Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 102

Я натиснула на кнопку живлення комп’ютера, і він дзеленькнув у тишині кімнати. Мартині бутерброди вже засохли, чай охолонув, але я трохи попоїла та попила, щоб стара не ображалася, що її зусилля витрачені марно.

Я відкинулася на спинку і уп’ялилася у вогонь. Лицарі Лазаря зацікавили мене як історика, а інтуїція відьми підказувала, що для розуміння Метью це братство є вкрай важливим. Але не їх існування було його найважливішим секретом. Метью оберігав себе — свою найпотаємнішу натуру.

Кохати його виявилося справою складною та вельми делікатною. Ми були персонажами з казки — вампіри, відьми та лицарі в блискучих обладунках. Але існувала ще й сувора реальність, де мені погрожували, за мною стежили створіння, сподіваючись, що я знову замовлю книгу, яку всі жадали отримати, але ніхто не розумів. На лабораторію Метью вчинили напад. А наші з ним стосунки підривали те крихке перемир’я, що вже віддавна існувало між демонами, людьми, вампірами та відьмами. Це був новий світ, у якому створіння виступали проти створінь, а відбиток бронзової печатки на темному сургучі міг увести в бій мовчазну таємну армію. Тож не дивно, що Метью визнав за краще відсторонити мене від себе.

Задувши свічки, я пішла нагору спати. Швидко «від’їхавши», я бачила у своїх снах лицарів, бронзові печатки та велику масу бухгалтерських книжок.

Холодна тендітна рука, торкнувшись мого плеча, враз розбудила мене.

— Метью? — підскочила я.

З темряви вигулькнуло бліде обличчя Ізабо.

— Тебе, — коротко сказала вона і, подавши мені свій червоний мобільник, вийшла з кімнати.

То був Метью.

— Що трапилося? — спитала я тремтячим голосом. — Ти уклав угоду з Ноксом?

— Ні. Тут ніякого прогресу не спостерігається. В Оксфорді мені робити більше нема чого. Хочеться бути вдома, з тобою. Маю повернутися за кілька годин. — У його хрипкому голосі бриніли якісь незнайомі нотки.

— Це мені не наснилося?

— Ні, не наснилося, — відповів він. — Іще одне, Діано, — сказав він, вагаючись. — Я кохаю тебе.

Це було те, що я хотіла почути. Ланцюг всередині мене тихо забринів у темряві.

— Повертайся сюди і скажи мені це знову, — тихо сказала я, відчуваючи, як очі наповнюються слізьми.

— Ти не передумала?

— Я ніколи не передумаю, — затято відказала я.

— Ти будеш у небезпеці, й твоя родина також. Бажаєш наразитися на ризик заради мене?

— Я вже зробила свій вибір.

Ми попрощалися і неохоче перервали розмову, боячись тишини, яка настане по тому, як було сказано так багато.

Без нього я стояла на роздоріжжі, не знаючи, куди піти.

Моя мати мала надприродні здібності ясновидіння. Чи вистачило б у неї цих здібностей, щоби побачити, що нас чекає, коли ми наважимося на наші перші спільні кроки?

Розділ 26

Відтоді, як я натиснула на кнопку червоного телефону Ізабо, я з ним більше не розлучалася, і увесь час прислухалася, жадаючи почути хрускіт гравію під колесами автомобіля Метью.

Коли я з телефоном у руці вийшла з ванни, мене чекав гарячий чайник та теплі булочки. Швидко поївши та вбравшись у перше-ліпше, що трапилося під руку, я зі ще мокрою головою злетіла по східцях. До прибуття Метью залишалося кілька годин, але я вирішила дочекатися на нього внизу.

Спочатку я ждала його на софі біля каміна в салоні, розмірковуючи над тим, яка ж подія в Оксфорді змусила Метью передумати. Марта принесла мені рушника, та я не виказала бажання витирати голову, тож вона витерла її сама, без особливих церемоній.

Наближався час його прибуття, я вирішила, що краще походжати залом, аніж сидіти в салоні. З’явилася Ізабо і вклякла на порозі, взявши руки в боки. Але я, не зважаючи на неї, походжала й далі, аж поки Марта принесла стілець і поставила його біля входу. Вона переконала мене сісти, хоча різьблена спинка стільця розраховувалася на те, щоби дати тому, хто на ньому сидів, приблизне уявлення про тортури, які чекають у пеклі; тим часом мати Метью відступила до бібліотеки.

Коли до будинку під’їхав «рейндж-ровер», я кулею вилетіла йому назустріч. Вперше за час нашого знайомства не Метью відчинив мені дверцята, а я йому. Не встигнув він розім’яти свої довгі руки й ноги, як я вже висіла в нього на шиї.

— Більше цього не роби, — прошепотіла я. — Більше ніколи цього не роби.

Метью теж обійняв мене і притиснувся обличчям мені до шиї. Ми мовчки постояли обійнявшись. Потім Метью розчепив мені руки і лагідно опустив на ноги. Тоді він обхопив моє обличчя долонями і я відчула на шкірі вже звичний дотик холодних сніжинок. Я помітила нові деталі його обличчя і відразу ж відклала їх у своїй пам’яті: тоненькі зморшки в куточках його очей і чітко окреслену впадину під його повною нижньою губою.

— Dieu, — здивовано прошепотів він. — Як же я помилявся!

— Помилявся? — панічно спитала я.

— Мені здавалося, що я знаю, наскільки за тобою скучив. Але щоб так сильно! Я навіть уявити не міг!

— Скажи ще раз. — Мені хотілося почути слова, які він сказав мені по телефону минулої ночі.

— Я кохаю тебе, Діано. Бачить Бог, я намагався тебе не кохати.

Моє обличчя пом’якшало і немов злилося з його долонями.

— Я теж кохаю тебе, Метью. Усім серцем.

У відповідь на мої слова в його тілі сталася якась ледь помітна зміна. Ні, то не пульс, бо він у Метью й так був ледь помітним, то не його шкіра, що і так була приголомшливо прохолодною. Натомість я почула звук — йому немов перехопило дух, а з вуст зірвався палкий шепіт пристрасного бажання, який викликав у мене шалену хвилю пристрасті. Метью помітив це, і шаленство охопило його. Він нахилив голову і впився в мій рот холодними губами.

Далі зміни в моєму тілі були неістотними та ледь помітними. Мене охопив вогонь, а руки ковзнули по його спині униз — і нижче. Коли він спробував було відхилитися, я притягнула його до себе за стегна.

«Не так швидко», — подумала я.

Метью здивовано завмер, розтуливши рота для поцілунку. Йому перехопило дух. Я ж навіжено притискала його до себе за стегна, від чого в нього знову перехопило дух і з горла почулося пристрасне воркотання.

— Діано, — нарешті промовив він обережно.

Я не питала, в чому проблема, а міцно поцілувала його ще раз.

І Метью відповів, тільки мовчки — провів губами по моїх губах, рукою погладив пульсуючу жилку в мене на шиї, ковзнув вниз і ніжно огорнув долонею мою ліву грудь, а потім ніжно провів пальцем по тканині на чутливій шкірі між моїм передпліччям та серцем. Другою рукою він обійняв мене за талію і притиснув до себе ще міцніше.

Через деякий час Метью послабив свої обійми достатньо для того, щоб ми могли говорити.

— Тепер ти — моя.

Мої губи надто отерпли, щоб говорити, але я кивнула, не ослабляючи своїх обіймів у нього на талії та стегнах.

Метью поглянув на мене зверху вниз.

— То як, і досі не сумніваєшся?

— Ні.

— Від цієї миті, ми — єдине ціле. Ти це розумієш?

— Здається, розумію, — відповіла я, насправді добре розуміючи лише одне: ніхто і ніщо не зможе тепер забрати у мене Метью.

— Вона ще нічого не розуміє, — вигукнула Ізабо, і голос її забринів, заповнюючи весь внутрішній двір. Метью заціпенів і огорнув мене руками, немов захищаючи. — Цим поцілунком ти порушила всі правила, на яких тримається наш світ і які гарантують нашу безпеку. Метью, ти помітив цю відьму як свою власність. А ти, Діано, дала вампіру свою відьмину кров, свою силу. Ти відвернулася від своїх одноплеменців і зв’язала себе стосунками зі створінням, яке є твоїм ворогом.

— Та це ж був просто поцілунок, — вражено мовила я.

— То була клятва. А зробивши таку обіцянку одне одному, ви стали вигнанцями, поставили себе поза законом. Тож нехай вам тепер допомагають боги.

— Що ж, тепер ми поза законом, — тихо мовив Метью. — Нам забиратися геть, Ізабо? — У його голосі вчулися нотки маленького беззахисного хлопчика, і всередині мене щось наче обірвалося: я змусила Метью обирати між мною та його родичами.