Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 18

Про Туріна він не вповів лісовикам нічого, проте застеріг про лихо, яке насувалося з півночі.

— Небавом орки, шукаючи здобичі, прийдуть у цю місцину, і сила їхня буде надто значна, щоби ви могли їй протистояти, — сказав Белеґ. — Цьогоріч ви, врешті-решт, муситимете або відмовитися від свободи, або померти. Ідіть до Бретілу, поки є час!

Потому Белеґ спішно продовжив путь, шукаючи лігва розбійників або певних знаків, які могли б указати йому напрямок руху. їх він знайшов швидко; але Турін випереджав його тепер на кілька днів і рухався похапцем, остерігаючись переслідування лісовиків і використовуючи всі відомі хитрощі, щоби збити з дороги або заплутати будь-кого, хто спробує за ним погнатися. Він провадив своїх людей на захід, чимдалі від лісовиків і кордонів Доріату, аж поки вони дійшли до північного краю великого нагір'я, що височіло поміж Долинами Сіріону та Нароґом. Землі ті були сухі, а ліси раптово обривалися там, де починалося гірське пасмо. Долі виднілася стародавня Південна Дорога, що тяглася вгору від Переправ через Тейґлін і на шляху до Нарґотронда обминала західні обніжжя вересових пусток. Там розбійники прожили якийсь час — сторожко, рідко ночуючи двічі в одному таборі та не залишаючи по собі жодних слідів. І сталося так, що навіть Белеґ вистежував їх намарно. Ідучи за тільки йому відомими знаками або чутками про людське пересування, які ширилися поміж диких істот, із котрими він умів розмовляти, Белеґ часто підходив дуже близько до мети, але завжди, натрапивши на лігво, заставав його спорожнілим. Адже розбійники вдень і вночі виставляли довкола сторожу, тож тілько-но їм доносили, що хтось наближається, як вони хутко зривалися з місця й ішли геть.

— На жаль! — вигукував ельф. — Надто добре навчив я дитину людей розуміти ліс і поле! Можна подумати, що то — ельфійський загін.

А вони натомість почали усвідомлювати, що їх вистежує якийсь невтомний переслідувач, котрого не можна ні побачити, ні позбутись; і це стривожило їх.

Трохи пізніше, як і боявся Белеґ, орки перейшли Брітіах і, попри могутній опір військової сили, яку спромігся зібрати Гандір із Бретілу, здолали Переправи через Тейґлін і рушили на південь у пошуках здобичі. Чимало лісовиків прислухалися до поради Белеґа й відіслали жінок і дітей просити притулку в Бретілі. Тож вони та їхні охоронці врятувалися, вчасно перейшовши через Переправи; а от озброєних людей, котрі прибули опісля, зустріли орки, і люди зазнали поразки. Лише дрібка пробила собі шлях до Бретілу, а більшість або загинула, або потрапила в полон; орки ж дійшли до садиб, і розграбували їх, і спалили. Тоді, не гаючись, вони повернули знову на захід, шукаючи Дорогу, бо хотіли тепер якнайшвидше вернутися на північ зі здобиччю та полоненими.

Проте розбійницькі розвідники небавом довідалися про їхнє наближення; і, хоча до полонених їм було байдуже, награбоване майно лісовиків воскресило в них жадобу. Турінові здавалося ризикованим показуватися перед орками, не знаючи їхньої кількості; проте розбійники не зважали на обережність, бо в нетрях вони потребували багатьох речей, а декотрі вже починали жалкувати, що пристали на Турінове ватагування. Тому, взявши за єдиного супутника такого собі Орлеґа, Турін пішов уперед стежити за орками і, доручивши Андроґові керувати загоном, наказав йому залягти у криївку, доки вони повернуться.

У той час орківське вояцтво значно переважало загін розбійників, однак забрело воно в ті краї, куди орки рідко наважувалися приходити, до того ж, знаючи, що по той бік Дороги розкинулася Талат-Дірнен, Заповідна Рівнина, під пильним наглядом розвідників і шпигунів Нарґотронда. Тож остерігаючись небезпеки, вони були обережні, а їхні розвідники скрадалися між дерев із усіх боків військового строю. Тому Туріна й Орлеґа викрили, коли троє розвідників наштовхнулися на їхній сховок; і хоча люди вбили двох орків, третій утік, гукаючи: «Ґолуґ! Ґолуґ!» У той час орки називали так нолдорів. Густий ліс одразу ж закишів од слуг Морґота, котрі мовчки розбрелись і нишпорили всюди вздовж і впоперек. Тоді Турін, бачачи, що надії на втечу майже немає, вирішив принаймні спробувати їх обдурити і завести подалі від криївки його людей; і, зрозумівши з крику «Ґолуґ!» — що орки остерігаються шпигунів Нарґотронда, він та Орлеґ помчали на захід. Небавом почалася гонитва, яка тривала доти, поки повороти і хитрощі нарешті вивели їх із лісу; тоді втікачів помітили і, щойно вони зібралися перетнути Дорогу, Орлеґ упав, пробитий багатьма стрілами. Але Туріна врятувала його ельфійська кольчуга, й він утік у нетрі по той бік Дороги, і завдяки швидкості й майстерності вислизнув од ворогів, забігши далеко в чужинецький край. Потому орки, боячись потривожити ельфів із Нарґотронда, повбивали полонених і поспіхом подалися на Північ.

Отож, коли минуло три дні, а Турін і Орлеґ ніяк не поверталися, декотрі розбійники зажадали покинути печеру, яка була їм за схованку; та Андроґ виступив проти цього. І саме в розпал суперечки перед ними зненацька постала сіра фігура. Белеґ нарешті знайшов їх. Він вийшов наперед без зброї в руках, тримаючи долоні зверненими до них; однак вони сполохались і позривалися на ноги, Андроґ же, зайшовши ззаду, накинув на новоприбулого аркан і затягнув петлю так, аби знерухомити йому руки.

— Якщо ви не раді гостям, то повинні краще вартувати, — сказав Белеґ. — Чому вітаєте мене так? Я прийшов як друг і шукаю тільки друга. Чув, ніби ви зовете його Нейтаном.

— Його тут нема, — промовив Улрад. — Але звідки ти знаєш це ім'я? Невже довго вистежував нас?

— Таки довго, — мовив Андроґ. — Він — це і є та тінь, що ходила за нами назирці. Тепер ми, ймовірно, дізнаємося про його справжні наміри.

Потому він наказав своїм людям прив'язати Белеґа до дерева при вході до печери; і, туго зв'язавши ельфові руки та ноги, вони почали його допитувати. Однак на всі запитання Белеґ давав єдину відповідь:

— Другом став я цьому Нейтанові од першої зустрічі в лісах, коли він був іще дитиною. А шукаю його тільки з любові та щоби переказати добрі вісті.

— Убиймо його — і позбудемося стеження, — гнівно сказав Андроґ, пожадливо дивлячись на великий Белеґів лук, адже й сам був лучником.

Але дехто, маючи добріше серце, виступив проти цього, й Алґунд мовив:

— Ватажок іще може повернутись; і коли він дізнається, що його одночасно позбавили і друга, і добрих вістей, ти пошкодуєш про скоєне.

— Не вірю я теревеням оцього ельфа, — промовив Андроґ. — Він шпигун Короля Доріату. А якщо і справді приніс якісь вісті, то мусить розповісти їх нам, а ми вже розсудимо, чи варті вони того, щоби залишити його серед живих.

— Я зачекаю на ватажка, — відказав Белеґ.

— То стоятимеш тут, поки станеш говіркішим, — мовив Андроґ.

Потому, підбурені Андроґом, розбійники покинули Белеґа прив'язаним до дерева, без їжі та води, а самі посідали поруч, їдячи та п'ючи; проте він так і не заговорив до них. Коли збігли два дні та дві ночі, розбійників охопили злість і страх, бо вони прагнули йти далі; й тепер уже більшість ладна була порішити ельфа. Щойно запала ніч, усі зібралися довкола нього й Улрад приніс жарину з маленького вогнища, яке горіло перед входом до печери. І тієї миті повернувся Турін. За звичкою, наблизившись тихо, він став у тіні поза колом людей і при світлі жарини побачив виснажене обличчя Белеґа.

Тоді його мовби вразила стріла, і давно стримувані сльози, подібно до раптової відлиги, навернулися йому на очі. Він вийшов із тіні й побіг до дерева.

— Белеґу! Белеґу! — гукав. — Як ти зайшов сюди? І чому стоїш отак?

Він одразу звільнив друга від пут, і Белеґ упав йому просто на руки.

Вислухавши все, що мали розповісти його люди, Турін розлютився та спохмурнів; але спершу зважав лише на Белеґа. І поки виходжував його, як умів, думав про власне життя в лісах, і гнів його повернувся проти нього самого. Розбійники-бо часто вбивали незнайомців, якщо ловили їх поблизу власних лігвищ, або навіть влаштовували засідки на людей, і він не перешкоджав цьому; а часто й сам лихословив про Короля Тінґола та сірих ельфів, отож, мусив узяти на себе частку провини за те, що в його ватазі до них ставилися як до недругів. Тоді з гіркотою в голосі звернувся до своїх людей: