Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 21

Мîм— Не відпущу, — відказав Турін. — Якщо не хочеш розлучатися з мішком, то мусиш залишитися разом із ним. Можливо, ніч, проведена під мокрим листям, змусить і тебе пожаліти нас.

Але він помітив — та й інші також, — що Мîм надає більшого значення мішку і його вмісту, ніж той був вартий на вигляд.

Вони провели старого гнома до їхнього похмурого табору, й, ідучи, той бурмотів дивною мовою, що здавалася різкою від стародавньої ненависті; але коли йому зв'язали ноги, він раптом затих. І ті, хто стояв на чатах, бачили, що він цілісіньку ніч просидів мовчки та нерухомо, ніби камінь, і тільки його безсонні очі спалахували, блукаючи в пітьмі.

Над ранок дощ припинився й у деревах заворушився вітер. Світанок видався значно яснішим, аніж багато днів перед тим, легенький вітерець із Півдня очистив небо, бліде та ясне перед сходом сонця. Мîм продовжував сидіти нерухомо, мовби мертвий; бо тепер його важкі повіки склепились, а ранкове світло показало, який він висушений і зморщений од віку, Турін стояв і зиркав на нього згори.

— Тепер світла досить, — сказав він.

Тоді Мîм розплющив очі й показав на пута; і коли його звільнили, він люто заговорив:

— Знайте ж, дурні! — мовив. — Не зв'язуйте гнома! Він цього не подарує. Я не хочу вмирати, але те, що ви зробили, збурило мою душу. Я шкодую, що дав слово.

— А я — ні, — мовив Турін. — Ти проведеш мене до твого дому. Доти ми не говоритимемо про смерть. Така моя воля.

Він незворушно подивився гномові в очі, й Мîм не зміг витримати того погляду, та й узагалі мало хто міг опиратися погляду Туріна, коли той щось собі вирішив або гнівався. Небавом гном відвів голову та піднявся.

— Іди за мною, володарю! — сказав.

— Добре! — мовив Турін. — Але ще додам таке: я розумію твою гордість. Можеш померти, але тебе вже не зв'язуватимуть.

— Таки ні, — відповів Мîм. — Однак ходімо!

І він повів їх назад до того місця, де його впіймали, і вказав на захід.

— Там мій дім! — сказав він. — Думаю, ви часто бачили його, адже він високий. Ми називали його Шарбгунд, доки ельфи не позмінювали всіх назв.

Тоді вони побачили, що гном показує на Амон-Руз, Лисий Пагорб, гола маківка якого зорила понад багатьма-багатьма лігами довколишніх нетрів.

— Ми бачили його, та жодного разу — так близько, — сказав Андроґ. — Де ж там узятися безпечному лігву, чи воді, чи іншим необхідним для нас речам? Я припускав, що тут якась пастка. Хіба люди ховаються на верхівці пагорба?

— Бачити здалеку безпечніше, ніж чаїтися, — відказав Турін. — 3 Амон-Руза видно все, од краю до краю. Ну, Мîме, погляньмо, що ти нам покажеш. Як довго доведеться нам, людям, котрі спотикаються, йти туди?

— Цілий день, аж до сутінків, якщо вирушимо негайно, — відповів гном.

Небавом загін із Туріпом і Мîмом на чолі рушив на захід. Вийшовши з лісів, люди просувались обережно, попри те, що довколишній край здавався порожнім і спокійним. Обійшли навалене каміння та почали підніматися; бо Амон-Руз був на східному краї узвишшя вересових пустищ, що здіймалося поміж долинами Сіріону та Нароґом, проте навіть понад кам'янистою пусткою при основі його вершина підносилася більш як на тисячу футів угору. Зі східного боку нерівна земля поволі вивищувалася, переходячи у стрімкі гребені між купками беріз, горобини та старезного терну, закорінених у гірській породі. По той бік, понад зарослями вересу, нижні схили Амон-Руза поросли хащами аеґлосу, та стрімке сіре верхів'я зяяло голизною, якщо не зважати на червоний сереґон, який покрив камінь.

Коли день добігав до кінця, розбійники наблизилися до підніжжя пагорба. Тепер вони надходили з півночі, бо так провадив їх Мîм, і світло призахідного сонця осявало маківку Амон-Руза, і сереґон утішався у цвіті.

— Гляньте! На вершині пагорба кров, — сказав Андроґ.

— Поки що ні, — мовив Турін.

Сонце знижувалось, і світло меркло в улоговинах. Пагорб невиразно вимальовувався перед і понад ними, тож тепер їх дивувало, навіщо було брати провідника, щоби дістатися до такої явної цілі. Та Мîм простував далі, вони почали дертися на останній крутий схил і аж тоді зрозуміли, що гном, за таємними знаками чи старою звичкою, дотримується певного шляху. Мîм петляв туди-сюди, і коли вони озиралися довкола, то бачили обабіч темні лощини та розчахнуті ущелини або ж пустельну землю з велетенським камінням, водоспадами та ямами, замаскованими ожиною і колючками. У такій місцині без провідника вони довго і важко торували би собі шлях.

По якомусь часі загін дістався стрімкішої, але рівнішої землі. З-під покрову давніх горобин вони перейшли у прохід, утворений довгостеблим аеґлосом— у морок, напоєний солодким ароматом. Тоді зненацька перед ними виросла скеляста стіна, гладка та прямовисна, десь футів із сорок заввишки, але сутінь уже затьмарила небеса понад ними, тому точніше вгадати не вдавалося.

— Це двері до твоєї оселі? — запитав Турін. — Кажуть, гноми люблять камінь.

Він підійшов ближче до Мîма, щоби той бува не утнув якої штуки.

— Не двері до оселі, а ворота до саду, — сказав Мîм.

Тоді він повернувся праворуч і пішов уздовж підніжжя скелі, а зробивши кроків двадцять, раптово зупинився; і Турін побачив там чи то рукотворну, чи природну розколину, і то таку, що два торці стіни частково перекривались, а між ними ліворуч тягся вглиб прохід. Доступ туди заплели в'юнкі рослини, вкорінені у тріщинах угорі, а всередині крута кам'яниста стежечка вела вгору, в темряву. На неї тонкою цівкою сочилася вода, тож була та стежина волога.

Один по одному подорожні ввійшли. Згори стежка повернула праворуч і ще раз на південь, вивівши їх крізь хащі колючок на зелену площину, по якій бігла собі далі аж ген у морок. Вони дісталися до оселі Мîма, Бар-ен-Нібін-ноеґа, про яку згадувалося тільки у стародавніх сказаннях До р і ату і Нарґотронда, але якої досі не бачила жодна людина. Утім, западала ніч, і на сході займалася зоря, тому вони поки що не могли осягнути форми цього чудернацького місця.

Верхівка Амон-Руза — то було велике нагромадження каміння, подібне до гострого камінного вістря з відкритим пласким верхом. З північного боку на ньому вирізнявся уступ, горизонтальний і майже квадратний, непомітний ізнизу; ззаду він захищав маківку пагорба, мовби стіна, а зі сходу та із заходу від його країв зривалися донизу прямовисні скелі. Тільки з півночі, звідки вони й підійшли, на пагорб легко було видертися тому, хто знав дорогу. Від «воріт» стежина вела до невеличкого гаю карликових беріз, які росли довкола чистого ставка, прорубаного у скельному моноліті. Його напував потічок біля підніжжя скелястої стіни позаду, який біг стоком і переливався білою цівкою через західний край уступу. За ослоною з дерев, поблизу потічка, між двома високими опорами у вигляді валунів розташувалася печера. Вона здавалася не більш ніж благеньким ґротом із низькою надтріснутою аркою; та далі глибшала і розходилася під пагорбом, вирита повільними руками дрібногномів упродовж багатьох років їхнього спокійного життя тут, на безпечній відстані від сірих ельфів із лісів.

У глибокому присмерку Мîм провів людей повз ставок, де поміж тінями березових віт уже віддзеркалювалися ясні зорі. При вході до печери він обернувся й уклонився Турінові.

— Заходь, володарю! — сказав. — Бар-ен-Данвез, Дім Викупу. Так його варто називати тепер.

— Можливо, — промовив Турін. — Але спершу я подивлюся на нього.

Тоді він увійшов разом із Мîмом, а інші, бачачи його попереду, безстрашно рушили за ними, навіть Андроґ, який найбільше не довіряв гномові. Небавом вони опинились у густій пітьмі; та Мîм плеснув у долоні — й десь із-за рогу з'явилося мале світелко: з віддаленого проходу зовнішнього ґрота виступив іще один гном, несучи маленький смолоскип.

— Ти ба! Я таки не влучив у нього! — сказав Андроґ.