Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 14

Спершу Саерос удавав, ніби одностайний із усіма, навіть пересів на інше місце, якраз навпроти Туріна.

— Рідко нас вшановують присутністю прикордонники, — сказав він, — тож я радо поступаюсь облюбованим місцем, аби скористатися нагодою побесідувати з одним із них.

Але Турін, котрий саме розмовляв із Маблунґом Мисливцем, не підвівся, а лишень коротко відказав:

— Я вдячний тобі.

Потому Саерос засипав його питаннями щодо вісток із узграниччя та власних Турінових звершень у нетрях; і хоча слова його видавалися чемними, їх насмішкуватий тон приховати було складно. Турін, урешті, стомився й озирнувся довкола себе, і спізнав гіркоту вигнання, і від світла та сміху ельфійських чертогів думки понесли його до Белеґа та лісового життя, а вже звідти — далеко-далеко, до Морвен у Дор-ломіні, у батьківський дім. Чорні думи тінню лягли на юначе чоло, і запитання Саероса лишилося без відповіді. Тоді, сприйнявши похмурість як особисту образу, Саерос дав волю гніву і, діставши золотий гребінь, пожбурив його на стіл перед Турін ом, крикнувши:

— Людино з Гітлуму, ти, безсумнівно, сів за цей стіл похапцем, отож пошарпаний плащ пробачити тобі можна. Але так занехаяти волосся, щоби воно нагадувало зарості ожини… Напевно, якби воно не закривало вух, ти би краще чув те, що до тебе кажуть.

Турін промовчав, але зміряв Саероса поглядом, звичну темряву якого осяяв недобрий блиск. Одначе Саерос не зважив на цю пересторогу й у відповідь глянув зневажливо і сказав, аби почули всі:

— Якщо мужі Гітлуму такі несамовиті й люті, то які ж тоді там жінки? Невже вони гасають, мов олениці, зодягнені тільки у власне волосся?

По цих словах Турін схопив посудину для пиття і поцілив Саеросу в обличчя, аж той відкинувся назад од сильного болю. А Турін дістав меча і кинувся би на ельфа, якби Маблунґ не стримав його. Саерос же, підводячись, забруднив стіл кривавим харкотинням, бо мав розбитий рот, і сказав якомога чіткіше:

— Скільки ще ми даватимемо притулок оцьому лісовому дикунові? Хто правує тут нині? Королівський закон суворий до тих, котрі кривдять його ленників у залі, а для того, хто тут оголив зброю, оголошення поза законом буде найм'якшим із покарань. Якби ми були не в залі, я відповів би тобі, лісовий дикуне!

Та шал Туріна, щойно він побачив на столі кров, охолонув, він вивільнився од Маблунґа рухом плеча і мовчки полишив залу.

Тоді Маблунґ звернувся до Саероса:

— Що з тобою сьогодні? За те, що трапилося, я складаю вину на тебе. І цілком може бути, що королівський закон визнає розбитий рот лише доречною розплатою за глум.

— Якщо це зухвале щеня чимось незадоволене, нехай звернеться до Королівського суду, — відповів Саерос. — Однак оголювати лезо в залі суворо заборонено, і цьому немає виправдання. Деінде, якщо цей лісовий дикун нападе на мене, я порішу його!

— Може статись і навпаки, — сказав Маблунґ. — Однак, незалежно від того, хто з вас загине, то буде вчинок, од якого годі ждати добра, вчинок, який пасував би радше Анґбанду ніж Доріату. Правду кажучи, я відчуваю, ніби з Півночі простяглася тінь і торкнулася нас. Ану ж твоя пиха слугує Морґотові? Будь обережний, Саеросе, і пам'ятай, що ти один із елдарів.

— Я й не забуваю про це, — мовив Саерос, однак гніву не вгамував.

Навпаки, за ніч, заліковуючи рану, ще помножив свою лють.

Уранці він підстеріг Туріна, коли той на зорі вирушав із Менеґрота з наміром повернутися на узграниччя. Щойно Турін від'їхав, Саерос напав на нього з-за спини, оголивши меча та прикрившись щитом. Але юнак, навчений лісом завжди бути напоготові, помітив його краєм ока, сахнувся вбік, рвучко наблизився і кинувся на недруга.

— Морвен! — вигукнув Турін. — Нині той, хто знущався з тебе, відповість за гидкі слова!

І він розтрощив Саеросів щит, і між ними почався блискавичний бій. Тому що Туріна тривалий час навчала важка школа узграниччя, він став таким самим жвавим, як і будь-який ельф, але сильнішим. Невдовзі він почав перемагати і, поранивши супротивника в руку, яка тримала меча, підім'яв його під себе. Відтак Турін наступив на меча, якому Саерос дозволив упасти.

— Саеросе, — мовив, — на тебе чекають тривалі гони, тому одяг лише заважатиме. Досить самого волосся.

Потому несподівано штовхнув його на землю, роздягнув одним рухом, і Саерос відчув, яка сила нуртує в Туріні, і злякався. Однак Турін дозволив йому підвестись, а потім крикнув:

— Біжи, біжи, висміювачу жінок! Утікай! І мчи зі швидкістю оленя, інакше я прохромлю тебе ззаду.

Тоді штрикнув Саероса вістрям меча в сідницю, і той, жахнувшись і дико волаючи про допомогу, помчав лісом. Але Турін не відступав ані на крок, мов мисливський пес повторюючи за ним усі різкі повороти і подекуди підганяючи втікача мечем.

Крики Саероса привернули до гонитви увагу багатьох, але тільки найпрудкіші встигали за бігунами. Був поміж них і Маблунґ, схвильований до глибини душі, бо хоча кпини і видалися йому негідними, проте «злоба, прокинувшись уранці, надвечір звеселяє Морґота», а ганьба будь-кого з ельфійського народу — самочинно, без суду — це взагалі тяжке злодіяння. Адже на той час ніхто не знав, що Саерос перший напав на Туріна, заміряючись його вбити.

— Стривай, стривай, Туріне! — волав Маблунґ. — Чинити таке серед лісу личить хіба що оркам!

— Е, ні, вчинок, гідний орків, був раніше; це лише орківська гра, — озвався Турін.

Він саме збирався відпустити Саероса, та, зачувши Маблунґові слова, з криком напосівся на нього знову. І Саерос, утративши будь-яку надію на порятунок і думаючи, що смерть наступає йому на п'яти, нестямно мчав уперед, аж раптом опинився на краю берега над потоком, який напував Есґалдуін. Потік той біг у глибокій розколині поміж валунів, і відстань між берегами його була з оленячий стрибок. Охоплений жахом, Саерос вирішив перестрибнути через потік, але оступився, і з криком зірвався вниз, і розбився на великому камені, що виступав із води. Так скінчилося його життя в Доріаті; і Мандос надовго затримав його.

Глянувши на мертве тіло у водах потоку, Турін подумав: «Нещасний дурню! Звідси я би відпустив тебе до Менеґрота. Тепер же на мої плечі ляже незаслужена провина». І він повернувся, й окинув похмурим поглядом Маблунґа та його супутників, котрі саме наспіли і скупчилися біля нього на краю берега. По хвилі мовчання Маблунґ сказав смутним голосом:

— О горе! Повертайся тепер із нами, Туріне, бо Король судитиме ці вчинки.

Проте Турін мовив:

— Якби Король був справедливий, то виправдав би мене. Та хіба не був Саерос одним із його радників? Навіщо ж справедливому королеві вибирати другом того, чиє серце роз'їдає злоба? Я зрікаюся його закону та його суду.

— Твої слова свідчать про надмір гордині, — сказав Маблунґ, хоч і шкодував юнака. — Послухайся здорового глузду! Не ставай на шлях відступника. Повернися зі мною як друг. Є ж бо й інші свідки. Коли Король дізнається правду, ти можеш сподіватися на прощення.

Однак Турінові надокучили ельфійські чертоги й він боявся, що його триматимуть у полоні, тож відповів Маблунґові так:

— Я відмовляюся виконувати твій наказ. І не проситиму прощення у Короля Тінґола за жоден мій учинок, а подамся туди, де його вирок не стане мені завадою. У вас же є вибір: відпустити мене з миром або вбити, якщо ваш закон таке допускає. Та вас замало для того, щоби схопити мене живцем.

Пломінь у його очах довів усім, що це таки правда, і йому дозволили пройти.

— Досить однієї смерті, — промовив Маблунґ.

— Я не хотів смерті Саероса, але й оплакувати його не буду, — сказав Турін. — Нехай він постане перед справедливим судом Мандоса, і, якщо коли-небудь повернеться на цю землю, нехай спершу набереться розуму. Всього найкращого!

— Будь вільним, — одповів Маблунґ, — коли так. Марно бажати кращого тому, хто ступає на такий шлях. Тінь нависла над тобою. Нехай вона не згуститься до нашої наступної зустрічі.

Турін, не сказавши ні слова, покинув їх і хутко пішов геть, самотній, невідь-куди.