Бікіні - Паттерсон Джеймс. Страница 42

Я повернув пляшку, щоб прочитати етикетку: «Дон Періньйон».

— Ти ж не замовляла цього, Менді? Бо ціна йому десь доларів із триста.

— То не я. Мабуть, нам дісталася чужа шипучка.

Я простягнув руку за карткою, що її залишив офіціант на маленькій срібній таці. На ній було написано:

Анрі Бенуа.

Страх пронизав мій спинний мозок. Звідки ж цей довбаний вилупок дізнався, де ми зупинилися, якщо я сам не знав, куди ми їдемо?! Я скочив на ноги так різко, що звалив стілець. Спочатку я крутнувся на 360 градусів в один бік, потім у другий — щоб переконатися напевне. Я уважно придивився до кожного обличчя в кімнаті: до старого діда з вермішеллю, що застрягла у вусах, до лисого туриста з виделкою, занесеною над тарілкою, до молодят у проході й до кожного з обслуги.

Де ж він? Де?

Ставши так, щоб закрити своїм тілом Аманду, я почув, як з моєї горлянки вирвався несамовитий крик:

— Анрі, сучий ти сину! Ану виходь!

Розділ 94

Після неприємної сцени в ресторані я замкнув і закрив на ланцюжок двері нашого люксу, перевірив защіпки на вікнах і закрив штори. Я не взяв із собою пістолета. То була величезна помилка з мого боку, яку я присягся більше не повторювати. Коли я всадовив Менді біля себе на ліжко, вона була бліда як крейда і вся тремтіла.

— Хто знав, що ми сюди їдемо? — спитав я її.

— Я замовила номер, коли сьогодні вранці їздила додому, щоб зібратися. І все.

— Ти впевнена?

— А ти гадаєш, що я попередила Анрі по його приватній телефонній лінії?

— Я серйозно. Ти з ким-небудь розмовляла, коли сьогодні вранці їздила додому? Спробуй пригадати, Менді. Бо він звідкись дізнався, що ми сюди приїдемо.

— Я сказала тільки тобі — чесно, Бенджі. І більше нікому. Лише сказала агенту по бронюванню номерів, що платитиму карткою. І все.

— Добре, добре. Вибач.

Після повернення зі свого «творчого відрядження» я завжди був украй обачливим. Це точно. Мені пригадалася та ніч, коли я повернувся з Нью-Йорка й Анрі зателефонував мені на квартиру Аманди, як тільки я переступив через поріг. Я перевірив свій телефон і телефон Аманди, а також обидві наші квартири — чи немає в них «жучків».

Коли ми їхали сьогодні сюди, я не помітив на трасі нічого незвичного. Ніхто й ніяк не міг простежити за нами, коли ми звернули до Санта-Барбари. Упродовж багатьох миль ми були єдині на дорозі. Фактично ми були хазяями траси.

Десять хвилин тому головний офіціант вивів нас із залу й повідомив, що шампанське замовили по телефону на кредитну картку Анрі Бенуа. Та це нічого не пояснювало. Анрі міг зателефонувати з будь-якої точки земної кулі.

Але звідки ж він дізнався, що ми тут?

Якщо Анрі не прослуховував телефон Аманди і якщо він не висів у нас на хвості, то…

Раптом приголомшлива думка вдарила в мою свідомість, як блискавка в дерево. Я підвівся і сказав:

— Він причепив пристрій стеження до твого мотика.

— І не думай залишати мене наодинці в цій кімнаті, — попередила Аманда.

Я сів назад на ліжко, узяв її руку в долоні й поцілував. Я не міг захистити її в кімнаті, не міг також гарантувати їй безпеку на автостоянці.

— Як тільки завтра зійде сонце, я розгвинчуватиму твій байк доти, поки не знайду «жучка».

— І чому він до нас причепився?! — скрикнула Менді й заплакала.

Розділ 95

З широко розкритими очима ми лежали, притиснувшись одне до одного під ковдрою, і прислухалися до кожного кроку над нашим номером, до кожного скрипу в коридорі за нашими дверима, до кожного писку та стогону кондиціонера. Не знаю, поводився я раціонально чи як параноїк, але мені увесь час здавалося, що Анрі за нами стежить.

Міцно тримаючи мене у своїх обіймах, Менді раптом стала вигукувати:

— О Боже, о Боже мій!

Я спробував заспокоїти її.

— Люба моя, припини. Це не така вже й погана новина. Принаймні, ми дізнаємося, яким чином він висліджує нас.

— О Боже — ти лишень поглянь на це! — сказала Менді й сильно ткнула мене в праву сідницю. — Оця штука на твоїй сраці. Я вже казала тобі про неї. А ти завжди відповідав, що то — фігня.

— Оце? Це дійсно фігня. Нічого особливого.

— А ти придивися.

Я скинув із себе ковдру, увімкнув світло й підійшов до дзеркала у ванній; Менді від мене не відставала. Для того щоб побачити «оце», мені треба було сильно вигнутися, але я зрозумів, про що казала Аманда: то був рубець, що болів кілька днів після того, як Анрі огрів мене пістолетом по голові в моїй квартирі.

Тоді мені здалося, що то — синець від падіння або нарив від укусу якоїсь комахи, але через кілька днів біль минувся.

Менді кілька разів питала мене про цю ґульку, але я відповідав, що знаю і що то — дурниця, не варта уваги. Я простягнув руку й помацав гульку, яка мала розмір і форму двох зерняток рису, якщо їх з'єднати кінчиками.

Але тепер це не видалося мені дурницею.

Попорпавшись у своєму туалетному ящичку, я висипав його вміст на полицю і знайшов бритву. А потім надавив нею на мармурову раковину і зламав навпіл.

— Ти що, Бене! Не здумай! Давай я!

— Давай. Усе одно тобі буде не так боляче, як мені.

— Якийсь ти чудний.

— Я не чудний, я на смерть переляканий.

Менді взяла в мене лезо, полила його лістерином і протерла також гульку на моєму гузні. А потім відтягнула шкіру двома пальцями і швидко розрізала.

— Дістала, — сказала вона.

Аманда кинула мені в долоню скривавлену штучку зі скла та металу. То могло бути лише одне: датчик стеження GPS на кшталт тих, що імплантують у шию собакам. Напевне, Анрі засунув його мені під шкіру, поки я лежав непритомний на підлозі. І я носив оцього бісового «жучка» в собі кілька тижнів.

— Змий його в унітаз, — порадила Аманда. — Щоб цей вилупок думав, що ми й досі десь тут.

— Та отож. Утім — стривай. Ні. Відірви, будь ласка, трохи скотчу.

Я притиснув датчик до ноги, а Менді відірвала зубами шматок липучої стрічки. І я знову приліпив жучок до свого тіла.

— А який сенс носити його? — спитала Менді.

— Поки я його ношу, Анрі не знатиме, що я знаю, що він за мною стежить.

— Ну то й що?

— А те, що тепер м'яч покотиться в протилежному напрямку. Бо ми знаємо те, чого не знає Анрі.

Розділ 96

Франція.

Анрі гладив живіт і пах Джини Працці, і його дихання поволі заспокоювалося. Ця жінка мала потрясаючі сідниці у формі персика, і кожна з них закінчувалася малесенькою ямкою в нижній частині талії.

Йому знову захотілося вжарити її. Дуже захотілося. І він її вжарив.

— Тепер можеш мене розв'язати, — сказала вона.

Він поплескав її по сідниці, встав, простягнув руку й понишпорив у своїй торбі, а потім пішов до камери, причепленої до складок товстих штор.

— Що ти робиш? Повертайся в ліжко, Анрі. Не будь таким жорстоким.

Він увімкнув торшер, усміхнувся в об'єктив, а потім повернувся до ліжка під балдахіном і мовив:

— Здається, у мене погано вийшла на відео ота частина, де ти взиваєш до Бога. Шкода.

— Що ти збираєшся робити з цим відео? Ти ж не пошлеш його «Альянсу»?! Якщо ти гадаєш, що вони за нього заплатять, то ти просто божевільний.

— Невже не заплатять?

— Запевняю, що ні.

— Ну, тоді нехай залишається для моєї приватної колекції.

Так навіть краще.

— Розв'яжи мене, Анрі. У мене вже руки заніміли. Я хочу нової гри. Я вимагаю.

— Ти завжди думаєш тільки про власне задоволення.

— Кажи, що хочеш, — сказала Джина. — Але за це доведеться заплатити.

Анрі усміхнувся.

— За все доводиться платити.

Він узяв пульт із красивого нічного столика й увімкнув телевізор. Він клацнув, прибираючи з екрана готельну рекламну заставку, знайшов путівник каналів і натиснув кнопку BBC.