Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 124

Біля мене з’явилося його обличчя.

— Що, моя кохана?

— А куди подівся біль?

— Магія, — пояснив він, вимучивши заради мене криву посмішку.

— А, морфій, — повільно проказала я, пригадавши перелік ліків, як він дав Марті.

— Це я так сказав. Але кожен, хто страждав від болю, знає, що морфій та магія — це одне й те саме. Коли ти вже прокинулася, ми тебе забинтуємо. — І з цими словами він кинув Марті згорток марлі, пояснивши, що бинтування захистить мене від набряків та інфекції. Від марлі буде ще одна вигода: вона триматиме мої груди, бо найближчим часом я не зможу носити бюстгальтер.

Метью з Мартою вкрили мій тулуб буквально кілометрами хірургічних бинтів. Завдяки морфію я перенесла цю процедуру з дивовижним відстороненням. Але це відчуття хутко зникло, коли Метью почав нишпорити у своїй медичній валізі й щось говорити про накладання швів. Колись у дитинстві я впала і загнала в стегно довгу виделку для приготування пастилок. Довелося накладати хірургічні шви, і мої кошмари тривали місяцями. Я розповіла Метью про свої страхи, але він був непохитний.

— Поріз на передпліччі глибокий, Діано. Якщо його не зашити, він не загоїться як слід.

Потім жінки вдягнули мене, а Метью випив вина; поки він тримав склянку, його руки тремтіли. Я не мала нічого, що вдягти на себе, тому Марта іще раз відлучилася і невдовзі повернулася з оберемком одежі Метью. Спільними зусиллями вони вбрали мене в одну з його елегантних бавовняних сорочок. Вона досить щільно облягла моє тіло, але була шовковиста й приємна на дотик. Марта накинула мені на плечі чорний кашеміровий джемпер з обтягнутими шкірою ґудзиками — він теж належав Метью — а потім із допомогою Ізабо натягнула на мене мої еластичні чорні штани. Коли процес вдягання завершився, Метью опустив мене в кубельце з подушок, споруджене на дивані.

— Перевдягнися, — наказала йому Марта, жестом указавши на ванну.

Швидко помившись під душем, Метью вигулькнув із ванни в чистих брюках. Нашвидку висушивши волосся перед каміном, він закінчив вдягання.

— Я відлучусь ненадовго вниз, добре? — спитав він. — А тим часом із тобою побудуть Ізабо й Марта.

Здогадавшись, що похід Метью на нижній поверх стосуватиметься його брата, я кивнула, і досі відчуваючи дію потужних ліків.

Поки його не було, Ізабо час від часу мимрила щось мовою, яка не була ані окситанською, ані французькою, а Марта, слухаючи її, занепокоєно квоктала й метушилася. Вони вже встигли прибрати з підлоги шматки скривавленої одежі та нижньої білизни, коли з’явився Метью. Обабіч нього неквапливо дибали Фелон та Гектор, висолопивши язики.

Ізабо невдоволено примружилася.

— Твоїм псам не місце в моєму домі.

Фелон та Гектор із цікавістю поглянули на Ізабо, а потім на Метью. Він клацнув пальцями і вказав на підлогу. Пси повлягалися і повернули свої уважні писки до мене.

— Вони будуть із Діаною аж поки ми не поїдемо звідси, — твердо мовив він, і його мати зітхнула, але сперечатися не стала.

Метью підняв мені ноги, прослизнув під ними, ліг на диван і став їх тихенько гладити. Марта зі стуком поставила перед ним склянку вина, а мені всучила чашку чаю. Після цього вони з Ізабо пішли, залишивши нас наодинці з пильними псами.

Я замріялася, заколисана морфієм та гіпнотичним дотиком пальців Метью. Перебираючи спогади, я намагалася визначити, які з них є реальні, а які — уявні. Чи й справді в темниці зі мною був материн привид, чи то я просто пригадала наші розмови перед їхнім від’їздом до Африки? А може, то мій розум намагався впоратися зі стресом, от і розпався на уламки і перетік в уявний світ? Я нахмурилася.

— Щось не так, моя левице? — стурбовано спитав Метью. — Тобі боляче?

— Ні. Просто думаю. — Я зосередилася на його обличчі й наблизилася крізь туман до безпечного й надійного берега Метью. — А де я була?

— У замку Ля П’єр. Це стара споруда, у якій багато років ніхто не жив.

— Я бачила Герберта. — Мій розум наче стрибав у класики, не бажаючи подовгу затримуватися на одному місці.

Пальці Метью враз заклякли.

— Він теж там був?

— Спочатку так. Вони з Доменіко чекали нашого прибуття, але Сату прогнала їх геть.

— Зрозуміло. А він, бува, не торкався тебе? — спитав Метью, і я відчула, як він напружився.

— До щоки, — відповіла я і здригнулася. — Виявляється, Метью, що колись, давним-давно, він мав отой манускрипт. Герберт вихвалявся, що забрав його в Іспанії у одного чаклуна. Вже тоді книга була під закляттям. Герберт заворожив одну відьму і тримав її під своїми чарами, сподіваючись, що з часом вона зможе зламати те закляття.

— Ти не розкажеш мені, як усе сталося?

Мені хотілося сказати, що ще зарано про це говорити, але, несподівано для мене самої, розповідь вихлюпнулася назовні. Коли я розповіла Метью про спроби Сату розітнути мене і пошукати магію всередині, Метью підвівся і став чукикати мене, посадовивши на коліна.

Він тримав мене, коли я говорила, коли не мала сил говорити і коли плакала. Не знаю, які емоції вирували в його душі, але він стримував їх, коли я розповідала те, що дізналася про нього від Сату. Навіть коли я розповіла йому про свою матір під яблунею, чиї корені зміїлися кам’яною підлогою замку Ля П’єр, він не розпитував мене про подробиці, хоча, напевне, у нього виникли до мене сотні запитань, що так і лишилися без відповіді.

То була неповна розповідь — я залишила поза її рамками мого батька, мої виразні спогади про казочки, які мені розповідали на ніч, про те, як я бігала в полях за будинком Сари в Медісоні. Але варто було лише почати. Решту розкажу з часом.

— Що ж нам тепер робити? — спитала я, завершивши розповідь. — Ми не можемо допустити, щоб Конгрегація зробила зле Сарі й Емілі чи Марті й Ізабо.

— Тобі вирішувати. Якщо ти скажеш, що достатньо через мене натерпілася, я зрозумію тебе, — повільно проказав Метью.

Я вигнула шию, щоб поглянути на нього, але він відвів погляд і суворо втупився в темряву у вікні.

— Ти ж казав, що ми поєдналися на все життя.

— Ніщо не змінить моїх почуттів до тебе, але ти не вампір. Те, що сталося з тобою сьогодні… — Метью на мить зупинився, а потім продовжив: — Якщо ти передумала про все… про мене… то я зрозумію тебе.

— Навіть Сату не вдалося змусити мене передумати. А вона ой як старалася! Моя мати анітрохи не сумнівалася, коли казала, що ти — той, кого я чекала. Саме тоді я й злетіла. — Це було не зовсім так: моя мати сказала, що Метью — це той, кого ми чекали. Та я приховала цю невеличку розбіжність як незначущу.

— А ти впевнена? — Метью підняв моє підборіддя і пильно вдивився мені в обличчя.

— Цілком і повністю.

Розпач на його обличчі розвіявся. Метью був нахилився поцілувати мене, але за мить відсахнувся.

— Губи — єдине місце на моєму тілі, яке не болить, — запевнила його я. — До того ж мені приємно знати, що є на цьому світі створіння, які не завдають мені болю.

Він легенько притиснув свої губи до моїх, дихнувши на мене корицею та гвоздиками. Цей запах відігнав спогади про Ля П’єр, і на кілька секунд я заплющила очі й спромоглася розслабитися в його обіймах. Але настійна необхідність знати, що буде далі, знову повернула мене до настороженого стану.

— Ну… і що ж тепер? — знову спитала я.

— Ізабо має рацію. Нам треба їхати до твоєї родини. Вампіри не допоможуть тобі навчитися магії, що криється в тобі, а відьми не припинять переслідувань.

— Коли поїдемо? — Дивно, але після Ля П’єра мені було приємно дозволяти Метью чинити так, як він вважав за потрібне.

Метью аж смикнувся піді мною від несподіванки, бо не очікував від мене такої швидкої згоди.

— Ми полетимо до Ліона разом із Болдвіном. Його літак заправлений і готовий до злету. Сату та решта відьом із Конгрегації швидко не повернуться сюди. Але згодом повернуться, — похмуро сказав він.

— А Ізабо та Марта будуть у безпеці тут, у «Семи вежах», коли тебе не буде поруч?

Піді мною загуркотів гучний сміх Метью.