Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна. Страница 47

ідуть машини, коні й поїзди.

Лопата йде у загадки первісні.

Ракета зорі дальні перейма...

З душі у душу —

найкоротша відстань.

Чому ж так часто транспорту нема!

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

"Ластівки тікають із Європи..."

* * *

Ластівки тікають із Європи.

Що поробиш? Скрегіт, регіт, рев.

Чад, бензин, вібрації, галопи, —

птиці мертві падають з дерев.

Може, десь є лотоси і гінкго,

тихі ріки і рожева даль —

у краю неляканих фламінго,

де росте неламаний мигдаль.

Може, там є птицям привілеї...

А гніздо ліпити, ластівки, —

все одно вам із якого глею, —

з Рейну, з Нілу чи з Угрюм — ріки?

Ну, а потім, — я люблю вас змалку.

А іще — спасибі вам за все.

Тільки хто ж це королеві Марку

золотинку в дзьобі принесе?!

"Латаю парус грубим полотном"

* * *

Латаю парус грубим полотном.

Ладнаю весла до бортів смолистих

і, грузнучи у вогкому піску,

штовхаю човен ближче до води.

А діти, що збирають черепашки,

великі золотисті черепашки,

підходять ближче, ніби неумисно,

щоб спідлоба лукавими очима

мене й мою роботу оцінить.

Хороші судді, ви несправедливі.

Вважайте: човен, що стоїть на суші,

то ще не яхта.

Навіть з парусами.

Його не легко зрушувати з місця.

Тут не поможе ні попутний вітер,

ні ваші заохочувальні крики...

Тяжка напруга на моїх руках

малює дельту синім і багровим.

Морською сіллю просякнулись м’язи,

і руки, огрубілі од вітрів,

промінням прогартовані,зробились

немов морський просмолений канат...

Латаю парус грубим полотном.

Ладнаю весла до бортів смолистих.

Щаслива я, що маю сильні руки.

«Проміння землі», 1957 р.

"Лев дивиться на осiнь. Вона жовта"

* * *

Лев дивиться на осiнь. Вона жовта.

Вона — як вiн, i жовта, i руда.

Лев сердиться, у нього ходять жовна, —

чого вона у клiтку загляда?

Не пощастило леву молодому.

Який там сон, який там апетит?

Вiн, може, хоче в Африку додому,

а тут ця осiнь листям шелестить.

"Лев спить, поклавши голову на лапи"

* * *

Лев спить, поклавши голову на лапи.

Лев міцно спить і журиться вві сні.

І сняться леву океанські трапи,

і трюми сняться, темні і тісні.

Немає гірш, як трапити в облогу,

у клітці левом леву працювать.

Левиця-мама навіть на дорогу

не встигла левеня поцілувать.

5.11.1994

«Мадонна перехресть», 2011

ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ

Мені страшно признатися: я щаслива.

Минають роки, а ти мені люб.

Шаліє любові тропічна злива –

землі і неба шалений шлюб.

Вколисана в ніч, тобою омита,

хитає мене серед білого дня.

Ковшами самотності сплачене мито

за всі незнання і за всі навмання.

Нещасть моїх золоті обжинки.

Душа моя, аж тепер сп’янись.

Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.

Я не скажу: “Хвилино, спинись!”

Хвилино, будь!

Лише не хвилиною,

а цілим життям — хвилюй і тривож!

Аж поки мене понесуть із калиною

туди… ну звідки… Тоді вже що ж…

"Дукля", кн. 6, жовтень 1967, Пряшів

"Лежать сніги. Я виглядаю весну"

* * *

Лежать сніги. Я виглядаю весну.

Вона десь там, де змерзли солов’ї.

Вона іде... І я тоді воскресну.

Я жду її. А може, не її.

Я жду себе. Не знаю, чи діждуся,

бо це ж не я в ці тоскні вечори!

Соснові плечі вивірка обтрусить,

стрічати весну вийдуть явори.

Вона іде — півнеба над плечима.

І я іду — проз мертвий живопліт.

У вікон призьби тануть під очима.

Сидить на призьбі гофманівський кіт

ЛЕТЮЧІ КАТРЕНИ

Стеля і стеля

А де ж висота?

Що за поет

як піввіку лякався?

Звикли до правди мої вуста

Нащо їм чорне вино лукавства?

Ми — атомні заложники прогресу

Вже в нас нема ні лісу

ні небес

Так і живем

од стресу і до стресу

Абетку смерті маємо —

АЕС

Куди йдемо?

Який лишаем слід?

Хто пам'ять змив як дощик акварельку?

Все менше рук

що вміють сіять хліб

Все більше рук

що тягнуть все у пельку

Життя серед людей —

це та ж кімната сміху

Між тисячі дзеркал жахаєшся —

невже?!

Хто так спотворив нас?

Хто мав з того втіху —

приписувати нам зображення чуже?!

Якщо всерйоз

якщо без антраша

Якщо прозріти страшно і раптово —

Поети

чи зґвалтована душа

спроможна вільно вимовити слово?

Буває час орлів

а нині різне птаство

З державної руки сипнули їм пшона

Не треба правду говорить цвітасто

Вона сьогодні проста і страшна

Переступи межу оторопіння

Чи є у тебе час на манівці?

На обрії вселюдського терпіння

вже сходить сонце

у терновому вінці

Душа — єдина на землі держава

де є свобода чиста як озон

Кордон душі проходить над світами

а там нема демаркаційних зон

Простору

простору