Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 123

Метью провів по рані своїм холодним пальцем туди, де вона зникала під волоссям.

— Рана поверхнева. Зашивати не доведеться. — Він узяв трохи мазі на кінчик пальця і натер мені шкіру. Мазь пахла м’ятою й травами з маєткового саду.

— Маєш алергії до якихось медпрепаратів? — спитав Метью, скінчивши процедуру.

Я похитала головою.

Він знову покликав Марту, і та придріботіла з оберемком рушників. Метью швидко проторохтів їй список необхідних ліків, і Марта кивнула, дзеленькнувши в’язкою ключів, яку видобула з кишені. З усіх перелічених медикаментів я знала лише один.

— Морфій? — спитала я, відчувши, як пришвидшився мій пульс.

— Він зніме біль. Решта ж ліків протидіятимуть інфекції та набрякам.

Ванна трохи заспокоїла мене, допомогла вгамувати шок, але біль посилювався. Перспектива позбутися його була спокусливою, і я неохоче погодилася на морфій в обмін на те, щоб вибратися з ванни. Тут, в іржавій від крові воді, я відчула, як до горла підступає нудота.

Поки я сиділа у ванні, Метью наполіг на огляді моєї правої ступні: витягнув її з води, задрав догори і впер п’яткою собі в плече. Навіть такий легенький тиск змусив мене охнути від болю.

— Ізабо, підійди, будь ласка.

Як і Марта, Ізабо терпляче чекала у спальні на той випадок, коли сину знадобиться її допомога. Метью попросив її стати позаду мене, а сам вправно розв’язав шнурки і почав повільно знімати кросівок із моєї ноги. Ізабо підтримувала мене за плечі, щоб я, ненароком, не вискочила від болю з ванни.

Під час того огляду я заплакала, тоді Метью облишив спроби зняти кросівок і почав розривати його з точністю вправного закрійника, який розрізає елегантну тканину. Він розірвав і шкарпетку, а потім розідрав по шву і праву халяву лосин, закотив матерію і оголив мою кісточку. На ній виднілося коло, наче від розпеченої кайданки, що залишила на шкірі нариви та химерні білі плями.

Метью поглянув на мене, і в очах його блиснув гнів.

— А це звідкіля?

— Сату підвісила мене догори ногами. Хотіла подивитися, чи вмію я літати. — І я розгублено відвернулася, не розуміючи, чому так багато створінь злилися на мене за те, у чому я не винувата.

Ізабо обережно взяла мене за ступню, а Метью став навколішки біля ванни. Його темне волосся було зализане назад, одежа заляпана кров’ю та просякнута водою. Він повернув мене обличчям до себе і поглянув мені у вічі з гордістю та величезним бажанням захищати мене.

— Ти народилася в серпні, еге ж? Під знаком Лева? — спитав він із французьким акцентом; від його оксфордсько-кембриджської вимови і сліду не лишилося.

Я кивнула.

— Тоді мені доведеться звати тебе «моя левице», бо тільки левиця могла битися так хоробро, як ти. Але навіть la lionne потрібні захисники. — Він перевів погляд на моє праве передпліччя. Я вхопилася за край ванни, напруживши м’язи руки, від чого кровотеча почалася знову. — У тебе розтягнута кісточка, але не дуже сильно. Згодом я її туго забинтую. А тепер оглянімо твою спину та руку.

Метью вихопив мене з ванни і поставив на ноги, наказавши перенести вагу тіла на ліву ногу, щоб зменшити тиск на поранену. Марта й Ізабо уважно спостерігали за мною, поки Метью зрізав легінси та нижню білизну. Старомодна неупередженість та діловитість трьох вампірів у стосунку до людського тіла дозволила мені почуватися навдивовижу невимушено, коли я стояла перед ними майже голяка. Метью підняв змоклий пуловер спереду, і під ним на животі показався темно-пурпуровий набряк.

— О, Господи, — видихнув він, торкнувшись поцяткованої синцями плоті на моєму лобку. — Як вона, в біса, це зробила?

— Сату немов сказилася від злості, — відповіла я, і мої зуби зацокотіли від спогаду про те, як я злетіла у повітря, а потім відчула різкий біль у животі.

Метью обмотав мене рушником на талії.

— Знімаймо пуловер, — похмуро мовив він і став позаду мене. Я відчула, як мене кольнуло в спину щось холодне.

— Що ти робиш? — спитала я і вигнула шию, щоб побачити. Сату протримала мене на животі кілька годин, і тепер незносною здавалася думка про те, що хтось — навіть Метью — стоїть позаду мене. Тремтіння в моєму тілі посилилося.

— Припини, Метью, — наполягла Ізабо. — Їй важко це зносити, ти ж бачиш.

На підлогу з брязкотом впали ножиці.

— Все нормально, — відказав Метью, огорнувши мене своїм тілом, мов захисною оболонкою, він схрестив руки у мене на грудях. — А тепер продовжимо спереду.

Коли тремтіння вляглося, він обійшов мене спереду і продовжив зрізати з мене матерію. Холодне повітря, що торкнулося моєї спини, — тепер я стояла майже гола. Метью розрізав бюстгальтер і зняв передню частину пуловера.

Коли з мене впали останні обривки матерії, Ізабо аж охнула.

— Maria, Deu maire, — ошелешено пробурмотіла Марта.

— Що?! Що вона зі мною зробила? — вигукнула я. Раптом кімната загойдалася, мов люстра під час землетрусу. Метью рвучко повернув мене обличчям до своєї матері, і я побачила на її обличчі сум та співчуття.

— Ну все. Тій відьмі гаплик, — тихо мовив Метью.

Він замислив убити ще одну відьму! Кров застигла у моїх жилах, а в очах потемніло.

Метью вчасно підхопив мене.

— Тримайся, Діано.

— Це ти убив Джиліан? — спитала я крізь ридання.

— Так. Я не мав вибору, — відповів Метью байдужим і мертвим голосом.

— Чому я дізналася про це від когось іншого? Сату розповіла мені, що ти побував у мене в помешканні, що своєю кров’ю ти навмисне чаклував мене. Навіщо, Метью? Чому ти мені не сказав?

— Тому що боявся втратити тебе. Ти так мало знаєш мене, Діано. Схильність до таємничості, інстинкт захищати — й убивати за потреби. Отакий я є.

Я обернулася, схрестила руки на голих грудях і поглянула на нього впритул, геть забувши, що на мені з одягу лише рушник на талії. Мої емоції швидко перейшли від страху до люті, а потім — до чогось іще страшнішого і невимовно лихого.

— То ти й Сату збираєшся вбити?

— Так. — Метью не став вибачатися і щось пояснювати, але в його очах я побачила ледь стримувану лють. Сірі й холодні, вони вдивлялися в моє обличчя. — Ти набагато хоробріша за мене. Я вже тобі це казав. Хочеш побачити, що вона з тобою зробила? — спитав Метью, схопивши мене за лікоть.

Я на мить задумалася, а потім кивнула.

Ізабо почала емоційно заперечувати по-окситанськи, але Метью щось лиховісно просичав, і вона враз замовкла.

— Діана не померла під час тортур, маман. Не помре вона і від споглядання його наслідків.

Ізабо і Марта пішли униз, щоб принести два дзеркала, а Метью легенькими, мов перо, дотиками рушника витер мені спину майже досуха.

— Тримайся, Діано, — повторював він щоразу, коли я інстинктивно намагалася ухилитися від шорсткої тканини.

Жінки повернулися, несучи з салону дзеркало в декоративній позолоченій рамі та високе трюмо, яке тільки вампір міг затягнути так високо на вежу. Більше дзеркало Метью поставив позаду мене, а менше Марта й Ізабо розташували переді мною, нахиливши його так, щоб мені було видно і Метью, і мою спину. Але то була не моя спина, а чиясь інша — з неї зідрали шкуру і палили, аж поки вона не стала червоно-синьо-чорною. А ще на ній були якісь химерні мітки: кола й інші символи. Спогад про пекучий вогонь враз спалахнув у ранах та саднах.

— Сату сказала, що розітне мене, відкриє, як бляшанку, — прошепотіла я, ошелешена побаченим. — Але я не виказала моїх таємниць, мамо, я зберегла їх у своєму тілі.

Метью, який намагається втримати мене від падіння, — то було останнє, що я побачила у дзеркалі. Потім мене поглинула темрява.

Прокинулася я біля каміна в спальні. З рушником на талії, я сиділа скраєчку вибагливого крісла, зігнувшись у попереку й спиралася головою долілиць у купу подушок, розкладених на другому такому самому кріслі. Я бачила лише чиїсь ноги, і відчувала, як хтось намазує мені спину маззю. То була Марта, бо її грубі рухи помітно відрізнялися від легеньких прохолодних дотиків Метью.

— Метью, — хрипко каркнула я, крутнувши голову набік і шукаючи його очима.