Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 106

Він рвучко підвівся, не залишивши мені іншого вибору, як відступити і відпустити його. Метью відійшов убік і його рука потягнулася до того місця на грудях, де колись висіла пляшечка зі святою водою. Негарна ознака.

— Вампіри не беруть теплокровних на полювання, Діано.

Це також була недобра ознака. Він збрехав мені.

— Ні, беруть, — уперто заперечила я. — Ти їздиш на полювання з Гемішем.

— То ж зовсім інше. Я знаю його багато років, і я з ним не сплю в одному ліжку, — відказав Метью грубо, втупившись у книжкові полиці.

Я повільно рушила до нього.

— Якщо Геміш може з тобою полювати, то зможу і я.

— Ні. — М’язи під його светром рельєфно напружилися.

— Ізабо брала мене з собою.

Тишу, що запала в кімнаті, не порушив жоден звук. Метью рвучко вдихнув, і м’язи на його плечах нервово сіпнулися. Я ступила ще один крок до нього.

— Не треба, — хрипко сказав він. — Я не хочу, щоб ти підходила до мене, коли я злий.

Я нагадала собі, що сьогодні — не його день і швидко ступила ще кілька кроків і стала прямо позаду нього. Стала так близько, щоб він не зміг уникнути мого запаху чи рівного й спокійного биття мого серця.

— Я не хотіла злити тебе.

— А я на тебе й не злюся, — відповів Метью з гіркотою в голосі. — Але моїй матінці про дещо доведеться мені розповісти. Вона й так сторіччями випробовувала моє терпіння, але взяти тебе на полювання — це непростимо.

— Ізабо спитала мене, чи не хочу я повернутися до шато.

— Вона взагалі не мала ставити тебе перед вибором, — гаркнув він і різко крутнувся до мене обличчям. — Вампіри під час полювання не володіють собою, а якщо й володіють, то не повністю. Кому-кому, а моїй матері не можна довіряти, коли вона зачула запах крові. Найголовніше для неї — це вбити жертву і напитися її крові. Якби вітер доніс до неї твій запах, вона б і тобою підхарчилася. Без вагань.

Метью зреагував на мою пропозицію більш негативно, аніж я припускала. Та, сказавши А, я вже не могла не сказати Б.

— Ізабо діяла в твоїх інтересах, вона намагалася продемонструвати мені всю складність мого вибору. Бо була впевнена, що я не зовсім розумію, на що йду. З Лукасом ти вчинив би так само.

— Вона не мала права розповідати тобі про Лукаса. Він належав мені, а не їй. — Метью говорив тихо, але з такою злістю в голосі, якої я раніше не чула. Він кинув погляд на полицю з дитячою іграшкою — дерев’яною вежею.

— Так, він належав тобі й Бланці, — так само тихо мовила я.

— Історії життя вампірів мають розповідати самі вампіри — і ніхто інший. Може, ми й вигнанці, що порушили закон, але за останні дні моя мати теж порушила кілька правил. — І він знову потягнувся рукою до того місця, де раніш висіла пляшечка з Вифанії.

Я перетнула ту малу відстань, що нас розділяла, рухаючись тихо і впевнено, немов Метью був полохливим звіром, — щоб не змусити його різко накинутися на мене з розвороту, про що згодом йому довелося б жалкувати. За кілька дюймів від нього я взяла його за руки.

— Ізабо розповідала мені не тільки про це. Ми говорили з нею про твого батька. Вона розказала мені про всі твої імена — ті, що подобаються, і ті, що не подобаються, — і про свої також. Я не зовсім зрозуміла їхнє значення, але переконалася, що вона не розповідає про це кожному зустрічному. А ще Ізабо розповіла мені, як вона витворила тебе. Пісня, яку вона співала, щоб змусити відьмоводу зникнути, то була та сама пісня, яку вона співала тобі, коли ти став вампіром. — «Коли тебе нестримно тягнуло харчуватися, і ти не міг зупинитися».

Метью не відразу наважився поглянути мені у вічі. Його погляд був сповнений болю й вразливості, які він досі так ретельно від мене ховав. Серце моє стиснулося від жалю.

— Я не можу ризикувати, Діано. Я хочу тебе більше за всіх, кого я знав. Я хочу тебе фізично, я хочу тебе емоційно. І якщо моя зосередженість під час полювання зіб’ється хоч на мить, то запах оленя може переплутатися із твоїм запахом, і моє бажання вполювати тварину може переплутатися з бажанням мати тебе.

— Ти вже маєш мене, — сказала я, тримаючись за нього руками, очима, розумом і серцем. — На мене не треба полювати. Я — твоя.

— Це зовсім інше, — заперечив він. — Я ніколи не володітиму усією тобою. Я завжди хотітиму більшого, аніж ти зможеш мені дати.

— Сьогодні вранці ти не захотів більшого у ліжку, — зауважила я, і мої щоки спалахнули від спогаду про його різку відмову. — Я дуже хотіла віддати себе тобі, навіть більше, ніж хотіла, а ти сказав «ні».

— Я не сказав «ні», я сказав «пізніше».

— Оце так ти й полюєш, еге ж? Зваблюєш, потім зволікаєш, а опісля — в кущі?

Метью здригнувся. Іншої відповіді мені й не потрібно було.

— Покажи мені, що це не так.

— Ні.

— Покажи!

Він грізно загарчав, але я не відступала. Бо то було попередження, а не загроза.

— Знаю, ти боїшся. І я боюся. — У його очах промайнуло щось схоже на каяття, і я роздратовано пирхнула. — Тебе я вже не боюся. Я боюся власної сили. Ти не бачив отієї відьмоводи, Метью. Коли я повнилася нею, то могла знищити все і кожного, не відчувши ані краплини розкаяння. Ти — не єдине небезпечне створіння у цій кімнаті. Нам доведеться навчитися бути поруч попри те, ким ми є.

Метью гірко розсміявся.

— Може, саме тому правила й забороняють вампірам та відьмам бути разом. Може, і справді ці межі перетнути аж надто важко.

— Ти й сам не віриш у те, що кажеш, — заперечила я, взявши його руку і притиснувши її до свого обличчя. Різкий контраст між холодним і теплим наповнив моє тіло дивовижно приємним відчуттям, а моє серце звично тьохнуло, немов підтверджувало цей факт. — Те, що ми відчуваємо одне до одного, не є — і не може бути — чимось хибним.

— Діано… — почав був він, похитав головою і забрав від мене свою руку.

Але я взяла її міцніше і перевернула долонею догори. Його лінія життя була довга й рівна, я провела по ній пальцем і дійшла до його вен. Під білою шкірою вони здавалися темними, майже чорними, і Метью аж здригнувся від мого дотику. У його очах і досі був біль, але гнів минув.

— Це не щось помилкове й неправильне. І ти це знаєш. І тепер ти маєш знати, що теж можеш довіряти мені. — Переплівши свої пальці з його, я замовкла, щоб дати Метью час на роздуми. Але його руки не відпускала.

— Я візьму тебе на полювання, — нарешті сказав він, — за тієї умови, що ти не наближатимешся до мене і не спішуватимешся з Ракаси. Якщо ти помітиш хоча б натяк на те, що дивлюся у твій бік, чи навіть подумав про тебе, розвертайся і чимдуж мчи прямо додому до Марти.

Метью прийняв нелегке рішення, і тепер він поволі пішов униз, зупиняючись і чекаючи щоразу, коли відчував, що я відстаю від нього. Коли він швидким кроком проходив повз двері до салону, Ізабо помітила нас і підвелася.

— Не зупиняйся, — кинув Метью напруженим голосом і повів мене під лікоть униз.

Коли ми дійшли до кухонних приміщень, Ізабо наздогнала нас, тепер вона була за кілька футів. Марта стала на порозі холодильної комірчини й уп’ялася в нас так, наче дивилася нову серію телевізійної драми. Ні їй, ні Ізабо не треба було пояснювати, що сталося щось неприємне.

— Не знаю, коли ми повернемося, — кинув Метью через плече. Він не ослабив своїх пальців на моєму лікті, тож я тільки й обернулася до Марти і навіть не сказала, я лише позначила губами слово «Вибачте».

— Elle a plus de courage que j’ai pense, — пробурмотіла Ізабо Марті.

Метью різко зупинився, і стиха загарчав, неприємно оголивши нижню губу.

— Так, мамо. Діана має більше хоробрості, аніж ми заслуговуємо — ви і я. І якщо вам коли-небудь знову спаде на думку випробувати її хоробрість, то більше ви нас не побачите — ні мене, ні її. Зрозуміло?

— Аякже, Метью, — пробурмотіла Ізабо. То був її улюблений варіант відповіді для зобов’язань.

Коли ми йшли до стайні, Метью мовчав. Кілька разів мені здавалося, що він збирається розвернутися і повести мене назад до шато. На порозі стайні він вхопив мене за плечі й рвучко повернув до себе обличчям, шукаючи в ньому ознак страху. Я гордовито підняла підборіддя.