Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна. Страница 45
* * *
Покотили Україну до прірви.
* * *
На вербах золотих вродили дикі груші.
Зникає мій народ, як в розчині кристал.
Той шолудивий чорт купує вбогі душі.
Новим вождям вже мостить п’єдестал.
Купуй, купуй, купуй! — чого ті душі варті?
Мости, мости, мости! — впаде і ця мана.
Все людство вже збулось. Лиш ми іще на старті.
А на шляху — то прірва, то стіна.
* * *
Така до слави приналежність!
Така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
Ворушить вусами вві сні.
* * *
Це вже ніхто, ні нація, ні люди.
Історія зіграла в нічию.
Одурені і ті, що одурили.
В лісах душі заводяться горили.
На зміну гуманістам приходять гуманоїди.
У парниковому ефекті зійдуть нові популяції.
Страшна ціна духовної інфляції.
* * *
Перелицьовані новатори.
Які річки, такі й фарватери.
Пора спускать на воду кораблі,
а у нас тут мальовані глечики
на болоті плавають.
* * *
Не там шукаєм істину, не там!
Ці болота потрібні болотам.
Забалотуйте болота,
бо знову буде істина не та.
Зелена твань, болотяні пастелі!
Трясовина, що поглинає слід.
Мойсей народ виводив із пустелі.
Де той Мойсей, що виведе з боліт?!
* * *
Починалося з Хаосу. Йдеться до порожнечі.
У порожнечі нема резонансу. До кого волати,
Господи?!
* * *
Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.
Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на «ти».
Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм
у колективних нетрях самоти.
Душа ніяк не вийде із-під варти.
То культ особи, то культура мас.
Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.
Надалі мавпа виникне від нас.
* * *
Скільки тих бідолашних волали у цій пустелі!
І що ж? А нічого. Час від часу вона
таки ворухнулась.
* * *
Життя — це пастка і життя — це пустка.
Це сон про себе і нема коли.
А може, й смерть — це теж лише відпустка
у кілька втілень тої ж кабали?
А може, все це — піднебесний тир? —
Хатки, дерева, люди, птиці, звірі —
де все якийсь незримий богатир
приходить постріляти на дозвіллі.
* * *
По цьому Дніпру пливли човни з Візантії.
Царівна пливла, їй було вісімнадцятий год.
Про неї писали хіба ж такі грамотії!
Колись її сватав і вікінг, і русич, і гот.
Дніпро був широкий, і овидом вельми дивен.
І дзеркало слави було ще тоді не криве.
І Київ стоїть. І стоїть кам’яний Володимир.
І в пам’яті їхній царівна пливе і пливе.
* * *
В озонову дірку подивився янгол:
— Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись!
* * *
На це не здатен був пітекантроп.
Летить земля — обпечена пелюстка.
Маркіза Помпадур сказала: «Хоч потоп!»
А після нас залишиться —
хоч пустка?
* * *
Поховані чорнобильські ліси!
Не забувайте наші голоси.
* * *
Прийшов у місто дуже гарний лось.
У надвечір’ї деревом здавався.
Сказали люди: — Це нам так здалось, —
і через те ніхто не здивувався.
А що такого? Лосі нам рідня.
Креснув рогами — як трамвайні дуги.
Він, може, йшов до мене навмання —
з моїх лісів, з чорнобильської туги.
* * *
В минулому у нас відняли майбутнє.
В майбутньому нам віддадуть минуле.
А де ж наше життя сьогочасне?!
* * *
Таке століття — навіть зрячі йдуть наосліп.
* * *
Так багато попелу на світі,
що він уже не стукає в груди людства.
* * *
Імперія — гріховність і верховність.
Іови націй в череві кита.
Проникливі балачки про духовність.
і шовінізму чорна блекота.
* * *
Не хочу грати жодної з ролей
у цьому сатанинському спектаклі.
* * *
Куди подітись від політики?
Залізла в душі нам по ліктики.
Базарна баба, перепродуха.
Блудяжниця, була і є.
Грабує душі нам без продиху,
на чорних ринках продає.
* * *
Я на планеті дерево людське.
Мене весь час підрубують під корінь.
* * *
В мені щодня вбивають Україну.
* * *
Вночі із хаосу безсоння,
коли мій Всесвіт ожива —
як срібні птиці вилітають
ще неприборкані слова.
За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн, —