Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 20

— Я взявся по-батьківськи піклуватися про сина Гуріна, й від цього не можна відмовитися ні з любові, ні з ненависті, хіба що повернеться сам Гурін Звитяжець. Хіба можна зробити більше?

А Меліан промовила:

— Дарунок ти нині одержиш від мене, Куталіоне, за допомогу та чесність, і ціннішого я не маю.

І вона дала йому вдосталь лембасу, дорожнього харчу ельфів, загорнутого в листочки зі срібла; і вузли ниточок, якими він був перев'язаний, скріплювало тавро Королеви — печать із білого воску в формі самотньої квітки Телперіона. Адже, згідно з традицією елдаліе, зберігання та вручення цієї їжі було винятковим привілеєм Королеви.

— Цей дорожній харч, Белеґу, — сказала вона, — буде тобі підмогою в нетрях узимку, а також підмогою тим, кого сам обереш. Бо нині я передаю його тобі, щоби ти розподіляв його на свій розсуд замість мене.

Цей дарунок, як ніщо інше, показав велику прихильність Меліан до Туріна; адже елдари ніколи раніше не дозволяли людям зуживати цього харчу, та й не часто робили це опісля.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і повернувся на північне узграниччя, де він мав власний мисливський будиночок і чимало друзів; проте раптом, коли настала зима і воєнні дії призупинилися, соратники не дорахувались у своїх лавах Белеґа, і він уже ніколи до них не повернувся.

Розділ VII

Про гнома на ймення Мîм

Тепер сказання веде нас до Мîма-дрібногнома. Про дрібногномів давно забули, позаяк Мîм був останнім із них. Але навіть у давнину про них знали мало. Віддавна ельфи Белеріанду називали їх нібін-ноґрімами, хоч і не любили; та власне, і дрібногноми не любили нікого, крім себе. Ненавидячи та боячись орків, вони також ненавиділи й елдарів, а найбільше — вигнанців; адже нолдори, за твердженням дрібногномів, загарбали їхні землі та домівки. Нарґотронд першими заснували та почали копати саме дрібногноми — ще задовго до того, як Фінрод Фелаґунд прийшов із-за Моря.

Походять вони, як стверджує дехто, від гномів, котрих вигнали з гномівських міст сходу в стародавні часи. Задовго перед поверненням Морґота вони подорожували в напрямку заходу. Малочисельні, не маючи повелителя, дрібногноми поволі припинили займатися ковальством і накопиченням зброї, бо стало важко добувати залізну руду. Зате вони потроху призвичаїлися до крадіжок, і дещо поменшали на зріст порівняно з їхніми східними родичами, і ходили, похиливши плечі, швидко та крадькома. Проте, як і всі гноми, вони було значно сильніші, ніж здавалися на вигляд, і чіплялися за життя навіть у найбільшій скруті. Але, зрештою, на ту пору вони вже виродились і вимерли в Середзем'ї — всі, крім Мîма та двох його синів, і був той Мîм старий навіть за мірками гномів, старий і забутий.

Після відходу Белеґа (а було це другого літа по втечі Туріна з Доріату) справи у розбійників ішли — гірше нікуди. Дощило не до ладу, й орки, чисельніші, ніж раніше, надходили з Півночі вздовж старої Південної Дороги через Тейґлін, спричиняючи заворушення в усіх лісах на західних кордонах Доріату. Не знали розбійники ні спокою, ні спочинку, і їхній загін значно частіше був переслідуваним, аніж переслідувачем.

Однієї ночі, коли вони лежали, причаївшись у глупій темряві, Турін обміркував власне життя і зрозумів, що його можна було би значно покращити. «Мусимо знайти якийсь потаємний сховок, — подумав, — і запастися харчами на холодну зиму». Та він не знав, куди податися. Наступного дня Турін повів людей на південь — далі, ніж вони будь-коли відходили від Тейґліну та кордонів Доріату; і після триденної подорожі вони зупинилися на західному краю лісів Долини

Сіріону. Місцевість там, піднімаючись до вересових пусток, ставала сухішою та біднішою.

Невдовзі сталося так, що в сірому світлі дощового заходу Турін і його люди знайшли прихисток у хащах гостролисту, а поза ними простягся бездеревний простір, де було багато великих каменів, прихилених або нагромаджених один на одного. Довкола панувала тиша, й тільки дощ скрапував із листя.

Зненацька вартовий подав сигнал, і, позривавшись на ноги, вони угледіли три фігури в каптурах, зодягнуті в сіре, які крадькома рухалися поміж камінням. Кожна постать несла великий мішок, але, незважаючи на це, всі рухалися швидко. Турін крикнув, аби вони зупинились, і люди кинулися до них, як мисливські пси, але ті продовжували йти своєю дорогою, і, хоч Андроґ вистрілив, двоє розчинились у сутінках. Один відстав — чи то був найповільнішим, чи мав найважчу ношу, — тож невдовзі його спіймали, повалили на землю й утримували багато рук, а він, попри все, боровся та кусався, наче звір. Але надійшов Турін і дорікнув своїм людям:

— Що у вас тут? — запитав. — Навіщо так шаленіти? Воно старе і мале. Яка може бути від нього шкода?

— Воно кусається, — сказав Андроґ, потираючи закривавлену руку. — Це орк або створіння орківського роду. Убиймо його!

— Воно заслужило це бодай тим, що обдурило наші надії, — сказав інший, котрий забрав мішок. — Тут лише корінці та дрібне каміння.

— Ні, — сказав Турін, — у нього є борода. Гадаю, це лише собі гном. Нехай він підведеться і скаже.

Так і втрапив Мîм у сказання про дітей Гуріна. Бо став навколішки перед Туріном і благав залишити йому життя.

— Я старий, — промовив він, — і бідний. Лише собі гном, як ти сказав, а не орк. Називаюся Мîм. Не дозволь їм порішити мене, повелителю, безпричинно, за орківським звичаєм.

Тоді Турін у душі пожалів його, та сказав:

— Бідним ти виглядаєш, Мîме, хоча це дивно для гнома, та ми, безперечно, ще бідніші: бездомні й не маємо друзів серед людей. Коли я скажу, що ми, перебуваючи у великій скруті, помилуємо тебе не просто з жалю, що ти запропонуєш як викуп?

— Я не знаю, чого ти бажаєш, — обережно сказав Мîм.

— Наразі — небагато! — мовив Турін, печально озирнувшись навколо, і дощ заливав йому очі. — Безпечного місця для спання подалі від вологих лісів. Без сумніву, сам ти його маєш.

— Маю, — відказав Мîм, — але не можу віддати як викуп. Я надто старий, аби жити під відкритим небом.

— Тож не варто і далі старіти, — сказав Андроґ, виступаючи наперед із ножем у неушкодженій руці. — Я можу тебе позбавити від старості.

— Володарю! — скрикнув Мîм, дуже перелякавшись і вчепившись за Турінові коліна. — Якщо я втрачу життя — ти втратиш помешкання, бо не знайдеш його без Мîма. Я не можу його віддати, але можу поділитися ним із вами. Там тепер значно більше простору, ніж було колись, бо чимало наших уже відійшли у вічність.

І він заплакав.

— Тебе помилувано, Мîме, — промовив Турін.

— Принаймні, доки ми дістанемося твого лігва, — сказав Андроґ.

Але Турін накинувся на нього, кажучи:

— Якщо Мîм без обману приведе нас до своєї оселі й вона нам підійде, тоді його життя можна вважати викупленим; і його не порішить жодна людина, котра йде за мною. Присягаюся.

Тоді Мîм поцілував Турінові коліна і сказав:

— Мîм буде тобі другом, володарю. Спочатку він подумав, що ти ельф — через вимову та голос. Але те, що ти людина, — ще краще. Мîм не любить ельфів.

— Де ж твоя оселя? — запитав Андроґ. — Вона мусить бути дуже доброю, щоби захотілося ділити її з гномом. Бо Андроґ не любить гномів. Його народ приніс кілька хороших оповідок про цю расу зі Сходу.

— По собі він залишив й гірші оповідки, — сказав Мîм. — Гудитимеш мою оселю, коли побачиш її. Та в дорозі вам буде потрібне світло — вам, людям, котрі спотикаються. Я повернусь у добрий час і поведу вас.

Тоді він підвівся й підняв свій мішок.

— Ні-ні! — сказав Андроґ. — Ти ж цього не дозволиш, отамане? Бо інакше ніколи не побачиш старого пройдисвіта.

— Темніє, — мовив Турін. — Хай залишить нам якусь заставу. Даси нам твій мішок і все, що в ньому, Мîме?

Але гном знов упав на коліна, дуже бідкаючись.

— Якщо Мîм надумає не повертатися, то старий мішок із корінцями його не поверне, — сказав він. — Я повернуся. Відпустіть мене!