Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 74

— Поки ти милася, Марта принесла чай, — проказав Метью, коли я увійшла до спальні й побачила на столі чайник та чашку. — Хочеш, наллю тобі чаю?

Ковтнувши приємно-заспокійливої рідини, я аж зітхнула від задоволення.

— А коли можна буде подивитися манускрипт «Аврора»?

— Коли я пересвідчусь, що ти не заблудишся на шляху до бібліотеки. Готова до великого турне?

— Так, прошу. — Я взула легкі мокасини і збігала до ванни за светром. Поки я метушилася, Метью терпляче чекав на верхньому майданчику сходів.

— Може, віднесемо чайник вниз? — спитала я, різко загальмувавши.

— Ні, бо Марта оскаженіє через те, що я змусив гостю торкнутися посуду. Почекай іще добу, а вже потім зможеш допомагати Марті.

Метью спускався сходами так легко й невимушено, наче міг зробити це і з зав’язаними очима. Я ж сповзала вниз, обмацуючи кам’яні стіни і спираючись на них руками.

Коли ми добралися до його кабінету, Метью вказав рукою на мій комп’ютер — той стояв на столі біля вікна вже під’єднаний до живлення. Ми пішли до зали, де клопоталася Марта, а в каміні весело потріскував вогонь, поширюючи кімнатою дим згорілого дерева. Я схопила Метью за руку.

— Бібліотека! — нагадала я. — З неї починаємо наше турне.

Бібліотека розмістилася поряд, у кімнаті, яка за багато років наповнилася всякою всячиною та різноманітними меблями. Біля письмового стола часів французької Директорії стояв складаний італійський стілець доби Савонаролли, а на широченному дубовому столі, змайстрованому приблизно 1700 року вишикувалися демонстраційні шафки, наче з музею вікторіанської доби. Попри досить помітні розбіжності, єдність стилю надавали незчисленні книги в шкіряних палітурках, розставлені на полицях із горіхового дерева, та гігантський обюсонський килим у м’яких блакитних, золотистих та коричневих тонах.

Як часто трапляється в старих бібліотеках, книги тут розставлені на полицях за розміром. Там були товстелезні манускрипти в шкіряних оправах із впалими корінцями і випуклими декоративними застібками, з назвами, написаними чорнилом на франтисписі. На одній полиці акуратно рядами стояли інкунабули та кишенькові книжечки, що охоплювали історію книгодрукування від 1450-х років і до наших часів. Там були і рідкісні сучасні першодруки, включно з екземпляром оповідань Артура Конан Дойля про Шерлока Холмса та романом «Меч в камені» Томаса Генбері Вайта. В одній книжковій шафі були лише величезні фоліанти — з ботаніки, з медицини, а також атласи. Якщо скільки цікавинок було на нижньому поверсі, то можна тільки уявити, які скарби зберігалися нагорі, в кабінеті Метью!

Він почекав, поки я обійшла кімнату по колу, вдивляючись у назви книг і зойкаючи від захвату. Я повернулася до нього і тільки й змогла похитати головою, не вірячи власним очам.

— У тебе було б не менше, якби ти сторіччями купляла книги, — стенув плечима Метью, нагадавши мені цим жестом Ізабо. — Час іде, книжки та інші речі збирають. За багато років ми чимало чого викинули через непотрібність. Нам доводилося це робити, бо інакше кімната перетворилася б на ще одну національну бібліотеку.

— Так де ж «Аврора»?

— Яка ж ти нетерпляча! — Він підійшов до полиці, понишпорив очима поміж фоліантів, нарешті видобув книжечку з чорною оздобленою палітуркою і подав її мені.

Я за звичкою закрутила головою в пошуках м’якої підставки, а Метью розсміявся.

— Та годі, Діано! Просто розгорни книгу. Запевняю, вона від цього не розпадеться.

Тримаючи в руках цінний манускрипт, я не могла позбутися дивовижного відчуття: я дивилася на такі книги як на рідкісні безцінні предмети, а не як матеріал для читання. Намагаючись не розкривати манускрипт надто широко, щоб не пошкодити оправу, я зазирнула всередину. І звідти враз вирвалися яскраві золотисті й сріблясті кольори.

Я аж охнула від несподіванки. Решта бачених примірників «Аврори» і близько не були такими вишукано-елегантними.

— Як красиво! А ти знаєш, хто автор малюнків?

— Одна жінка на ім’я Бурго Ле Нуар. Вона користувалася вельми великою популярністю в Парижі чотирнадцятого сторіччя.

Метью взяв у мене книгу і розгорнув її повністю.

— Ось так. Тепер можна роздивитися як слід.

Перша ілюстрація зображала королеву на пагорбку, що давала притулок семи маленьким створінням під широкими полами своєї мантії. Зображення обрамляли лози, що звивалися й перекручувалися, повзучи пергаментним аркушем. То тут, то там бруньки вибухали, перетворюючись на прекрасні квіти, а з гілок вигулькували пташки. Прикрашене золотистою вишивкою яскраво-червоне плаття королеви сяяло на полуденному сонці. У нижній частині сторінки сидів якийсь чоловік на щиту зі сріблясто-чорним гербом; він захоплено споглядав на королеву, побожно здійнявши руки догори.

— У це ніхто не повірить. Невідома копія Aurora Consurgens з ілюстраціями, виконаними жінкою? — Я спантеличено похитала головою. — Як же мені цитувати цей манускрипт?

— Я можу позичити «Аврору» бібліотеці Байнеке, якщо це допоможе. Звісно, що анонімно. А про Бурго Ле Нуар, скоріш за все, експерти скажуть, що ілюстрації виконав її батько. Але це її робота. Десь тут має бути на неї квитанція, — невпевнено проказав Метью, озираючись довкола. — Я спитаю Ізабо, де лежать речі Готфріда.

— Готфріда? — перепитала я, розглядаючи французьку королівську лілію, оточену змієм, що кусав себе за хвіст, у центрі невідомого герба.

— Це мій брат, — пояснив Метью спохмурнівши; його голос втратив нотку невпевненості. — Він загинув тисяча шістсот шістдесят восьмого року в одній із безкінечних воєн Луї Чотирнадцятого. — Обережно загорнувши манускрипт, він поклав його на стіл. — Потім я візьму його до свого кабінету, і ти матимеш змогу ретельно дослідити його. Зазвичай тут уранці Ізабо проглядає газети, решту ж часу нікого немає. Будь ласка, приходь сюди в будь-який час — можеш досхочу нишпорити серед полиць.

Після цієї обіцянки він повів мене до великого залу. Ми зупинилися біля стола з китайською вазою, і Метью продемонстрував мені облаштування приміщення: стару галерею для менестрелів, люк у стелі, крізь який випускався дим в ті часи, коли ще не вміли споруджувати каміни та димарі, і вхід до квадратної сторожової башти, що охороняла головний підхід до шато. Туди вони піднімуться іншим разом, коли буде нагода. Метью привів мене до підвального поверху з його лабіринтом комірчин, винних льохів, кухонь, кімнат для челяді та комор для провізії. З кухні виступила Марта з руками по лікті в борошні, й подала мені булочку щойно із печі. Я з задоволенням жувала, а Метью тим часом походжав довкола і пояснював колишнє призначення кожної кімнати: там зберігалося зерно, там висіла на гаках копчена оленина, там виробляли сир.

— Вампіри ж нічого не їдять, — сконфужено зауважила я.

— Так, але наші гості їли. А Марті дуже подобається куховарити.

Я пообіцяла завантажити її роботою. Булочка була надзвичайно смачна, а яєчня — взагалі бездоганна.

Наступною зупинкою був сад. Щоб потрапити до кухонь та комор, ми спустилися один сходовий марш, але тепер ми якось вийшли надвір на рівні землі. Здавалося, наче ми опинилися у саду шістнадцятого сторіччя — розділені стежинами клумби з квітами та грядки з травами та осінніми овочами. По межі щільно росли трояндові кущі, на яких де-не-де ще лишилися поодинокі квіти. Але мене зачарував аж ніяк не аромат квітів. Я попрямувала найкоротшим шляхом до приземкуватої споруди.

— Обережно, Діано, — вигукнув Метью, широким кроком наздоганяючи мене на гравійній стежині. — Балтазар кусається!

— А який із них Балтазар?

Метью стурбовано йшов до входу в стайні.

— Жеребцю може спасти на думку почесатися об тебе, як об стовп, — суворо відказав Метью. Я стояла спиною до великого коня з важкими копитами і масивними ногами, а біля мене вже кружляли мастиф та вовкодав, із цікавістю мене обнюхуючи.

— Та ні, він мене не вкусить. — Велетенський ваговоз першеронської породи нагнув голову і почесав вуха об моє стегно. — А як звуть оцих джентльменів? — спитала я, погладивши вовкодаву шию, поки мастиф злегка пробував на зуб мою руку.