Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 8

На мить завагавшись, я простягнула йому свою долоню. Легкий скороминущий дотик — і вампір опустив руку. А потім усміхнувся, відступив назад і зник у темряві найстарішої секції бібліотеки.

Я постояла непорушно, доки мої закляклі руки знову набули здатності рухатися, а потім повернулася до свого столика і вимкнула комп’ютер. Коли я збирала свої папери, примірник «Нотаток та загадок» докірливо поцікавився, чому ж я так і не зволила заглянути в нього, якщо вже зняла з полиці? Та й увесь мій список являв собою суцільний докір. Я вирвала його з блокнота, зіжмакала аркуш і кинула його в сміттєвий кошик під столом.

— Сьогодні й без того було достатньо мороки, — стиха промимрила я.

Коли я здавала рукописи, черговий інспектор за столиком зиркнув на свій годинник.

— Так рано йдете, докторе Бішоп?

Я кивнула мовчки, стуливши рота, щоб не спитати інспектора, чи він, часом, не знає, що у відділі палеографічної довідкової літератури щойно був вампір?

Він підняв стос картонних коробок із манускриптами.

— А завтра вони вам знадобляться?

— Так, — пошепки відповіла я. — Завтра знадобляться.

Виконавши останню академічну процедуру, пов’язану з виходом із бібліотеки, я, нарешті, звільнилася. І прожогом кинулася крізь візерунчастий вихід читального залу, простукала туфлями по вкритій лінолеумом підлозі. Стукотіння відлунювало від кам’яних стін, а я щодуху мчала повз стелажі з книгами, огороджені вельветовими линвами від надміру цікавих читачів. Я злетіла зачовганими дерев’яними сходами й опинилася в чотирикутнику першого поверху. Тут я прихилилася до залізного поруччя, що огороджувало бронзову статую Вільяма Герберта, і жадібно втягнула в себе прохолодне повітря, відчайдушно намагаючись вивітрити з ніздрів залишки запаху гвоздики та кориці.

«Увечері в Оксфорді всяке буває, — суворо запевнила я сама себе. — Навіть незнайомі вампіри».

Та попри заспокійливі слова, які я сказала собі в чотирикутнику першого поверху, додому я йшла швидше, аніж зазвичай. Морок у провулку Нью-Коледж-лейн і завжди був досить лячним, а зараз — і поготів. Я провела свою перепустку через зчитувальний пристрій тильних воріт у закутку провулку і, коли ворота клацнули в мене за спиною, відчула певне полегшення, немов кожні двері та ворота, що поставали межи мною та бібліотекою, якимось чином збільшували мою безпеку. Обігнувши попід вікнами каплицю, я пройшла вузьким проходом до чотирикутного майданчика з видом на єдиний вцілілий у Оксфорді середньовічний парк із традиційним пагорбком, із якого студенти колись могли споглядати зелень парку і розмірковувати над загадками Бога та природи. Сьогодні ж увечері готичні університетські шпилі та аркові проходи постали більш виразно, ніж зазвичай, і я радо занурилася в їхню атмосферу.

Лише замкнувши двері до своєї квартири, я зітхнула з полегшенням. Я мешкала на горішньому поверсі однієї з будівель, призначених для випускників та колишніх викладачів, що приїздили до Оксфорда у відрядження. Квартира, що складалася зі спальні, вітальні з круглим обіднім столом та пристойної, хоча й маленької, кухні, була оздоблена старою друкованою графікою й панелями теплих кольорів. Усі меблі тут нагадували непотріб, викинутий при зміні обстановки в кімнаті відпочинку та хазяйському будинку — серед них переважав низький ваговитий дизайн кінця дев’ятнадцятого сторіччя.

Я поклала в тостер два шматочки хліба, налила собі склянку холодної води і випила її одним ковтком. Потім розчинила вікно, щоб вигнати затхле повітря з кімнати.

Зі своєю скромною вечерею я пішла до вітальні, де скинула туфлі й увімкнула невеличкий стереопрогравач. Кришталево-чиста музика Моцарта наповнила помешкання. Сідаючи на диванчик із каштановою оббивкою, я мала намір лише трохи перепочити, а потім помитися в душі й переглянути зроблені протягом дня нотатки.

Прокинулась я о пів на четверту ранку з калатаючим серцем, закляклою шиєю та різким присмаком гвоздики у роті.

Я налила собі склянку води і зачинила вікно на кухні. Надворі було прохолодно, і від дотику вологого повітря я аж здригнулася.

Я порахувала час і вирішила зателефонувати додому. Там була десята тридцять ранку, і Сара та Ем, що, як кажани, були нічними створіннями, ще, мабуть, спали, як убиті. Я швидко пройшлась по кімнатах, повимикала скрізь світло, за винятком спальні, й узяла свій мобільний телефон. Ні, спочатку треба скинути з себе брудний одяг — і де так можна було вимазатися в бібліотеці? Я вдягла старі спортивні штани та чорний светр із розтягнутим коміром — зручніше за будь-яку піжаму.

Тверде ліжко приємно запрошувало на дотик; я вмостилася зручніше, щоб майже переконати себе: телефонувати додому непотрібно. Але вода, яку я щойно випила, так і не вимила з рота рештки гвоздичного запаху, тож я знову взяла телефон і набрала номер.

«А ми чекали на твій дзвінок» — такі були перші слова, які я почула.

Ще б пак — відьми!

Я зітхнула:

— Саро, у мене все гаразд.

— Всі ознаки вказують на протилежне.

Як і зазвичай, молодша сестра моєї матері не збиралася зі мною церемонитися.

— Табіта увесь вечір місця собі не знаходила, Емі чітко ввижалося, що ти заблукала у густому лісі, а я з самого сніданку до їжі не доторкнулася через тривогу.

Насправді вся проблема полягала в отій бісовій кішці. Табіта була улюбленицею Сари і з лячною точністю фіксувала геть усі негаразди, що виникали в нашій родині.

— Ще раз кажу — у мене все нормально. Просто сьогодні в бібліотеці я несподівано натрапила на одну істоту, тільки й того.

На лінії клацнуло — то Ем підняла другу слухавку.

— Чому ти не святкуєш Мабон? — спитала вона.

Скільки я себе пам’ятаю, Емілі Мазер була незмінним атрибутом мого життя. Вони познайомилися з Ребеккою Бішоп іще студентками, коли працювали влітку в етнографічному музеї «Плімут Плантейшн», де рили ями і тягали тачки, допомагаючи на розкопках археологам. Вони стали подругами-нерозлийвода, а потім — інтенсивно листувалися, коли моя мати подалася до Гарварда, а Емілі — до елітарного Вассарського коледжу. Згодом подруги знову возз’єдналися в Кембриджі, де Ем влаштувалася на роботу в дитячу бібліотеку. Після смерті моїх батьків Ем стала майже кожен уїк-енд проводити в Медісоні, і невдовзі знайшла собі роботу в місцевій початковій школі. Вони з Сарою стали нерозлучними партнерками, хоча Емілі досі винаймала собі квартиру, і солодка парочка ревно слідкувала, щоб я — у підлітковому віці — не бачила, як вони прямують удвох до спальні. Та це не обмануло ні мене, ні сусідів, ні будь-кого з мешканців міста. Всі ставилися до них саме як до сексуальних партнерів, незалежно від того, в яку спальню вони заходили. Коли я виїхала з будинку Бішопів, до нього перебралася Ем, там вона і лишилася. Так само, як моя мати й тітка, Ем була спадкоємницею древнього відьмацького роду.

— Мене запросили на шабаш, але я відмовилася і натомість вирішила попрацювати.

— А ота відьма з Брін-Мора запрошувала тебе на вечірку? — Емілі цікавилася дослідницею класичних мов здебільшого тому, що колись у неї був роман із матір’ю Джиліан (про це я випадково дізналася одного літнього вечора, коли Ем добряче хильнула вина). «То було давно, іще в шістдесятих роках», — стисло пояснила вона тоді.

— Так, запрошувала, — стурбовано відповіла я. Сара та Емілі мали тверде переконання, що в голові у мене нарешті проясниться, і тепер, коли мене прийняли на штатну посаду, я ставитимусь до успадкованого чаклунства з усією серйозністю. Ніщо не могло похитнути їхнє надумане пророцтво, і вони завжди заінтриговано трепетали, коли я мала хоч найменший контакт із якоюсь відьмою.

— Але натомість я провела вечір у компанії з Еліасом Ешмолом.

— А хто це такий? — спитала Ем у Сари.

— Та отой померлий чолов’яга, що колекціонував книги з алхімії, — почулася приглушена відповідь Сари.

— Гей ви, я з вами розмовляю, чи з ким? — гукнула я в слухавку.

— І хто ж насмілився потурбувати твій спокій? — поцікавилася Сара.