Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 30

— Як я до тебе, так і ти до мене! Та я був безталанний, а ти — пихатий. Тіло моє скалічене, і його вже не зцілити, тож мені доведеться покинути Середзем'я. І хоча я люблю тебе, сину Гуріна, проте жалкую про той день, коли вирвав тебе в орків. Якби не твої звитяжність і гордість, я донині зберіг би любов і життя, та й Нарґотронд протримався би ще бодай трохи. Тепер, якщо любиш, облиш мене! Мчи до Нарґотронда і рятуй Фіндуілас. Ось що я скажу наостанок: вона єдина стоїть між тобою та судьбою. Якщо ти підведеш її, сповнення фатуму не забариться. Прощавай!

І Турін поспішив у Нарґотронд, збираючи на шляху рештки війська; і листя опадало з дерев од поривів сильного вітру, коли вони йшли, й осінь поволі переходила в жорстоку зиму. Та, рятуючи Ґвіндора, Турін загаявся, тож Ґлаурунґ і орківське військо першими дісталися до Нарґотронда і нагрянули зненацька, ще коли охоронці, котрі зосталися для оборони твердині, ні сном ані духом не відали про події при Тумгаладі. Того дня величний і твердокам'яний міст через Нароґ, збудований за наказом Туріна, послужив злу — адже в поспіху зруйнувати міст не вдалось, і ворог без зусиль перебрався через глибоку ріку, і Ґлаурунґ видихнув огненний шал на Двері Фелаґунда, і вони піддались, і впустили його досередини.

Тож, доки наспів Турін, Нарґотронд було майже дощенту сплюндровано. Орки повбивали або прогнали всіх, хто міг тримати зброю в руках, і саме нишпорили в залах і в покоях, грабуючи та знищуючи все на своєму шляху; жінок же та дів, котрі не загинули від меча чи у вогні, вони з'юрмили на терасі перед дверима, щоби відвести їх у неволю до Анґбанда. Руїну та горе застав Турін, і ніхто не міг його стримати — і не стримував, коли він, збиваючи з ніг кожного, хто опинявся на його шляху, переходив через міст і прорубував шлях до бранців.

Тепер він бився одинцем, бо нечисленні його послідовники розбіглися по криївках. Але за мить у розверзтому отворі Дверей Фелаґунда з'явився Ґлаурунґ Нещадний, і ліг він поміж мостом і Туріном. Потому раптом злий дух, що сидів у ньому, заговорив, кажучи:

— Вітаю тебе, сину Гуріна! Радий нашій зустрічі несказанно!

Тоді Турін випростався і, сягнисто ступаючи, став супроти нього, й очі його палали, а Ґуртанґ сяяв, мовби полум'я. Та Ґлаурунґ витримав його удар і, широко розплющивши зміїні очі, придивлявся до Туріна.

Безстрашно глянув у ті вирла Турін, занісши меча, й у ту хвилину на нього подіяли жахливі драконові чари, і він мовби закам'янів. Тривалий час вони стояли отак, нерухомі та мовчазні, перед розверзтими Дверима Фелаґунда. Тоді Ґлаурунґ заговорив удруге, висміюючи Туріна.

— Хоч куди ти рушав, сину Гуріна, лихо невідступно йшло за тобою, — сказав він. — Невдячний годованцю, розбійнику, вбивце друга, викрадачу кохання, загарбнику Нарґотронда, зухвалий полководцю, зраднику роду. Твої мати і сестра живуть у Дор-ломіні рабським життям, бідують і злидарюють. Ти зодягнутий, неначе вельможа, а вони ходять у лахмітті. Вони тужать за тобою — тобі ж до того байдуже. Ото втішиться твій батько, дізнавшись, якого має сина; а він таки дізнається.

І Турін, під владою Ґлаурунґових чарів, почув ці слова і побачив себе у кривому дзеркалі злоби, і зненавидів те, що побачив.

А доки очі Ґлаурунґа тримали його знерухомленим у духовних муках, дракон подав знак — і орки погнали геть з'юрмлених бранців, і вони пройшли зовсім близько від Туріна, і перетнули міст. І була поміж ними й Фіндуілас, яка простягала руки до Туріна і кликала його на ім'я. Та допіру тоді, як її крики та голосіння бранців стихли на шляху до Півночі, Ґлаурунґ відпустив Туріна, в чиїх вухах усе ще лунав почутий голос, якого відтоді годі було позбутися.

Відтак Ґлаурунґ нараз відвів погляд і взявся чекати. Турін поволі заворушився, ніби прокидаючись од страхітливого сну, а отямившись, він із гучним кличем кинувся на дракона. Проте Ґлаурунґ засміявся, кажучи:

— Якщо хочеш загинути, я радо порішу тебе. Та мало користі з того буде для Морвен і Ніенор. Ти не зважив на волання ельфійки. Невже відкинеш і голос крові?

Однак Турін, схопившись за меча, вдарив дракона межи очі, тож Ґлаурунґ, квапливо звившись кільцем, вивищився над ним і проказав:

— Ні! Ти принаймні відважний. Відважніший за всіх, кого я стрічав. Давно полягли ті, хто стверджував, ніби ми не шануємо звитяги супротивників. Знай же! Я дарую тобі свободу. Розшукай родину, коли зумієш. Забирайся! Бо якщо знехтуєш моїм даром, то ельфи чи люди, котрі, можливо, виживуть і складатимуть легенди про ці часи, згадуватимуть тебе зі зневагою.

І Турін, іще не звільнившись остаточно від драконового дурману, повірив словам Ґлаурунґа, як повірив би словам недруга, котрому знайоме почуття жалю, і повернувся, і квапливо перейшов через міст. А Ґлаурунґ люто просичав йому в спину:

— Тепер поспіши в Дор-ломін, сину Гуріна! Інакше орки знову випередять тебе. Якщо загаєшся, рятуючи Фіндуілас, то ніколи не побачиш Морвен та Ніенор; і вони проклянуть тебе.

Турін рушив північною дорогою, і Ґлаурунґ засміявся ще раз, адже виконав доручення Повелителя. По тому вирішив себе потішити і могутнім вогняним ударом випалив усе довкола. Тоді зібрав заклопотаних грабунком орків і прогнав їх геть, не дозволивши взяти здобичі — навіть найменшої цінної дрібнички. Потім зруйнував міст і скинув його в піняву Нарогу; і, убезпечившись, зібрав усі запаси та багатства Фелаґунда, згромадив їх на купу в найглибшій залі й улігся зверху, щоби трохи перепочити.

А Турін швидкою ходою торував шлях до Півночі, крізь безлюдні тепер землі поміж Нароґом і Тейґліном, і Люта Зима йшла назустріч йому; бо тогоріч сніг випав іще під кінець осені, а весна була запізніла та холодна. Постійно йому здавалося, ніби він чує крики Фіндуілас, чує, як вона гукає його на ім'я між лісів і пагорбів, і мука його була нестерпна. Та брехня Ґлаурунґа роз'ятрила Турінові серце, і перед очима йому невідступно стояло видиво, як орки палять оселю Гуріна та катують Морвен і Ніенор, отож він простував своїм шляхом, нікуди не звертаючи.

Розділ XII

Повернення Гуріна в Дор-Ломін

Виснажений поспіхом і довгою дорогою (він-бо пройшов без перепочинку понад сорок ліг), Турін нарешті дістався до плеса Івріну, де колись ізцілився, щойно з першими заморозками. Але тепер там була тільки мерзла багнюка, не придатна для пиття.

Звідти він дійшов до перевалів, які вели в Дор-ломін, але з Півночі нанесло густого снігу, тож шляхи ті були небезпечні й холодні. Хоча відтоді, як син Гуріна вперше торував цю стежку, минуло двадцять і три роки, проте вона мовби закарбувалась у його серці через нестерпне горе, якого завдавав кожен крок, що віддаляв його від Морвен. Отож, він таки повернувся у край дитинства, на той час спорожнілий і відкритий усім вітрам. Людей там було небагато, але й ті огрубіли та перебрали різку, східнянську, манеру говорити, стару ж мову вважали говіркою невільників або ворогів.

Тому Турін, сховавши обличчя під каптуром, рухався обережно та мовчки, і нарешті дістався до оселі, яку прагнув розшукати. Вона, порожня і темна, самотою стояла посеред пустки; адже Морвен зникла, і Бродда Прибулець (той самий, котрий силоміць узяв за дружину Аерін, Гурінову родичку) пограбував дім і забрав увесь її небагатий скарб разом зі слугами. Дім Бродди був найближчим до колишньої оселі Гуріна, і туди, ледь не валячись із ніг після блукань і через скорботу, зайшов Турін просити притулку. І прохання його вдовольнили, бо Аерін усе ще намагалася дотримуватися доброзичливих манер давнини. Турінові дали місце біля вогню поміж слугами та кількома бурлаками, такими самими похмурими й утомленими мандрами, як і Турін; і він запитав, що чувати у краї.

У товаристві раптом запанувала тиша, а дехто відсунувся подалі від чужинця, зиркаючи на нього з-під лоба. Та один старий бурлака (з милицею) сказав:

— Якщо ти вже мусиш розмовляти старою мовою, пане, то говори якомога тихіше та ні про що не допитуйся. Хочеш, аби тебе побили, як злодія, чи повісили, як шпигуна? На вигляд тебе можна легко прийняти і за першого, і за другого. Тобто, варто сказати, — він підсунувся і мовив на вухо Турінові, стишивши голос, — за представника привітного народу давнини, котрий прибув сюди разом із Гадором у золоті дні — до того, як на головах почала рости вовча шерсть. Тут іще є кілька таких, хоча тепер вони старцюють або гарують у рабстві, і, якби не володарка Аерін, вони не мали б ані цього вогню, ні юшки. Звідкіля ти і що хотів би знати?