Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 108

«Я знаю, що тобі страшно, — беззвучно сказала я, сподіваючись, що олень мене почує. — Йому необхідно це зробити. Він робить це не для розваги. А щоб вижити».

Ракаса різко повернула голову і знервовано поглянула на мене. Я простягнула руку і заспокійливо погладила їй шию.

«Зупинись, — наказала я оленю. — Кинь тікати. Навіть ти бігаєш недостатньо швидко, щоб втекти від цієї істоти».

Перечепившись через ямку, олень трохи уповільнив біг. Тепер він нісся прямо на мене, немов почув мій голос і тепер скакав туди, звідки він долинав.

Викинувши вперед руки, Метью вхопив оленя за роги і крутнув йому голову. Олень упав на спину, важко дихаючи від натуги і роздуваючи боки. Метью опустився на коліна і притиснув голову здобичі до землі приблизно за двадцять футів від гущавини, де я ховалася, а олень брикався, намагався скочити на ноги.

«Облиш, — із сумом сказала я. — Час настав. Це та істота, яка забере у тебе життя».

Олень востаннє відчайдушно брикнувся і затих. Метью зазирнув у вічі своїй здобичі, немовби питаючи у неї дозволу завершити свою роботу, а потім вгризся в шию самця так швидко, що я побачила тільки розмиту чорно-білу пляму.

Поки він харчувався, життя поволі покидало оленя, зате Метью відчув приплив енергії. У повітрі з’явився характерний залізний присмак, хоча жодної краплини крові не пролилося. Коли життєва сила покинула оленя, Метью завмер, схиливши голову над непорушною тушею.

Я злегка вдарила Ракасу п’ятками і вона поволі рушила. Спина Метью помітно напружилася, коли він відчув моє наближення. Він підняв голову і поглянув на мене своїми блідо-зеленими очима, яскравими і блискучими від задоволення. Витягнувши батіг із халяви, я щосили відкинула його подалі. Той описав у повітрі дугу і безпорадно завис у чагарниках. Метью з цікавістю спостерігав за мною, але я відчула, що небезпека того, що він переплутає мене з оленицею, минула.

Навмисне знявши шолома, я злізла з конячки, повернувшись до нього спиною. Навіть у цю мить я довіряла йому, хоча й не довіряла собі. Легко торкнувшись рукою його плеча, я стала навколішки і поклала шолом поруч із головою оленя, очі якого непорушно дивилися в простір.

— Мені більше подобається, як полюєш ти, а не Ізабо. Гадаю, що й оленям теж.

— А чим спосіб, у який мати убиває свою здобич, відрізняється від мого? — Французький акцент Метью став виразнішим, а голос — більш солодким та гіпнотичним, аніж зазвичай. І запах у нього теж змінився.

— Вона полює через біологічну потребу, — просто відповіла я. — А ти полюєш тому, що відчуваєш при цьому всю повноту життя. І ви удвох досягли якогось компромісу, — додала я, кивнувши на мертвого самця. — Гадаю, що насамкінець він спочив у мирі.

Метью уважно поглянув на мене, і сніг у його погляді обернувся на крижинки.

— Ти розмовляла з оленем так само, як розмовляєш із Балтазаром та Ракасою?

— Я не втручалася, якщо тебе непокоїть саме це, — поспішно заперечила я. — Ти сам вполював цю здобич, без моєї допомоги.

Може, подібні речі важили для вампірів дуже багато.

Метью здригнувся.

— Я не веду рахунку.

Відірвавши погляд від оленя, він підвівся швидким елегантним рухом, що безпомилково характеризував його як вампіра, і простягнув до мене свою довгу тендітну руку.

— Ходімо. Стоячи навколішки на землі, ти можеш застудитися.

Я взялась за його руку і підвелася, подумавши, хто ж буде прибирати тушу оленя. Напевне, для цього знадобляться спільні зусилля Марти й Жоржа. Ракаса із задоволенням щипала траву, зовсім не переймаючись тим, що поруч із нею лежала мертва тварина. Не знаю чому, але раптом мені страшенно захотілося їсти.

«Ракаса», — мовчки позвала я. Вона підняла голову і підійшла до мене.

— Не проти, якщо я поїм? — невпевнено спитала я, не знаючи, якою буде реакція Метью.

Він скривив губи.

— Не проти, звичайно. Зважаючи на те, свідком чого ти щойно стала, єдине, що я можу — це дивитися, як ти їси бутерброд.

— Яка різниця, Метью. — Розстебнувши клямку на сідловій сумці, я мовчки подякувала Марті, бо вона, благослови її Господи, здогадалася загорнути мені бутерброди з сиром. Дещо вгамувавши свій вовчий апетит, я струсила з пальців крихти.

Метью спостерігав за мною, як той яструб.

— А тобі не однаково? — тихо спитав він.

— Не однаково що? Я ж уже сказала тобі, що до оленя мені байдуже.

— Я про Бланку й Лукаса. Про те, що я, хоч і дуже-дуже давно, був одружений і мав дитину.

Я ревнувала до Бланки, але Метью не зрозумів би — чому і як. Я зібрала докупи свої думки та почуття і спробувала вибудувати з них щось правдиве і водночас зрозуміле йому.

— Мене не турбує те, що в якийсь момент у минулому ти кохав якусь істоту — живу чи мертву, — емоційно мовила я, — якщо саме тепер ти кохаєш мене.

— Саме тепер? — здивовано вигнув він брови.

— Бо значення має лише цей конкретний момент. Отак просто. У кожного, хто жив так довго, як ти, Метью, є минуле. Ти ж не був монахом-відлюдником, і я добре розумію, що ти не можеш не сумувати за тими, кого втратив на своєму життєвому шляху. Як же тебе могли не любити колись, якщо я так люблю тебе тепер?

Метью пригорнув мене до серця. Я радо прихилилася до нього, втішена тим, що сьогоднішнє полювання не закінчилося катастрофою і що тепер його гнів поволі вщухав. Він іще клекотів — і це було видно з дещо напруженого виразу обличчя та заціпенілих плечей, але він вже не загрожував поглинути нас обох. Обхопивши мої щоки довгими пальцями, він прихилив моє обличчя до свого.

— Ти не заперечуватимеш, якщо я тебе поцілую? — спитав Метью, на якусь мить ніяково відвернувшись.

— Звісно, що ні. — Я стала навшпиньки так, щоб мій рот став ближчим до його. Однак Метью чомусь завагався, тож я обхопила йому шию руками. — Не дурій. Поцілуй мене.

І він поцілував — коротко, але міцно. На його губах ще лишалася кров, але це не було ані моторошно, ані неприємно. Це просто був Метью.

— Ти знаєш, що у нас не буде дітей, — сказав він, притискаючи мене до себе так, що наші обличчя майже торкалися одне одного. — Вампіри не можуть заводити дітей традиційним способом. Ти нічого не матимеш проти?

— Заводити дітей можна різними способами, а не лише одним, традиційним. — Про дітей я раніше якось і не думала. — Ізабо зробила тебе, і ти належиш їй не менше, аніж Лукас належав тобі та Бланці. А у світі дуже багато дітей без батьків. — Мені раптом пригадалося, як колись Сара з Емілі казали мені, що момент завести своїх власних дітей я проґавила назавжди. — Якщо захочемо, то можемо взяти хоч цілий гурт.

— Я вже багато років не робив вампірів, — сказав Метью. — Я й досі на це здатен, але, сподіваюся, ти не збираєшся завести велику родину.

— Моя родина за останні три тижні збільшилася вдвічі, бо до неї додалися ти, Марта й Ізабо. Не знаю, чи захочеться мені родини більшої, ніж наша.

— Тобі доведеться додати до цієї кількості ще одного.

Я здивовано витріщилася.

— То вас насправді більше, ніж я гадала?

— Набагато більше, — сухо відповів Метью. — Зрештою, генеалогічне дерево вампірів більш розгалужене за генеалогію відьом. Ми маємо кревні зв’язки по трьох лініях, а не лише по двох. Але є один член нашої родини, з яким ти вже встигла познайомитися.

— Маркус? — спитала я, згадавши молодого американського вампіра у високих кросівках.

Метью кивнув.

— Йому доведеться самому розповідати тобі історію свого життя — я не такий ревний борець із традиціями, як моя мати, хоча й покохав відьму. Я зробив його понад двісті років тому. І пишаюся ним і тим, чого він досяг у житті.

— Але ж ти не хотів, щоб він брав у мене зразок крові в лабораторії, — зауважила я, нахмурившись. — Він же твій син. Чому ти не ввірив мене йому? Батьки мають довіряти своїм дітям.

— Він зроблений із моєї крові, люба моя, — терпляче і водночас ревниво пояснив Метью. — Якщо я вважаю тебе такою непереборно спокусливою, то чому б йому теж так не вважати? Пам’ятай: ніхто з нас, вампірів, не має імунітету до спокусливості крові. Може, я й довіряю йому більше, аніж незнайомцю, але я ніколи не буду абсолютно спокійним, коли до тебе наблизиться якийсь вампір.