Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 76

— Це тобі, — сказав він, кладучи все це на стіл.

З шоломом все було зрозуміло без слів. У формі бейсболки з високою тулією та зав’язкою із строкатої стрічки на потилиці шолом, попри оксамитову підкладку та стрічку, був твердий та міцний — його спеціально зробили таким, щоб захистити крихкий череп людини у разі падіння на землю. Я терпіти їх не могла, але це був дуже корисний захисний засіб.

— Дякую, — сказала я. — А що в коробках?

— Відкрий та подивися.

У першій коробці лежали чорні бриджі з замшевими вставками по внутрішньому боку стегна, щоб не ковзати в сідлі. Їздити в них буде набагато приємніше, аніж у слизьких тоненьких лосинах, до того ж бриджі точно були мого розміру. Напевне, поки я спала, Метью телефонував, куди треба, і повідомляв мої приблизні розміри. Я вдячно всміхнулася йому. У другій коробці лежала товста й м’яка жилетка з довгими полами та жорсткими металевими вставками, вшитими у шви. Вона була схожа на черепашачий панцир, і я, безсумнівно, саме черепахою буду почуватися в цій незручній та незграбній конструкції.

— Оце непотрібне, — сказала я, похмуро піднімаючи жилетку.

— Потрібне, якщо ти збираєшся їздити верхи, — зауважив Метью беземоційно. — Ти ж казала, що маєш досвід. Якщо так, то тобі буде неважко призвичаїтися до її ваги.

Обличчя моє почервоніло, пальці загрозливо засвербіли. Метью з цікавістю споглядав мене, а Марта відійшла до дверей і зневажливо пирхнула. Я кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, і свербіж у пальцях припинився.

— У моєму авто ти користуєшся ременем безпеки, — спокійно мовив Метью. — А на моєму коні ти користуватимешся жилеткою безпеки.

Ми витріщилися одне на одного: хто кліпне першим, у кого нерви міцніші. Та мою рішучість підірвала думка про прогулянку на свіжому повітрі, і я здалася. Метью грайливо зблиснув очима. Напевне, спостерігати за нашими перемовинами було не менш цікаво та чудно, аніж за пересварками між Метью та Ізабо.

Мовчки погодившись на його умови, я потягнулася до останньої коробки. Вона була довга й важка, а коли її відкрили, то з неї війнуло різким запахом шкіри.

Чоботи. Чорні чоботи по коліно. Зі своїми обмеженими фінансовими ресурсами я ніколи не брала участі у змаганнях із кінного спорту, ніколи не возила коней на виставки і ніколи не мала справжніх чобіт для верхової їзди. Вони були просто прекрасні — елегантно вигнуті литки, м’яка шкіра… Я торкнулася пальцями блискучої поверхні чобіт.

— Дякую, — видихнула я в захваті від такого несподіваного подарунка.

— Я впевнений, вони тобі підійдуть, — сказав Метью, ніжно поглянувши на мене.

— Ходімо, дівчинко, — бадьоро гукнула Марта від дверей. — Ходімо перевдягнешся.

Уже на порозі пральної кімнати я заходилася скидати мокасини і лосини. Поки Марта забирала мій старий ношений прикид, я, звиваючись, натягнула на себе бриджі.

— Були часи, коли жінки не їздили верхи, як чоловіки, — зауважила Марта, поглянувши на мої треновані м’язисті ноги і похитавши головою.

Коли я повернулася, Метью говорив по телефону, роздаючи вказівки всім родичам та знайомим, які потребували його керівництва. Він повернув голову і схвально поглянув на мене.

— У тих тобі буде набагато комфортніше. — Він підвівся і підняв чоботи. — Тут немає спеціальної ложечки для вдягання. Тобі доведеться піти до стайні в старому взутті.

— Ні, я хочу вдягнути їх зараз, — заперечила я, простягаючи руки до новеньких чобіт.

— Тоді сідай, — зітхнув Метью. — Яка ж ти нетерпляча! Перший раз ти не вдягнеш їх без сторонньої допомоги. — Піднявши крісло разом зі мною, він повернув його так, щоб мати більше місця для маневру. Подав мені правий чобіт, і я встромила у нього ногу аж до кісточки. Виявилося, що Метью мав таки рацію. Ніяке смикання не допомогло б просунути ступню крізь жорсткий вигин чобота. Ставши над моєю ногою, Метью взявся за носок та п’ятку і почав тиснути, похитуючи з боку в бік, а я тим часом тягнула на себе халяву. І через кілька хвилин відчайдушних зусиль моя ступня нарешті прослизнула до вузької нижньої частини чобота. Метью востаннє — і різко — попхнув на мене підошву, і чобіт обхопив мою ногу, як влитий.

Те саме проробили і з другим чоботом. Я виставила вперед ноги, щоб помилуватися, а Метью тим часом посмикував і поляскував халяви, засовував свої холодні пальці під верхні краї — чи вони, бува, не перешкоджають циркуляції крові у мене в ногах. Я підвелася, відчуваючи, як мої ноги незвично подовшали, ступила кілька невпевнених кроків негнучкими ступнями і крутнулася на місці, мов балерина.

— Дякую. — Встромивши носаки чобіт у підлогу, я стала навшпиньки і повисла у Метью на шиї. — Вони такі класні!

Метью поніс мою жилетку та шолом до стайні, так само, як він носив у Оксфорді мою комп’ютерну валізку та циновку для йоги. Двері стайні були розчинені настіж, всередині хтось порався.

— Жорже! — гукнув Метью. З-за рогу вийшов маленький жилавий чоловічок невизначеного віку, але не вампір. У руках він тримав вуздечку та шкребок. Коли ми проходили повз стійло Балтазара, кінь сердито тупнув копитом і смикнув головою — мовляв: «Ти ж обіцяла!» У моїй кишені лежало малесеньке яблуко, яке я випросила у Марти.

— На, конику, — сказала я і простягнула йому яблуко на розкритій долоні. Метью напружено спостерігав, як Балтазар витягнув шию і м’якими губами забрав плід у мене з руки. Коли яблуко опинилося у нього в роті, він тріумфально поглянув на свого хазяїна.

— Бачу-бачу, зараз він поводиться як чемний та великодушний джентльмен, — сухо зауважив Метью, — але це не означає, що за першої ж нагоди він не поведеться як диявол. — Зачувши ці слова, Балтазар роздратовано тупнув копитом.

Ми підійшли до каптерки. Окрім звичайних сідел, вуздечок та упряжі я побачила там дерев’яні рами з якимись маленькими крісельцями з химерними підпорами з одного боку.

— А що це таке?

— Дамські сідла, — відповів Метью, скидаючи свої черевики і взуваючи добряче поношені чоботи. Його ступня прослизнула легко — достатньо було лиш натиснути на п’ятку та смикнути халяву. — Ізабо віддає їм перевагу.

А за огорожею Дар та Ракаса повернули голови і з цікавістю прислухалися до розмови Жоржа з Метью, які саме детально обговорювали природні перешкоди, що можуть трапитися нам на шляху. Я простягнула руку Дару, жаліючи, що мені нема чим його пригостити. Мерин, зачувши солодкий запах яблука, але не побачивши його, глянув на мене з неприхованим розчаруванням.

— Наступного разу, — пообіцяла я. Пірнувши під його шиєю, я підійшла збоку до Ракаси. — Привіт, красуне.

Ракаса підняла переднє праве копито, вигнула голову і поглянула на мене. Я провела руками по її шиї та плечах, щоб вона призвичаїлася до мого запаху й дотику, і смикнула сідло, перевіряючи міцність підпруги та м’якість ковдри під сідлом. Ракаса вигнула шию, дотягнулася до мене, з цікавістю понюхала, а потім фиркнула, зачувши на моєму пуловері запах яблука. І обурено смикнула головою.

— І тобі принесу, — розсміялася я, твердо поклавши руку їй на крижі. — А тепер подивімося.

Коні люблять, коли до їхніх ніг торкаються руками, приблизно так само, як і відьми, коли їх топлять у воді, — тобто дуже не люблять. Але через звичку та забобон я ніколи не сідала на коня, не перевіривши спершу, чи не застрягло що-небудь у нього в м’якій частині копита.

Після перевірки я випростувалася і побачила, що двоє чоловіків пильно за мною спостерігають. Жорж щось сказав і показав у мій бік, і Метью, задумливо кивнувши, подав мені жилетку та шолом. Жилетка виявилася тісною та жорсткою, але не такою вже й поганою, як я очікувала. Шолом вперся у хвіст волосся на моїй потилиці, мені довелося посунути еластичну стрічку нижче, а тоді застебнути на підборідді ремінець кріплення.

Поки я, ухопившись за віжки, піднімала ногу, щоб вставити її в стремено Ракаси, ззаду до мене підійшов Метью.

— Чому ти не можеш дочекатися, щоб я допоміг тобі? — невдоволено буркнув він мені на вухо.