Бікіні - Паттерсон Джеймс. Страница 43

Спочатку там були спортивні новини, потім — бізнесові, а згодом на екрані з'явилися обличчя останніх убитих дівчат — Венді та Сари.

— Я кохав Capy до самозабуття, — сказав він Джині, поки та намагалася розв'язати руки, прикріплені мотузкою до бильця ліжка. — Вона так і не стала благати, щоб я її не вбивав. Не ставила дурних запитань.

— Якби в мене були вільні руки, то я могла б зробити тобі приємне, — сказала Джина.

— Я подумаю.

Анрі вимкнув пульт, перекотився й знову осідлав фантастичну дупу Джини. Поклавши руки їй на плечі, він почав круговими рухами великих пальців масажувати їй шию. І знову збудився. Та так, що аж прутень заболів.

— Це вже стає нецікавим, — сказала Джина. — Можливо, нам не треба було знову зустрічатися. Це була помилка.

Анрі ніжно зімкнув пальці на її шиї — просто граючись. І відчув, як її тіло напружилося, а шкіра вкрилася тоненьким шаром поту.

От і добре. Йому подобалося, коли вона боялася.

— А отак — теж нецікаво? — спитав Анрі і стиснув руки так, що Джина закашляла, засіпалася й просичала його ім'я, відчайдушно борючись за ковток повітря.

Він відпустив її, а потім, коли вона судомно хапала ротом повітря, розв'язав її. Джина струснула занімілими руками, перекотилася на спину і сказала, відсапуючись:

— Я знала, що ти цього не зробиш.

— Маєш рацію. Я не міг цього зробити.

Джина встала з ліжка і шмигнула до туалету, на мить зупинившись, щоб посміхнутися в камеру. Анрі прослідкував за нею поглядом, потім підвівся, витягнув щось зі своєї торби й пішов слідком за Джиною.

— А зараз що тобі треба? — спитала вона, зустрівшись із ним поглядом у дзеркалі.

— Час скінчився.

Анрі приставив їй до потилиці пістолет і вистрелив. Поглянувши на її широко розкриті очі у дзеркалі, він провів поглядом тіло Джини, коли вона упала на підлогу. Потім іще двічі вистрелив їй у спину, перевірив пульс, витер пістолет та глушник і поклав зброю побіля вбитої.

Помившись під душем, Анрі вдягнувся. Потім завантажив відео на свій портативний комп'ютер, прибрав у кімнаті, зібрав свою торбу і перевірив — чи все так, як має бути.

Він на мить затримав погляд на трьох діамантових браслетах із годинником, що лежали на нічному столику, і пригадав той день, коли вони з нею зустрілися.

«…І я маю час для вас».

Разом узяті, ці браслети коштували сто тисяч євро. Утім, не варто ризикувати. Й Анрі залишив їх на столику. Гарні чайові для прибиральниці, еге ж?

Джина заплатила за номер із власної кредитної картки, тому Анрі тихцем вийшов із кімнати й обережно зачинив за собою двері. Безперешкодно перетнувши внутрішнє подвір'я, він увібрався у своє орендоване авто й вирушив до аеропорту.

Розділ 97

У суботу надвечір я вже знову був у своєму бункері, знову засів за книгу. Я мав місячний запас консервованої їжі й твердий намір закінчити детальний опис кожного частини книги для Загамі, який очікував отримати матеріал до ранку по електронці.

О сьомій вечора я увімкнув телеящик: щойно почалася програма «60 хвилин», і в ній на першому місці були новини про вбивства на Барбадосі.

Ведуча Морлі Сейфер повідомляла:

— Слідчі стверджують, що коли поєднати смерть Венді Емерсон та Сари Руссо з п'ятьма убивствами на Мауї, то вимальовується схема жорстоких і садистських убивств, яким не видно кінця.

Наразі детективи в усьому світі знову вивчають справи з нерозкритими вбивствами, шукаючи зачіпок, що можуть вивести на невідомого серійного кілера, який не залишив по собі ані жодного свідка, ані жодної постраждалої, але живої особи, ані жодного сліду. Кореспондент CBS Боб Саймон узяв інтерв'ю у декого з цих детективів.

На екрані замелькали короткі сюжети.

Дивлячись на екс-поліцейських, у яких брали інтерв'ю в їхніх помешканнях, я був вражений похмурими виразами їхніх облич та тремтливими голосами. Зокрема, один колишній детектив ледь не плакав, демонструючи фото вбитої дванадцятирічної дівчини, убивцю якої так і не знайшли.

Я вимкнув ящик, закрив обличчя руками й закричав.

Анрі жив у моїй свідомості — у минулому, сьогоденні та майбутньому. Я знав його методи, його жертви, а тепер займався тим, що підлаштовував свій стиль під модуляції його голосу.

Інколи — і це не на жарт лякало мене — інколи мені починало здаватися, що я — це він.

Я відкрив бляшанку з пивом і випив її залпом, стоячи перед відкритим холодильником. А потім поплентався до свого лептопа. Увійшовши в Інтернет, я перевірив електронну пошту й надибав матеріал під назвою «Сподіваюся, усі задоволені?». Це повідомлення мало додаток.

Пальці мої завмерли над клавішами. Адресу відправника я не впізнав, але довго кліпав очима, поки не наважився відкрити повідомлення: «Бене, я й досі працюю, як скажений. А ти?»

Лист було підписано ініціалами «А. Б.».

Я торкнувся липучки на своїй лівій нозі й намацав крихітний пристрій, що передавав мої координати на комп'ютер Анрі.

А потім завантажив додаток.

Розділ 98

Відео відкрилося спалахом світла та надзвичайно крупним планом обличчя Анрі, розмитого цифровим способом. Він обернувся й підійшов до ліжка під балдахіном у номері, вочевидь, дуже дорогого готелю. Я звернув увагу на витончені меблі й на традиційні європейські візерунки з королівськими лілеями; цей візерунок повторювався на оббивці, килимі та завісах.

Мій погляд притягнуло ліжко, де я побачив голу жінку, що лежала долілиць із простягнутими вперед руками. Вона посмикувала мотузки, якими її кисті були прив'язані до бильця.

«О ні, тільки не це!» — подумав я.

Анрі ліг поруч із жінкою, і вони про щось невимушено заговорили. Я не міг розібрати, про що саме, аж поки жінка різко не підвищила голос, вимагаючи розв'язати її.

Цього разу щось було не так, як на попередніх відео.

Мене здивувала відсутність страху в її голосі. Може, вона просто дуже добра акторка? Чи, може, іще не второпала, чим усе це скінчиться?

Я натиснув кнопку «Пауза» й зупинив відео.

Півторахвилинний ролик зі стратою Кім Макденіелс спалахнув у моїй пам'яті в найменших деталях. Мені ніколи не забути посмертного виразу обличчя Кім: наче вона й досі кривилася від болю, хоча голова її вже була відрізана від тіла.

Я не хотів додавати ще один витвір Анрі Бенуа до репертуару своєї пам'яті.

Мені не хотілося це дивитися.

Унизу, на Трекшн-авеню, ішов своїм звичайним ходом звичайний недільний вечір. Я почув, як вуличний гітарист грає «Доміно», а туристи йому аплодують, як шипіли шинами авто, проносячись під моїм вікном. Кілька тижнів тому я міг запросто спуститися й випити пару пляшок пива в ресторані «Моуз».

Мені й зараз дуже хотілося це зробити. Але я не міг вийти.

Я натиснув кнопку — і відео на екрані мого комп'ютера знову ожило: Анрі сказав жінці, що та дбає лише про власне задоволення і, сміючись, додав: «Усе має свою ціну». Потім він узяв пульт й увімкнув телевізор.

Спочатку на екрані мелькнула реклама готелю, а потім ведучий Бі-бі-сі розповів останні спортивні новини, головним чином футбольні. Потім з'явився інший ведучий із новинами з царини міжнародних фінансових ринків, після чого пішли екстрені новини про двох дівчат, нещодавно вбитих на Барбадосі.

Тим часом на комп'ютерному екрані Анрі вимкнув екран телевізійний. Усівшись верхи на оголену жінку, він обхопив руками її шию, і я вже не сумнівався, що він збирається задушити жінку, — але потім Анрі чомусь передумав.

Псих розв'язав їй руки, і я полегшено зітхнув, протерши кулаками очі. Він відпустив її — але ж чому?

На екрані жінка сказала Анрі: «Я знала, що ти цього не зробиш», її англійська була з акцентом. Схоже було, що ця жінка — італійка.

Може, то Джина?

Вставши з ліжка, вона підійшла до камери, посміхнулася в об'єктив і підморгнула. То була красива брюнетка років тридцяти з гаком, може — сорока. Вона пішла до сусідньої кімнати, мабуть, ванни.