Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 11
— Не думаю, сину мій, аби хтось із нас розгадав правду, — відказала Морвен.
З плином часу Морвен дедалі більше огортала тривога за Туріна, спадкоємця Дор-ломіну та Ладросу. Вона розуміла, що за тодішніх обставин хлопчика спіткає злиденна доля раба східнян задовго до того, як він устигне подорослішати. Тому їй мимоволі пригадалася розмова з Гуріном, а на гадку знову спав Доріат. Зрештою, вона постановила, якщо вдасться, таємно вислати Туріна в той край і благати Короля Тінґола дати йому притулок. Аж раптом, сидячи отак і розмірковуючи, як здійснити задумане, вона виразно почула голос Гуріна, який казав їй: «Не гайся! Не чекай мене!» Та наближалися пологи, а дорога була тяжка і небезпечна; що більше люду піде, то менше надії на порятунок. Серце все ще марило сподіванням, у якому Морвен не хотіла зізнатися навіть сама собі: глибоко всередині її єства жило чуття, що Гурін не загинув, і безсонними ночами вона сторожко вичувала його ходу або прокидалася, думаючи, ніби почула іржання Арроха, його коня. Ба більше, хоча вона тепер прагнула віддати Туріна на всиновлення в дім іншого — за тогочасним звичаєм, — однак гордість не дозволяла їй особисто покладатися на милість чужинця, бодай і самого короля. Тож голосом Гуріна (чи то спогадом про той голос) було знехтувано і виткано натомість першу нитку в хитросплетінні долі Туріна.
Стрімко наближалась осінь Року Голосіння, й тільки тоді Морвен поспіхом прийняла рішення. Адже часу на подорож залишилось обмаль, а її жахала сама думка про те, що Туріна таки спіймають, якщо доведеться перечікувати зиму. Бо все частіше східняни нишпорили довкола огорожі, шпигуючи за домом. Тому зненацька Морвен звернулася до Туріна:
— Твій батько не прийде. Тож ти мусиш іти, і то негайно. Так він бажав би.
— Іти? — скрикнув Турін. — Куди ж ми підемо? По той бік Гір?
— Так, — відповіла Морвен, — по той бік Гір, далеко на південь. На південь — бо в тій стороні може бути надія. Проте я не сказала ми, сину мій. Ти мусиш піти, а я — залишитися.
— Я не піду сам! — мовив Турін. — Я не покину тебе. Чому ми не можемо піти разом?
— Я не можу піти, — відказала Морвен. — Але ти підеш не сам. Я споряджу з тобою Ґетрона, і Ґрітніра також, можливо.
— А Лабадала відішлеш? — запитав Турін.
— Ні, бо Садор кульгавий, — відповіла Морвен, — а дорога буде тяжка. А тому що ти мій син і живемо ми в похмурі дні, то скажу відверто: ти можеш померти в дорозі. Рік добігає кінця. Та залишившись, ти скінчиш набагато гірше: перетворишся на раба. Якщо хочеш стати мужем, вступивши у вік мужності, то наберешся хоробрості й учиниш так, як наказую.
— Але ж ти лишишся без мене тільки зі Садором. сліпим Раґніром і літніми жінками, — мовив Турін. — Хіба мій батько не сказав, що я спадкоємець Гадора? А спадкоємець повинен зостатись у домі Гадора, щоб обороняти його. Отепер ніж би став мені у пригоді!
— Спадкоємець повинен залишитись, але він не може, — мовила Морвен. — Однак колись він напевне повернеться. Зберися з духом! Я піду за тобою, якщо все обернеться на гірше. І якщо зможу.
— Як же ти відшукаєш мене, заблукалого у глушині? — спитав Турін.
І раптом серце зрадило його, й він, не криючись, розридався.
— Коли голоситимеш, інші створіння знайдуть тебе першими, — відказала Морвен. — Але я знаю, куди ти збираєшся, а як дійдеш і залишишся там, то я знайду тебе, якщо зможу. Адже я посилаю тебе до Короля Тінґола в Доріат. Хіба ти не будеш радше королівським гостем, аніж рабом?
— Не знаю, — відказав Турін. — Я не знаю, хто такий раб.
— Тому я й відсилаю тебе подалі, щоб і не дізнався, що то значить — бути рабом, — відповіла Морвен.
Тоді посадила Туріна перед собою і так глянула хлопчикові в очі, ніби намагалася розгадати якусь загадку.
— Важко, Туріне. Важко, сину мій, — сказала вона за мить. — Важко не лише тобі. Тягарем на мені у дні скрути лежить відповідальність за прийняті рішення. Але я роблю те, що вважаю правильним, бо інакше навіщо би мала розлучатися з найріднішою істотою в світі?
І потім вони про це не розмовляли, а Туріна охопили сум і бентега. Якось уранці він пішов шукати Садора, який рубав десь тріски для вогню. Позаяк блукати лісами було небезпечно і трісок не вистачало, то хлопчик застав Садора за спогляданням великого Гурінового крісла, покинутого незавершеним у кутку.
— Скоро і воно піде на розпал, — сказав тесля, зіпершись на милиці, — бо нині треба задовольняти лише насущні потреби.
— Не руш його наразі, — мовив Турін. — Можливо, батько таки повернеться додому і зрадіє, побачивши, що ти зробив для нього за час його відсутності.
— Примарні надії далебі небезпечніші за страхи, — сказав Садор, — до того ж вони не зігріють нас узимку.
Він показав пальцем на різьблення та зітхнув.
— Скільки часу змарновано! Зате працювалося добре. Гадаю, радість од роботи — єдина цінність таких нетривких речей. А тепер не завадило би, напевно, повернути тобі твій дарунок.
Турін було простягнув руку по лезо, та враз відсмикнув її.
— Не годиться мужеві забирати назад власні дарунки, — мовив хлопчик.
— Але ніж мій, — то хіба я не можу віддати його тобі, якщо маю таке бажання? — спитав Садор.
— Можеш, — одказав Турін, — будь-кому, опріч мене. Тільки з якої причини ти хочеш його віддати?
— Бо не сподіваюся гідно ним скористатися, — відповів Садор. — У дні грядущі для Лабадала не буде інакшої роботи, крім рабської.
— Хто такий раб? — запитав Турін.
— Той, хто колись був людиною, а тепер до нього ставляться як до худоби, — промовив Садор. — Той, хто харчується, тільки щоби підтримувати життя, підтримує життя, тільки щоби гарувати, гарує тільки зі страху перед болем або смертю. А ці грабіжники можуть завдати рабові болю або заподіяти йому смерть просто задля розваги. Я чув, вони обирають кількох прудконогих утікачів і полюють на них із мисливськими псами. Видно, східняни ліпше вчилися в орків, аніж ми — у Світлого Народу.
— Тепер я краще все розумію, — сказав Турін.
— Ганьба! Ганьба, що тобі довелося зрозуміти це в такому юному віці, — мовив Садор.
А тоді, спостерігши дивний вираз на обличчі Туріна, додав:
— Що ж ти тепер розумієш?
— Розумію, чому моя мати відсилає мене геть, — відповів Турін, і в очах його зблиснули сльози.
— Ах! — видихнув Садор.
А сам до себе пробурмотів:
— Тільки навіщо було так довго чекати?
Тоді, повернувшись до Туріна, сказав:
— Це, як мені здається, не привід для сліз. Але тобі не годиться виказувати вголос материні поради ні Лабадалові, ні будь-кому іншому. Бо нині всі стіни та загорожі мають вуха, і вуха ті ростуть на недобрих головах.
— Треба ж мені розмовляти бодай із кимось! — заперечив Турін. — Я завжди ділився з тобою. І не хочу тебе покидати, Лабадале. І не хочу покидати цей дім і мою матір.
— Якщо залишишся, — сказав Садор, — то невдовзі Дім Гадора зникне з лиця Арди навіки, і тепер ти, думаю, це розумієш. Лабадал не хоче розлучатися з Туріном, але Садор, прислужник Гуріна, буде щасливий, коли син його повелителя стане недосяжним для східнян. Ну-ну, тут нічим не зарадиш. Треба прощатися. То як, візьмеш на прощання в дарунок мій ніж?
— Ні! — відповів Турін. — Мати каже: я йду до ельфів, до Короля Доріату. Там, напевно, зможу дістати багато таких речей, а от прислати тобі, Лабадале, бодай одну з них у подарунок навряд чи вдасться. Тоді я буду далеко-далеко звідси, один-одинокий.
Потому Турін заплакав, але Садор звернувся до нього, кажучи:
— Заспокойся ж! Куди подівся Гурінів син? Ще зовсім недавно я чув од нього такі слова: «Тільки-но доросту, піду в солдати до короля ельфів».
Турін утер сльози і мовив:
— Нехай так! Якщо ці слова належали синові Гуріна, то він мусить дотримати їх і піти. Однак говорити, що зробиш те або те — це одна річ, виконувати ж обіцяне — цілком інша. Тепер я не хочу в солдати. Тож надалі добре думатиму, перш ніж казати що-небудь.