Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 127

— То привиди. — Згадавши про підземну в’язницю замку, я обернулася, сподіваючись побачити батьків.

— Ой, а їх тут немає, — з сумом сказала бабуся.

Розчарована і засмучена, я повернулася до свого непомерлого чоловіка.

— Ходімо нагору, порозкладаємо наші торби. А тим часом будинок краще до тебе придивиться.

Та не встигли ми і кроку ступити, як з тильного боку будинку блискавично і з моторошним виттям викотилася кулька з чорного смуху. Зупинившись біля мене, вона перетворилася на шиплячу кішку — вигнула спину і пронизливо заверещала.

— Дуже рада бачити тебе, Табіто. — Сарина кішка терпіти мене не могла, і я відповідала їй тим самим.

Табіта опустила спину до її нормальної конфігурації й неквапливо підійшла до Метью.

— Як правило, вампірам комфортніше з собаками, — зауважив він, коли Табіта обвилася навколо його ніг.

З безпомилковим кошачим інстинктом Табіта рішуче налаштувалася змінити думку Метью про увесь її рід і з гучним хурчанням заходилася тертися об його литку.

— Ти диви! — витріщилася я. Для Табіти це був неочікуваний вияв приязні.

— Вона і справді найпримхливіша та найвередливіша кішка, яких світ не бачив.

Табіта засичала на мене і знову виявила до Метью свою поблажливу увагу.

— Ти її просто ігноруй, — порадила я, шкутильгаючи нагору. Метью підхопив валізи й рушив слідком.

Вхопившись за поруччя, я повільно пішла вгору сходами. Метью ступав за мною крок у крок, а його обличчя осяяв жвавий інтерес. Здавалося, його зовсім не турбувало те, що будинок прискіпливо оцінює його.

Однак я почувалася неспокійно через неприємне передчуття. Раніше траплялося, що на гостей, які нічого не підозрювали, то несподівано падали картини, то рвучко розчахалися та гримали двері та вікна, то вмикалося та вимикалося світло. Тому коли ми без пригод добралися до сходового майданчика, я полегшено зітхнула.

— Мало хто з моїх друзів бував у мене вдома, — пояснила я, коли Метью здивовано поглянув на мене. — З ними легше було зустрічатися у торговельному центрі в Сіракузах.

Горішні кімнати розташовувалися квадратом навколо парадних сходів. Кімната Емілі та Сари, що в ближньому кутку, вікнами виходила на під’їзну доріжку. Кімната моїх батьків розташовувалася в тильній частині будинку; з неї розлягався краєвид на поля та частину старого яблуневого саду, який переходив у гайок із дубів та кленів. Двері сюди були розчинені, а всередині горіло світло. Невпевнено переступивши через поріг, я увійшла до гостинного золотистого прямокутника.

У кімнаті було тепло й затишно, і на широкому ліжку лежала стьобана ковдра та купа подушок. Усе було таким строкатим, окрім простих білих штор. Підлога кімнати з широких соснових дошок мала великі щілини, у які міг провалитися гребінець.

— Пахне конвалією, — зауважив Метью — він уважно ловив кожен новий запах.

— Це улюблені парфуми моєї матері. — На комоді стояла старезна пляшечка «Діоріссімо» з вицвілою чорно-білою стрічкою на шийці.

Метью опустив сумки на підлогу.

— А тебе тут нічого не турбуватиме? — занепокоєно спитав Метью. — Можеш зупинитися у своїй старій кімнаті, як і запропонувала Сара.

— Оце вже ні, — заперечила я. — Моя кімната — на мансарді, а ванна — тут. До того ж на одинарному ліжку нам буде тісно.

Метью відвернув погляд.

— Я просто подумав, що, можливо, нам…

— Ми не спатимемо в окремих ліжках. Серед відьом я тобі не менше дружина, аніж серед вампірів, — зупинила я його, пригортаючи до себе. Старий будинок злегка зітхнув і зручніше вмостився на своєму фундаменті, немов приготувавшись до нашої довгої та непростої бесіди.

— Та ні, я просто хотів сказати, що було би легше…

— Легше кому? — знову перебила я.

— Тобі, — відповів Метью. — Зараз тобі боляче. Тому ти краще висипатимешся, коли спатимеш сама.

«Мені зовсім не буде сну, коли він буде в ліжку поруч зі мною». Не бажаючи засмучувати Метью відмовою, я поклала руки йому на груди, намагаючись відволікти від проблеми хто й де спатиме.

— Поцілуй мене.

Його рот був розтулився, щоб сказати «ні», але очі сказали «так». Я притиснулася до нього усім тілом, і Метью відповів мені поцілунком — солодким та ніжним.

— Я вже подумав, що ти зникла назавжди, — пробурмотів він, прихилившись лобом до моєї голови, коли ми виснажилися поцілунками. — А тепер, після того, що з тобою вчинила Сату, я боюся, що ти впадеш і розіб’єшся на друзки. Якби з тобою щось сталося, я б збожеволів.

Мій запах огорнув Метью, і він трохи розслабився. Коли ж він провів долонею по моїх стегнах, то розслабився ще більше. Мої стегна були відносно неушкодженими, і тому його дотик заспокоював і збуджував одночасно. Після жаху, пережитого в замку Ля П’єр, моя жага до Метью лише посилилася.

— Ти відчуваєш? — спитала я, взявши його за руку і притиснувши її посеред моїх грудей.

— Відчуваю що? — здивовано спитав Метью.

Не впевнена в тому, що моєму вампіру вистачить його надприродних здібностей, я зосередилася на тому ланцюгу, що розкрутився в мені після нашого першого поцілунку. Я уявно доторкнулася до нього пальцем, і він тихенько й рівномірно забринів.

Метью здивовано охнув.

— О, я щось чую! А що це? — Він нахилився і притиснув вухо до моїх грудей.

— Це — ти в мені, — відповіла я. — Ти опустив мене на землю і прикріпив до неї кітвою на довгому сріблястому ланцюгу. Мабуть, саме тому я така впевнена в тобі. — Мій голос стишився до шепоту. — Якщо я тебе відчуватиму — тобто матиму оцей зв’язок із тобою — стерплю все, що скаже мені чи зробить зі мною Сату.

— Такий самий звук чується у твоїй крові, коли ти подумки розмовляєш із Ракасою і коли ти викликáла відьмовій. Тепер, коли я знаю, до чого прислухáтися, мені чутно.

Якось Ізабо сказала, що чує, як співає моя відьмина кров. Я спробувала підсилити музику сріблястого ланцюга, щоб її коливання поширилися на все моє тіло.

Метью підвів голову і захоплено всміхнувся мені.

— Як дивовижно!

Гудіння ланцюга посилилося, і я втратила контроль за енергією, що в мені пульсувала. Наді мною вибухнув сонм зірок і промчав кімнатою.

— Ой! — Раптом мені нестерпно закололо в спину: то її свердлили десятки очей-привидів. Та будинок рвучко грюкнув дверима перед зацікавленими поглядами моїх предків, що зібралися подивитися на цей зірковий феєрверк, наче на День незалежності.

— Це ти зробила? — ошелешено витріщився Метью на зачинені двері.

— Ні, — чесно призналася я. — Іскри — то моє. А дверима грюкнув будинок. Він має пунктик стосовно забезпечення інтимності та особистого життя.

— От і добре, — пробурмотів Метью, обнімаючи мене за стегна і цілуючи так палко, що привиди потойбіч дверей знервовано завовтузилися і загомоніли.

Феєрверк ущух і перетворився на потік аквамаринового світла над комодом.

— Я кохаю тебе, Метью де Клермон, — заявила я за першої ж нагоди.

— Я теж кохаю тебе, Діано Бішоп, — відповів Метью офіційним тоном. — Але, напевне, твоя тітка з Емілі замерзають. Покажи мені решту будинку, щоб вони змогли повернутися всередину.

Ми повільно пройшлися іншими кімнатами на другому поверсі. Майже всі вони були зараз нежилі, заставлені різними різнощами, придбаними Емілі на приватних розпродажах, та лахміттям, яке не наважувалася викинути Сара через побоювання, що колись воно стане у пригоді.

Метью допоміг мені зійти сходами до мансардової спальні. Тут пройшли мої дитинство і юність. На стінах і досі висіли фотографії відомих музикантів і виднілися насичені пурпурові та зелені розводи — то я підлітком вправлялася у добиранні кольорів.

Внизу ми оглянули великі кімнати для приймання гостей — вітальню з одного боку від парадного входу, а також кабінет та невеличкий зал напроти. Крізь їдальню, якою користувалися рідко, ми пройшли до центру будинку: до сімейної кімнати, достатньо великої, щоб слугувати бенкетним залом чи конференц-холом. За нею розташовувалася кухня.

— Схоже, Емілі знову взялася за в’язання гачком, — мовила я, беручи в руки недороблене покривало з візерунком у вигляді кошика з квітами. — А Сара повернулася до своєї старої звички.