Федія (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 21

--- А де ви були стільки часу? Я їх годувала, одягала, витрачалась на ліки, а ви взялись хтозна звідки, і хочете отак, без документу їх забрати? Не віддам! --- тримала оборону жінка.

Поки Хета і господиня сперечалися, чарівник злегка почаклував, і в його руках з'явився свиток. Це був Нарітин заповіт, в якому було записано все те, про що тільки но сказала Хета. Карол простяг його опікунці дітей. Жінка повертіла документ у руках. Було очевидно що вона не вміє читати, та свиток з печаткою справив на неї враження. І все ж, вона не хотіла відступати.

--- А хто мені оплатить збитки?

Чарівник висипав на стіл купу золотих монет. Господиня на якусь мить втратила дар мови, і хутко накрила гроші ганчіркою. Потім підійшла до дівчаток, і штовхнула їх в бік Хети.

--- Забирайте. Мені менше мороки.

Хета взяла сестричок за руки і вивила з будинку. Мандрівники пішли не попрощавшись. Та жінка не звернула на це ніякої уваги. Вона закрила двері на засув, і взялась рахувати гроші…

--- Ви справді друзі нашої мами? --- Несміливо запитала Луна.

Бідолашні діти так настраждалися, що вже нікому не вірили. Вони розуміли, що становище в них безвихідне, та все ж сподівалися на краще. Хета зупинилася, присіла на в почіпки перед дітьми, і погладила по голівках. Її очі сяяли добротою і ніжністю.

--- Не бійтеся нас, маленькі. Більше ніхто вас не образить. Ваша мама була нам справжнім другом. Ми поважали і любили її. І нікому не дозволимо знущатися з її донечок. Поки ви ще маленькі, я і мій чоловік візьмемо вас до себе, і спробуємо стати для вас гарними батьками. А коли ви підростите, то самі вирішите як вам краще бути.

Старша з дівчаток обійняла жрицю за шию, менша теж прослідувала її прикладу. Хета аж сяяла від щастя. Не менш щасливим був і Плато, нарешті в них буде справжня родина!

У замку Орнагула на мандрівників чикали Мілена і Тума. Весь час поки чоловіки займалися пошуком дітей, вони доглядали за хворим чародієм. Орнагул згасав на очах, та все ж намагався триматися в цьому світі. Він дуже хотів дочекатися повернення Карола і Теймура. Ці кілька тижнів виявилися для подруг за надто, емоційно, важкими. Вони майже не розмовляли одна з одною. Тума постійно картала себе за ту, здавалось маленьку необачність, що привела до таких страшних наслідків, а Мілена, хоч і розуміла що Туминої провини в цьому немає, не знала як розрадити подругу, і лише здаля спостерігала за її стражданнями. Лише час від часу, жінки виходили на стіни заму і спостерігали за обрієм, сподіваючись побачити там корабель. Ось і сьогодні вони разом піднялись на стіну. Море було бурхливе і непривітне. Важкі хвилі розбивалися об скелясті береги, розкидаючи пінні бризки на всі боки. Вітер рвав на жінках одяг, і зривав з голови хустки. Та вони продовжували стояти і чикати на диво. Може саме сьогодні, в такий похмурий день, Боги Світла і Добра посміхнуться до них, і їхні кохані, разом з дітьми, повернуться додому. Раптом Тума повернулась обличчям до подруги, і дивлячись просто їй в очі, спитала:

--- Ти ненавидиш мене?

Мілена аж здригнулась від такого питання.

--- Ну що ти вигадуєш? За що мені, тебе ненавидіти?

--- За те, що сталося.

--- В цьому немає твоєї провини. Карол, тобі ж, усе пояснив.

--- Але, якби я не зняла медальйона, Федія була б з вами.

--- Але загинули б ти і Севіла. Хіба ми були б тоді щасливіші? Теймур і Карол повернуть дітей, ось побачиш! Все знову буде добре. В цьому замку знову пануватиме радість і … Корабель!

--- Що? --- не зрозуміла Тума.

Мілена простягла руку в бік моря:

--- Корабель! Вони повертаються!

Жінки кинулися по сходах вниз. Вони бігли до порту тримаючись за руки.

--- Тільки б все було добре. Тільки б вони знайшли їх. --- шепотіла сама до себе Тума.

На березі зібралось багато народу. Хтось зі старих моряків висказав свою думку:

--- Вони сьогодні не зможуть причалити. Хвилі дуже високі.

--- Так. Можуть розбитись об скелі. --- підтримав його інший.

--- Що, ніяк не зможуть? --- в розпачі, спитала Мілена.

Старий моряк здвигнув плечима.

--- Хоч би, яким вправним був капітан, це небезпечно.

На «Севілі» теж розуміли, що з непогодою шуткувати не можна.

--- Доведеться зачекати, поки хвилі стихнуть. --- пояснив ситуацію капітан Пек.

--- Як шкода. --- зажурено зітхнула Тума. --- До мами так близько, а побачити я її не можу.

--- Так. Це очікування мені теж здається довшим, за роки, що ми провели на Планеті мертвих. --- погодилась з нею Федія.

--- Дівчатка, а що це у вас, такий сумний вигляд. --- спитав Карол заглянувши до них у каюту.

--- Негода, тату. --- у розпачі пояснила Федія. --- Капітан сказав, що ми не зможемо наблизитись до берега!

--- Соромно доню. --- вдавано сердито сказав Карол.

--- Що, «соромно»? --- не зрозуміла його дочка.

--- Соромно забувати, що твій батько чарівник.

Дівчата запищали від радості і повисли в нього на шиї.

--- То ми, не чикатимемо, поки корабель пристане? --- спитала Севіла.

--- Звісно не чикатимемо. Ходімо в каюту до Теймура, і разом вирушимо до замку.

З берега, зустрічаючі побачили, як від корабля відділилися чотири маленькі зірочки і перелетіли до замку.

--- Це наші! --- першою здогадалась Мілена. --- Швидше біжімо додому.

--- О Боги. В мене серце стане від хвилювання, і цієї біготні. --- скаржилась Тума, та все ж, не відставала від подруги.

Від прислуги жінки дізналися, що їхні рідні в кімнаті у Орнагула. Мілена і Тума увірвалися туди наче вихор, забувши що старому потрібен спокій. І одразу ж розгублено зупинилися на порозі. Поряд з ліжком старого вчителя стояли їхні чоловіки з двома дорослими дівчатами. В кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Карол (на його думку) знайшов потрібні слова:

--- Ну, ось. Ми виконали свою обіцянку і повернули наших дітей додому.

--- Вони вже виросли? --- розгублено запитала Мілена.

Вона підійшла до доньки і взяла її за руку.

--- Яка ж ти гарна, моя маленька. В тебе такі ж сумні і глибокі очі як у татка, і волосся таке ж саме. --- здавалося жінка боялася якимось необережним словом відштовхнути від себе доньку.

Мілена усвідомлювала, що перед нею хоч і рідна, та зовсім незнайома людина. І з цією людиною ще потрібно познайомитись і потоваришувати. Та Федія була іншої думки. Вона стрімко обійняла матір і сильно притислась до її грудей.

--- Матусенько, я так довго чикала нашої зустрічі! Я знаю що ти найкраща мама у світі!

І крига скресла. Севіла теж обійнялася з матір’ю. приміщення одразу ожило, і наповнилося веселим гомоном і сміхом. Посміхався і старий Орнагул. Карол присів біля нього і обережно обійняв.

--- Я просив Богів, щоб вони не поспішали мене забирати, і дали змогу побачити вас ще раз. --- шепотів старий чарівник. --- Нарешті вся родина в зборі. Я спокійно можу відправлятися у вічність. В цьому світі я виконав своє призначення. А в тебе мій хлопчику поки що все тільки починається. І перший учень в тебе вже є, це твоя дитина.

--- Так. --- похитав головою чарівник. --- Я спробую наслідувати вас, і навчити тому, чого навчили і Ви мене.

--- Навчи… Та в тебе небагато часу. --- з цим останнім словом з Орнагула вийшов і останній подих.

--- Його серце не витримало радості. --- склавши висохлі учителеві руки по верх покривала, мовив чарівник.

--- Твій учитель був дуже старий? --- спитала Федія.

--- Так. Дуже. Навіть порахувати важко. --- відповів Карол.

--- Ти теж стільки ж проживеш?

--- Ні. В мене буде звичайне людське життя, як і у твоєї мами. --- пояснив чарівник.

--- Чому? Ти ж теж маг!

--- Я обов’язково це тобі поясню, але не сьогодні. Потрібно сповістити всіх, хто знав Орнагула, що він помер, і з честю провести його в вічність.

Атмосфера замку була переповнена смутком і радістю. Смутком за втратою дорогої людини, і радістю повернення дітей. Всі, хто приїхав в цей час в замок, висловлювали господарям і співчуття, і вітали з перемогою над Магрою і поверненням дівчат.