Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 24

Коли минула зима, і настало пробудження, і надійшла весна, розбійники мусили взятися до суворішої роботи. Сили Морґота заворушились; і, наче довгі пальці загребущої руки, передові загони його армій намацували шляхи підступу до Белеріанду.

Хто нині відає про наміри Морґота? Хто може уявити далекосяжність думки того, котрий був Мелкором, наймогутнішим серед Айнурів Величної Пісні, а в ту пору сидів на темному троні Півночі як темний володар, зважуючи у власній злобі всілякі вісті, які надходили чи то від шпигунів, чи від зрадників, і бачачи внутрішнім зором та розуміючи вчинки й наміри ворогів навіть краще, ніж могли підозрювати наймудріші з них, опріч Королеви Меліан. До неї часто линула його думка, та, досягнувши, зупинялася безпорадно.

Тому цьогоріч він спрямував усю лють до земель, які простяглися на захід від Сіріону, де все ще існувала сила, здатна чинити опір. Непокірний Ґондолін огортала таїна. Доріат хоч і був добре знаний, проте наразі захищений од нападу. А далі лежав Нарґотронд, куди жоден із Морґотових слуг досі не знайшов дороги, бо сама назва викликала в них жах; там, у неприступному сховку, мешкав народ Фінрода. Та далеко-далеко з Півдня, з-поза білих березових лісів Німбретілу, із узбережжя Арверніену, від гирла Сіріону, прилетіла чутка про Корабельні Гавані. Але туди він не міг дістатися, допоки не завойовано все інше.

Тож тепер орків находило з Півночі дедалі більше й більше. Вони просунулись Анаховим Проходом, і захопили Дімбар, і облягли ціле північне узграниччя

Доріату. Спускалися вони і старовинною дорогою, що вела через довгу ущелину Сіріону, повз острів, де раніше стояв Фінродовий Мінас-Тіріт, тобто через територію між Малдуіном і Сіріоном, і далі, під прикриттям Бретілського Лісу, до Переправ через Тейґлін. Звідти в давнину дорога перебігала в Заповідну Рівнину, а тоді, вздовж підніжжя гористої місцевості, над якою височів Амон-Руз, збігала в долину Нароґу, і, зрештою, досягала Нарґотронда. Проте дотепер орки не надто просунулися тією дорогою, бо в нетрях оселився таємничий жах, а з червонястого пагорба зорили пильні очі, про які їх не попередили.

Тієї весни Турін знову надягнув Шолом Гадора, і Белеґ зрадів. Спершу загін складався менш як із п'ятдесяти осіб, але Белеґове знання лісу та звитяга Туріна перетворили його в очах ворогів на цілу армію. Розвідників-орків виловлювали, табори неочікувано викривали, а коли орки шикувалися військовим строєм у якомусь неширокому місці, на них із-за каменів чи з тіні дерев налітали Драконів Шолом і його люди, високі та несамовиті. Небавом, щойно зачувши звук його ріжка поміж пагорбів, орківські капітани проявляли малодухість, і поплічники Морґота кидалися навтьоки значно раніше, ніж у повітрі встигала просвистіти стріла чи зблискував меч.

Як уже було сказано, коли Мîм поступився власною потаємною оселею на Амон-Рузі Турінові та його товариству, то висунув вимогу: аби той, хто випустив стрілу, що вбила його сина, переламав свої лук і стріли та склав їх до ніг Кгіма; і тим нещасливцем виявився Андроґ. Тоді Андроґ зробив те, що наказав Мîм, із великою неохотою. Крім того, Мîм заявив, що Андроґ ніколи не повинен брати до рук ані лука, ні стріл, і прокляв його, мовивши, що в разі непослуху розбійник од них і поляже.

І все-таки тієї весни Андроґ зневажив Мîмове прокляття й узяв зі собою лук у вилазку з Бар-ен-Данвеза; і під час того нападу його вразила отруйна орківська стріла, і коли його принесли назад, він помирав у муках. Однак Белеґ зцілив його від поранення. І тоді ненависть Мîма до Белеґа зросла устократ, адже таким робом він зняв прокляття; але: «Воно ще себе покаже», — сказав гном.

Тогоріч од краю до краю Белеріанду, попід лісовими кронами, понад струмками та поза гірські перевали ширився поголос, ніби Лук і Шолом, які (так гадали) загинули в Дімбарі, знову воскресли, хоча на те й не було жодної надії. Тоді чимало людей і ельфів, котрих позбавили проводиря та власності, але не залякали, котрі вижили після битви, поразки та спустошення земель, зібралися з духом і рушили на пошуки Двох Капітанів — байдуже, що ніхто не знав, де заховано їхню твердиню. Турін радо приймав кожного, хто приходив до нього, та, за порадою Белеґа, не пускав новоприбулих до сховку на Амон-Рузі (він тепер називався Ехад-і-Седрин, Табір Відданих); шлях туди знали тільки побратими з Давнього Товариства, нікого іншого в це не посвячуючи. Зате довкола будували нові, добре захищені, табори та форти: в лісах на сході, чи в гористих місцинах, чи при східних болотах, од Метед-ен-ґладу («Кінця Лісів») на південь від Переправ через Тейґлін до Бар-еріба, на якихось кілька ліг південніше від Амон-Руза, на колись родючій землі поміж Нароґом і Озерами Сіріону. З усіх тих місць було видно вершину Амон-Руза і можна було знаками передавати вісті й накази.

Таким чином, до кінця літа послідовники Туріна сформували чимале військо та сповільнили наступ сил Анґбанда. Чутка про це дійшла навіть до Нарґотронда, і багато хто там стривожився, кажучи: якщо розбійникові вдалося так нашкодити Ворогу, то що би тоді вдалося зробити Володареві Нароґу. Та Ородрет, Король Нарґотронда, не відступав од власних намірів. Він у всьому наслідував Тінґола і з допомогою потаємних шляхів обмінювався з ним вістовими; і був він мудрий володар — такий мудрий, що найперше зважав на власний народ, на те, як довго він зможе зберігати життя і багатство, опираючись пожадливості Півночі. Тому-то він не дозволяв жодному представникові свого народу іти до Туріна, а відправив до нього посланців із повідомленням такого змісту: нехай там що Турін зробить чи вигадає під час його війни, та ноги його не повинно бути в Нарґотронді, щоби не привести туди орків. Але Ородрет запропонував Двом Капітанам при потребі надати допомогу іншого штибу (і до цього, припускають, його підштовхнули Тінґол та Меліан).

Тоді Морґот притримав свою руку; хоча нерідко здійснював удавані атаки, щоби легкі перемоги перетворили впевненість повсталих на зухвалість. Так, урешті, й сталось. Адже Турін нарік територію між Тейґліном і західним узграниччям Доріату Дор-Куартолом; і, оголосивши себе володарем цієї землі, прибрав нове ім'я — Ґортол, Шолом Жаху; і загордився. А от Белеґові тепер здавалося, ніби Шолом подіяв на Туріна інакше, ніж він сподівався; тож ельф із тривогою в серці чекав прийдешніх днів.

Якось у час повільної літньої тяглості вони з Туріном сиділи в Ехаді, одпочиваючи після тривалого бою та маршу. Тоді Турін сказав Белеґові:

— Чому ти такий смутний і замислений? Може, щось не так, відколи ти повернувся? Хіба я не довів, що маю добрі наміри?

— Наразі все гаразд, — відповів Белеґ. — Вороги наші досі не оклигали від подиву та страху. І нас усе ще чекають вдалі дні, бодай трохи.

— А потім? — запитав Турін.

— Зима, — відповів Белеґ. — Аз нею — новий рік для тих, котрі доживуть, аби його побачити.

— А потім?

— Гнів Анґбанда. Ми обпалили пучки пальців Чорної Руки — не більше. Сама вона навіть не відсмикнулась.

— Але хіба не гнів Анґбанда був нашою метою та втіхою? — запитав Турін. — Як, по-твоєму, я мав учинити?

— Ти знаєш це достоту, — сказав Белеґ. — Але про ту дорогу ти заборонив мені говорити. Утім, зараз послухай мене. Король чи повелитель великого війська має багато обов'язків. Йому годиться подбати про безпечний сховок і про багатство, а є ще чимало тих, чия праця не пов'язана з війною. Що чисельніші послідовники, то більша потреба в їжі, бо пущі вже не настачать її вдосталь мисливцям. І тоді настане розсекречення. Амон-Руз — чудове місце для кількох: він має очі та вуха. Проте стоїть самотиною і помітний іздалеку; щоб оточити його, не знадобиться великої сили, хіба би його захищало військо, та й то значно чисельніше, ніж наше є чи коли-небудь стане.

— Та все-таки я буду капітаном власного війська, — мовив Турін, — і якщо мені судилося загинути, то загину. Тут я стою поперек шляху Морґота, і доки отак стоятиму, йому не вдасться скористатися південною дорогою.