Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 28

При цих словах Турін здригнувся, але відказав:

— То не моє ім'я; і я не король, бо королі наші — з-поміж елдарів, а я до них не належу.

І ось Турін побачив, що дружні почуття Ґвіндора до нього охололи; і дивувався, чому спершу горе та жах, пережиті в Анґбанді, почали відступати від ельфа, а тепер він знову ніби зісковзнув у гризоти й печалі. Турін думав, що Ґвіндор тужить, бо він відхилив його поради та домігся свого; проте йому хотілося, щоби це було не так. Адже він любив Ґвіндора — свого провідника та цілителя — і сповнився до нього жалем. Але сяйво Фіндуілас у ті дні також потьмяніло, хода її сповільнилася, вона зблідла та схудла; Турін, бачачи це, запідозрив, що слова Ґвіндора вселили в її серце страх перед майбуттям.

Насправді ж Фіндуілас у душі розривалася на частини. Вона шанувала Ґвіндора та шкодувала його, а тому не хотіла додавати жодної краплі до його страждань; але, супроти її волі, любов до Туріна міцнішала з дня на день, і вона думала про Берена та Лутіен. Однак Турін — не Берен! Він не глузував із неї, радів її товариству; та все ж вона відчувала, що він не любить її так, як вона хотіла би. Дух його та серце були деінде, віднесені ріками до витоків давньої минувшини.

Тоді Турін заговорив до Фіндуілас і сказав:

— Не дозволяй словам Ґвіндора залякати себе. Він багато страждав у темряві Анґбанда, а такому звитяжцеві нелегко пережити каліцтво та вимушений відступ. Він потребує втіхи і тривалого часу для зцілення.

— Я добре це розумію, — мовила вона.

— І ми виграємо для нього той час! — сказав Турін. — Нарґотронд вистоїть! Ніколи вже Морґот Боягуз не виступить із Анґбанда; він у всьому покладається на поплічників, так каже Меліан із Доріату. Вони — це пальці його рук; і ми битимемо та відтинатимемо їх, поки пазуристі лапи заберуться геть. Нарґотронд вистоїть!

— Напевно, — мовила вона. — Він вистоїть, якщо ти зможеш цього досягти. Але я хвилююся, Тгуріне; щоразу, коли ти виступаєш на битву, серце моє тривожиться, що Нарґотронд осиротіє.

Опісля Турін розшукав Ґвіндора і сказав йому:

— Ґвіндоре, любий друже, ти знову впадаєш у смуток; не треба! Бо в домах твого роду й у світлі Фіндуілас ти таки знайдеш зцілення.

Тоді Ґвіндор спрямував важкий погляд на Туріна, проте не мовив нічого, обличчя ж його затьмарилося.

— Чому дивишся на мене так? — запитав Турін. — Віднедавна твої очі часто зорили на мене незвично. Чим я засмутив тебе? Тим, що відхилив твої поради; але ж мужеві годиться говорити так, як він відчуває, і не приховувати правди, в яку вірить, незважаючи на жодні особисті причини. Хотів би я, щоби ми були однодумцями; адже я у великому боргу перед тобою і не забуду про це.

— Не забудеш? — перепитав Ґвіндор. — Однак твої вчинки та поради змінили мій дім і мій рід. Твоя тінь лягла на них. Чому би я мав радіти — я, котрий утратив усе через тебе?

Турін не второпав цих слів, але припустив, що Ґвіндор заздрить йому через те місце, яке він посів у серці й у намірах Короля.

А Ґвіндор, коли Турін пішов, сидів на самоті, поглинутий чорними думами, і проклинав Морґота, який міг невідступно переслідувати своїх ворогів, хоч куди би вони втікали, приносячи їм горе.

— Отепер нарешті, — сказав він, — я вірю анґбандським чуткам, ніби Морґот прокляв Гуріна та цілий його рід.

І він пішов шукати Фіндуілас, і знайшов її, і сказав:

— Смуток і сумніви охопили тебе; і надто часто тепер сумую я за тобою, отож починаю здогадуватися, що ти мене уникаєш. Тому що про причини ти не розповідаєш, доводиться вгадувати. Донько дому Фінарфіна, нехай печаль не стане між нами; незважаючи на те, що Морґот зруйнував моє життя, моя любов і досі з тобою. Проте йди туди, куди веде любов тебе; я-бо не годен узяти шлюбу з тобою; і ні моя відвага, ні порада тут уже не в пошані.

Тоді Фіндуілас заплакала.

— Рано ще плакати! — сказав Ґвіндор. — Але стережися, щоби надалі не мати причин для плачу. Не годиться Старшим Дітям Ілуватара єднатися шлюбними зв'язками з Молодшими; і не мудро це, бо нетривкі ті зв'язки та минущі, і вкидають нас у вдівство до кінця світу. Не подарує цього і доля, хіба що раз або двічі — дня досягнення вищої мети судьби, якої ми не здатні осягнути. Але цей муж — не Берен, хай він навіть удвічі гарніший і хоробріший за нього. Фатум лежить на ньому; темний фатум. Не вступай у нього! Бо, коли вступиш, любов доведе тебе до гіркоти і смерті. Вислухай же мене! Хоча він і справді Аґарваен, син Умарта, справжнє ім'я його — Турін, син Гуріна, якого Морґот утримує в Анґбанді, проклявши його самого й увесь рід його. Не сумнівайся у владі Морґота Бауґліра! Невже її міць не виписана на мені?

Тоді Фіндуілас підвелася з воістину величним виглядом.

— Очі твої затуманилися, Ґвіндоре, — мовила. — Ти не бачиш і не розумієш того, що тут має відбутися. Невже мені доведеться зазнати подвійного сорому, відкриваючи тобі правду? Адже я кохала тебе, Ґвіндоре, і соромлюся того, що вже не кохаю, бо пізнала любов іще величнішу та непереборну. Я не прагнула її й довго уникала. Якщо я жалію твої рани, то пожалій і ти мої. Турін не любить мене і не полюбить.

— Ти кажеш це, — промовив Ґвіндор, — щоб обілити того, кого любиш. Навіщо тоді він розшукує тебе, довго сидить із тобою й відходить геть щоразу веселіший?

— Бо йому також потрібна втіха, — відповіла Фіндуілас, — і він позбавлений роду. У кожного з вас власні потреби. А як щодо Фіндуілас? Хіба ж не досить того, що я мушу зізнаватися тобі, нелюбому, а ти ще й кажеш, ніби я говорю так, аби обдурити.

— Е ні, жінку в таких справах обдурити нелегко, — сказав Ґвіндор. — І небагато знайдеться таких, котрі заперечували би, що їх люблять, якщо це — правда.

— Коли хтось серед нас трьох і невірний, то це я; хоч і мимоволі. Та що таке фатум і анґбандські чутки? Що таке смерть і знищення? Аданезелові відведено величне місце в легенді Світу, і його велич іще сягне Морґота в котрийсь із далеких прийдешніх днів.

— Він гордий, — мовив Ґвіндор.

— Але й милосердний, — відказала Фіндуілас. — Він іще не пробудивсь, але все-таки жаль може будь-коли пройняти його серце, й він не зречеться того почуття. Жаль, імовірно, завжди слугуватиме єдиним входом до його серця. Проте мене він не жаліє. Я викликаю в нього трепет — одночасно як мати і як королева.

Можливо, Фіндуілас казала правду, прозираючи суть проникливими елдарськими очима. Але ж Турін, не відаючи, що відбулося між Ґвіндором і Фіндуілас, був чимраз ніжнішим із нею, тоді як вона здавалася чимраз смутнішою. І от якось Фіндуілас сказала йому:

— Тгуріне Аданезеле, чому ти приховуєш од мене твоє ім'я? Якби я знала, хто ти, то не ставилася би до тебе з меншою повагою, але краще розуміла би твоє горе.

— Про що ти? — запитав він. — Ким ти мене вважаєш?

— Туріном, сином Гуріна Таліона, капітана Півночі.

І от, коли Турін дізнався од Фіндуілас про те, що сталося, він розгнівався і сказав Ґвіндорові:

— Любов'ю обдаровував я тебе за порятунок і убезпечення. Але тепер ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім'я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я би зумів схоронитися.

Та Ґвіндор відповів:

— Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені.

У ту пору перепочинку та надії, коли завдяки подвигам Мормеґіла сила Морґота завмерла на захід од Сіріону й усі ліси отримали якусь часинку спокою, Морвен утекла нарешті з Дор-ломіну разом із Ніенор, своєю донькою, та здійснила довгу ризиковану подорож до чертогів Тінґола. Але там на неї чекало нове горе, адже Турін зник, і в Доріат не надходило жодних вістей про нього, відколи Драконів Шолом пропав у землях на захід од Сіріону; але Морвен і Ніенор залишились у Доріаті як гості Тінґола та Меліан, і до них ставилися шанобливо.

Розділ XI

Загибель Нарґотронда

П'ять літ минуло, відколи Турін прийшов у Нарґотронд, і тогоріч навесні прибули до міста двоє ельфів, котрі назвалися Ґелмір і Армінас із народу Фінарфіна, і сказали, ніби мають справу до Володаря Нарґотронда. На той час Турін керував усіми збройними силами нолдорів і правував сам-один тим, що стосувалося воєнних питань; він узагалі став суворим і гордим, чинячи все відповідно до власних бажань або так, як уважав за потрібне. Тому-то прибулих відвели до Туріна, проте Ґелмір сказав: