Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 39

— Можливо, йому вдасться, — відповів Турамбар, — і коли так, то горе нам. Але судячи з того, що нам відомо про нього та про те місце, де він нині лежить, я сподіваюся, що наміри у нього інакші. Дракон підійшов до краю Кабед-ен-Арасу, через який, як ти розповідав, утікаючи від мисливця Галет, перестрибнув олень. Ґлаурунґ на цю пору досягнув таких розмірів, що, думаю, він спробує перебратися там. Це і є наша надія, і на неї ми будемо покладатися.

Почувши ті слова, Дорлас занепав духом; він-бо найкраще з-поміж усіх знав бретілську землю, а Кабед-ен-Арас був навдивовижу похмурим місцем. Зі східного боку там здіймалася прямовисна гола скеля футів сорок заввишки, поросла деревами на вершині; з іншого боку берег був менш крутий і не такий високий, а поміж ними довкруж каміння шаленіли водні потоки. Удень смілива стійка людина могла би перейти їх убрід, однак уночі це було небезпечно. Але так задумав Турамбар, а суперечити йому — марно.

Тож у присмерку вони рушили в путь, але не просто назустріч драконові, а спершу пішовши стежкою до Переправ; потім, трохи не доходячи до них, звернули вузькою доріжкою на південь і вступили в сутінь лісів, які росли понад Тейґліном. І коли вони крок за кроком наближалися до Кабед-ен-Арасу, часто зупиняючись і прислухаючись, до них долинули чад горіння та сморід, від якого їх аж пересмикнуло. Та довкола панувала мертва тиша, навіть повітря не бриніло. Перші зорі тьмяно світили попереду на сході, а на тлі згасання призахідного світла в небо прямо та нерухомо піднімалися білуваті стовпи диму.

Коли Турамбар пішов, Нініель стояла безмовна, ніби скам'яніла; та Брандір наблизився до неї і сказав:

— Нініель, не бійся найгіршого. Поки що. А втім, хіба я не радив тобі зачекати?

— Радив, — одказала вона. — Та як це втішить мене тепер? Любов може жити і страждати не тільки у шлюбі.

— Це я знаю, — мовив Брандір. — Але шлюб також щось та означає.

— Ні, — відповіла Нініель. — Ось уже два місяці я виношую його дитину. Та зносити страх перед утратою Турамбара не стало важче. Я тебе не розумію.

— Я і сам себе не розумію, — сказав він. — А все-таки, я боюся.

— Велика ж із тебе утіха! — скрикнула вона. — Але, Брандіре, друже: пошлюблена чи незаміжня, мати чи діва — страхіття, що його я переживаю, неможливо терпіти. Владар Судьби подався далеко звідси кинути виклик власній долі. Як же мені зоставатися тут і чекати повільного надходження вістей, добрих чи поганих? Він, можливо, вже цієї ночі зустрінеться з драконом. Як же мені сидіти чи стояти, як збавити жахливі години?

— Не знаю, — сказав Брандір, — але години мусять якось минати для тебе і для дружин тих, котрі пішли з Турамбаром.

— Нехай вони чинять, як підкаже серце! — скрикнула вона. — Що ж до мене, то я піду. Ніяка відстань не розділить мене та небезпеку, що загрожує моєму володареві. Я йду назустріч вістям!

Зачувши ці слова, Брандір невимовно вжахнувся і вигукнув:

— Ти не вчиниш цього, доки я зумію тебе втримувати. Так ти поставиш під загрозу весь задум. Відстань, що розділяє, може дати час для порятунку, якщо станеться лихо.

— Якщо станеться лихо, я не шукатиму порятунку, — мовила Нініель. — Мудрість твоя тут безсила, ти не затримаєш мене.

І вона виступила до людей, котрі досі гуртувалися на відкритому місці Ефелю, і викрикнула:

— Люди Бретілу! Я не дожидатимуся тут. Якщо мій володар зазнає невдачі, тоді кінець усьому. Ваші землі та ліси згорять дощенту, ваші домівки перетворяться на попіл, і ніхто-ніхто не врятується. Тож навіщо гаяти час? Нині я вирушаю назустріч вістям і всьому, що тільки пошле фатум. Отож, однодумці, ходімо зі мною!

Тоді багато людей виявило бажання йти з нею: дружини Дорласа та Гунтора, бо їхні кохані пішли з Турамбаром; ті, котрі жаліли Ніенор і хотіли допомогти їй; чимало тих, котрих приваблювала сама чутка про дракона та котрі через відчайдушність або глупоту (бо знали в житті мало лиха) сподівалися побачити дивні й славетні діяння. Чорний Меч у їхніх умах вознісся настільки, що вони навіть не припускали, що кому-небудь, бодай і самому Ґлаурунґові, вдасться його здолати. Тож люди великим гуртом поспіхом рушили в путь, назустріч невідомій небезпеці; йдучи майже без перепочинку, щойно запала ніч, вони, стомлені, дісталися до Нен-Ґіріту — невдовзі після того, як звідти відбув Турамбар. Але ніч — тверезий радник, тому багато хто дивувався тепер із власної квапливості; а почувши від розвідників, котрі зосталися тут, про те, як близько підійшов Ґлаурунґ і про безнадійний намір Турамбара, вони відчули, як серця їхні охололи, й уже не наважувались іти далі. Декотрі кидали занепокоєні погляди в напрямку Кабед-ен-Арасу, та нічого не бачили, як і не чули нічого, крім прохолодного голосу водоспаду. Нініель же відійшла від гурту, і її охопила нестримна дрож.

Коли Нініель із товариством покинула бретілців, Брандір мовив до тих, хто зостався:

— Узріть, якої зазнав я неслави та як зневажено всі мої поради! Обирайте собі нового провідника: бо я, не сходячи з цього місця, зрікаюсь і правління, і народу. Нехай вашим володарем буде Турамбар, адже він усе одно перейняв на себе мою владу. Не шукайте надалі ні моїх порад, ані зцілення!

І він зламав жезл правителя. А по думки додав: «От і не залишилось у мене нічого, крім любові до Нініель; отож, куди вона піде, ведена мудрістю чи глупотою, — туди і мені дорога. У цю чорну годину нічого не передбачиш; але може статися так, що навіть я відверну від неї якесь лихо, якщо буду поруч».

Він підперезався коротким мечем, що раніше траплялося нечасто, взяв костура і якомога швидше вийшов. накульгуючи, з воріт Ефелю, щоби наздогнати інших на довгій стежині, що вела вниз, до західних кордонів Бретілу.

Розділ XVIІ

Смерть Ґлаурунґа

І нарешті, саме тоді, коли над землею запанувала цілковита темрява, Турамбар і його супутники дісталися до Кабед-ен-Арасу і зраділи, почувши гучний шум вод; бо він хоч і віщував небезпеку в пониззі, перекривав усі інші звуки. Тоді Дорлас відвів їх трохи вбік, південніше, і вони розколиною спустилися до підніжжя скелі; але там серце його здригнулось, адже з ріки виступало багато брил і великих валунів, а довкола них, мовби скрегочучи зубами, вирувала вода.

— Це шлях до вірної смерті, — сказав Дорлас.

— Це єдиний шлях — до смерті або до життя, — мовив Турамбар, — і зволікання не додасть нам упевненості. Тож ходіть за мною!

І першим продовжив путь, і завдяки спритності, чи зухвальству, чи велінню долі таки перейшов потік, і обернувся у глухій темряві, щоби подивитися, хто йде слідом за ним. Обіч нього з'явилася темна постать.

— Дорласе? — сказав Турамбар.

— Ні, це я, — відказав Гунтор. — Гадаю, Дорласові не вдалося переправитися. Бо можна любити війну, та водночас боятися багатьох речей. Напевно, він сидить на березі й тремтить; тож нехай посоромиться слів, які він сказав моєму родичеві.

Потому Турамбар і Гунтор трохи перепочили, проте, намокнувши під час переправи, швидко змерзли на нічному повітрі й подались уздовж потоку шукати дорогу на північ, до Ґлаурунґового пристановища. Глибока ущелина ставала дедалі темнішою та вужчою; пробираючись навпомацки, вони бачили вгорі мерехтіння, схоже на грань, і чули, як крізь чуйний сон гарчить Великий Черв. Тоді почали шукати способу вилізти нагору, щоби найблизитися під прикриттям стрімкого берега; це була їх єдина надія дістатися до ворога непоміченими. Проте з кожним кроком сморід ставав дедалі нестерпнішим, тому в обох паморочилися голови, і, деручись угору, зухвальці зісковзували, хапалися за коріння дерев і блювали, страждання змусило їх забути про всі страхи, крім одного — зірватись у пащу Тейґліну.

Тоді Турамбар сказав Гунторові:

— Ми витрачаємо безплідно сили, яких і без того вже мало. Доки не дізнаємося напевне, де переправлятиметься дракон, лізти вгору намарно.

— Та, коли дізнаємося, — мовив Гунтор, — нам не стане часу видертися з провалля.