив до мене із дзеркальної поверхні. А це ж явна підказка, що всі ці «демони» є тільки моїми відображеннями, не більше! Вони – це прояви моїх власних страхів.

– А каламутна вода з умивальника у вашому сні? Це дуже небезпечна прикмета. Я тлумачу її як катастрофічне забруднення щонайменше трьох тіл: ефірного, астрального і ментального…

– На бога, Аліку, які «тіла»? Будьте простішим! Каламутна вода б'є звідки? З-під землі, фактично. Тобто із мого прихованого «я». Вода брудна, тому що у мені було багато застійних емоцій, пов'язаних із Лорною, із Жанною, із багатьма проблемами на роботі. Це символ глибоко витісненої у підсвідомість депресії, яка врешті почала виходити на поверхню. Який, до речі, гарний приклад синхронізму: на ранок після сну, де помиї били фонтаном, я зрозумів суть проблеми. Підсвідоме вилазить назовні, його більше не можна втримати у собі. Кухня символізує осердя мого повсякденного життя, куди ці стічні води вихлюпнулись. А червоні скорпіони – ознака того, що я боявся не стільки тебе, Лорно, як того, що виходить у тебе з рота. Тобто слів, котрі боляче жалять. А Жалібниця… можливо, назва фігури походить не від слова «жаліти», а від слова «жалити»… Вона символізує природний страх смерті. Агресивне ревіння повітря довкола неї – це психічна енергія того страху, що був затиснутий у мені. Чорний колір одягу жалібниці – колір стресу і разом з тим тотального заперечення. Бажання уникнути ситуації. Жінка сприймалася такою ворожою тому, що вона уособлює глибоке заперечення в мені мого жіночого «я».

– Чому ж тобі не щастило на роботі? Хіба це не містика каузального?

– Ні, батьку, це ніяка не містика. Це називається «само-справджуване очікування». Коли тобі з дитинства кажуть: «У тебе велике майбутнє», або «Ти наша розумничка», або «Баран ти тупорилий», ти підсвідомо сприймаєш ці слова як наказ. Наказ до дій. Так само, коли тобі кажуть: «Ти скоро помреш» – це теж може спрацювати як наказ для підсвідомості, який ти сам берешся реалізувати. Наскільки ти безборонний психічно на момент зомбування, настільки й узалеж-нюєшся від наказу. Між мною і Лорною був дуже сильний сугестивний зв'язок. Я довіряв їй, боявся її, і вона могла мені навіяти що завгодно. Але я заявив своєму страхові в парку, Що сам вибиратиму, у що вірити, і цим перекодував себе. Вивів себе з автоматичного режиму на ручне управління. Відтоді магія Лорни перестала діяти на мене, тому що не було насправді ніякої магії, розумієте? Єдина магія – це те, що я дозволив страхові керувати собою, а не навпаки.

Так, я не відмовився від гарячого липового чаю з медом на ніч. Я й далі щоранку слухаю вдома «Imagine», тому що продовжую вірити: щоразу, коли звучить ця пісня, світ стає кращим, а пітьма відступає. Тепер тринадцять стало моїм числом удачі, хоча я розумію, що насправді тринадцять – це просто число. От і все. Хоча ні, ще одне: під час всієї цієї історії жоден інопланетянин не постраждав. От тепер кінець.

– Як це – кінець?! А фестиваль? Де ж історія про те, як ви зробили фестиваль, Йостеку?

Йостек гмикає.

– Та що вже тут розказувати… Не вдалося мені те, що задумав, якщо вже бути чесним. Я придумав легенду про фестиваль, коли взнав, що Лорна і Жанна потрапили до травматології з переломами. Це коли ці дурепи стрибнули з даху, щоб розбитися, а гепнулися на чужий балкон. Було ясно, що мої красавіци можуть на цьому не зупинитися, а повторюватимуть свій подвиг, поки не досягнуть задуманого. І мені спало на думку: як, блін, шкода, що не існує фестивалю самогубців-невдах, куди б я міг запросити дівчат, щоби вони розвіялися… Щоби з них спала ця облуда, через яку їм не видно елементарних речей. Вони ж самі себе загнали в глухий кут цими страшними історіями про демонів, про кошмари… Я вам щойно продемонстрував, як усе це легко пояснити нормальною людською логікою, без притягнення всіляких демонів… Розумієте, коли ви проникли у структуру магії, вона більше не має влади над вами… і я подумав, стоп! А чому б мені самому не організувати цю тємку? Можливо, вийде щось розумне? На природу приїхали б люди, які зіткнулися у своєму житті з нерозв'язними проблемами. Якщо вони досі не покінчили із собою – це знак, що насправді вони не хочуть цього. Вони шукають вихід. І значить, я можу допомогти їм знайти його. І було б супер-бупер, якби ми з дівчатами на цьому фестивалі самогубців опинилися в ролі пересічних гостей, котрі в колі однодумців теж по ходу тверезіють від смут і тривог.

Так само я придумав механізм, який самоорганізовується в інтернеті. Як потім можна листами робити запрошення, ну, цей фокус із шестіркою, що я вам розказував. Це моя власна ідея. Я відправив понад сотню таких запрошень, бо підозрював, що насправді приїде мало. Так і трапилося. Приїхало зовсім нічого. Крім нас, троє. Ви, Аліку, Герман та Віка. І то добре. Я боявся, що затія провалиться капітально.

Йостек протирає лице, ніби втомився від роботи з паперами.

– Коротше, не вийшло нічого. Тільки гірше все стало. Тому все. Офіційно оголошую фестиваль закритим.

Всі напружено мовчать. Першим озивається Алік:

– Ну, чому ж нічого не вийшло… Он, Віка переродилася. Лорна розслабилась трохи… Жанні стало вільніше… правда?

– Хуйня це все, Аліку, на пісному маслі. Ви самі себе дурите. А мені це більше не вдається. Тому що нікому насправді легше не стало. Тільки гірше стало… І великою мірою вина лежить на вас, Аліку. Це ви розпалюєте в моїх друзях цей містичний жах. І я розумію чому. Тому що саме в таких обставинах ви – за головного. Автоматично ви стаєте тим, хто володіє правильним баченням ситуації. У вас для всього є відповіді, на все є поради. Ви головний. І вам це подобається. Я вгадав?

Алік червоніє.

– Ні… зовсім ні…

– Ну чому ж «ні», коли ясно, що «так». Вам подобається, коли на вас дивляться шанобливо. Коли ваші знання й досвід комусь цікаві й потрібні. Вам подобається, що ви тут найстарший, ще й із такою екстраординарною біографією. Екстрасенс! Цілитель! Хранитель раси! А ми що? Ми молодняк, нам до вас, духовного велетня, ще рости і рости… Але ви, звісно, можете нам допомогти в цьому! І робите це з великим задоволенням!

– Йостеку, ви знову хочете звалити на мене всю вину, ніби винуватий, що сьогодні по нас прийдуть демони…

Йостек ляскає себе по чолі.

– Господи, ну коли ви відкриєте очі! Які демони? Які демони, га? Де ви бачите цих демонів? Немає ніяких демонів! Замість них – жменька придурків. Хіба не ясно?

– Йостеку, я відчуваю, що на вас давить якась сила зсередини… Вона готова от-от вирватися назовні… Ви вже ладні ослабити свій контроль, але все ще тримаєтесь за раціональність. Давайте, я вам допоможу відпустити це…

– Що? Це ви що надумали?

– Хлопці, не сваріться! – скрикую я, вже не в силах терпіти те, що відбувається. – Я, здається, дещо теж зрозуміла… Може, це все бздури, але можна, я теж дещо скажу?

Вони припиняють сварку, і мені стає легше. Я звертаюся до Лорни.

– Я хочу попросити зараз тебе, Лорна, одну річ. Розкажи, будь ласка, нам всім ще раз ту історію про дядю і про те, як ти трогала небо…

Лорна вивчає мене поглядом.

– Воно вже зовсім близько, Жанна… – шепоче вона. – Ще ніколи не було так близько…

Мене починає знову бити дріж, але я не дозволяю собі піддатися цій слабкості.