Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 37

На ту пору Нініель повністю зцілилася, зміцніла і стала красунею, тож Турамбар уже не стримувався і запропонував їй одружитися. Нініель зраділа, та коли про це почув Брандір, то серце його озлобилось і він сказав їй:

— Не поспішай! Не думай про мене погано, та я раджу тобі зачекати.

— Усе, що ти робиш, — із найкращих міркувань, — відповіла Нініель. — Однак чому ти радиш мені таке, мудрий брате?

— Мудрий брате? — перепитав він. — Радше кульгавий брате, нелюбий і недоладний. Я навряд чи розумію, чому. Та на цьому чоловіку лежить тінь, отож, я боюся.

— Тінь була, — мовила Нініель, — так Турамбар сказав мені. Проте він урятувався від неї одночасно зі мною. Хіба ж він не гідний кохання? Хоч і веде нині мирний спосіб життя, але чи не був колись найславетнішим капітаном, од котрого, щойно його забачивши, втікали всі наші вороги?

— Хто розповів тобі про це? — запитав Брандір.

— Дорлас, — відказала Нініель. — Чи він говорив неправду?

— Авжеж правду, — мовив Брандір, але почувався невдоволеним, бо Дорлас стояв на чолі тих, котрі бажали війни з орками, тому Брандір продовжував шукати причин, аби стримати Нініель, і додав:

— Правду, та не всю. Турамбар був Капітаном Нарґотронда, а до того прийшов із Півночі, бо він, кажуть, — син Гуріна з Дор-ломіну, родом із войовничого Дому Гадора. І побачивши, що при згадці цього ймення її обличчям пробігла тінь, Брандір витлумачив це неправильно і продовжив говорити:

— Ще б пак, Нініель, невже ти справді гадаєш, ніби такий довго протримається без війни, яка, можливо, топитиметься далеко від рідного краю? А коли так, то як довго витримаєш ти? Будь уважна, бо я передчуваю, що тільки-но Турамбар виступить на битву, Тінь візьме гору над ним.

— Я витримаю, — відповіла вона, — однаково — пошлюблена чи ні. Та дружина, мабуть, найліпше погамує його і триматиме тінь віддалік.

А проте слова Брандіра її стривожили, і вона попрохала Турамбара трохи зачекати. Він здивувався і став понурим; а коли довідався від Нініель, що то Брандір нарадив їй почекати, був невдоволеним.

З приходом наступної весни він сказав Нініель:

— Час біжить. Ми вже досить чекали, і довше я не ждатиму. Роби так, як наказує тобі серце, найдорожча Нініель, але знай, що я маю такий вибір: або піти на війну в нетрі, або одружитися з тобою і ніколи вже не воювати — хіба тільки захищаючи тебе, коли якесь лихо загрожуватиме нашому дому.

Тоді вона по-справжньому зраділа і дала обітницю, а в середині літа вони одружилися; лісовики влаштували пишний бенкет і подарували молодятам прегарний будинок, зведений на Амон-Обелі. Там пара жила у щасті; проте Брандір непокоївся і тінь дедалі глибше в'їдалася йому в серце.

Розділ XVI

Прихід Ґлаурунґа

На ту пору влада і злоба Ґлаурунґа швидко розросталися, він гладшав, і гуртував довкола себе орків, і правив як дракон-король, і всі колишні володіння Нарґотронда скорилися йому. Під кінець того року, третього року життя Турамбара серед лісовиків, він почав наступ на їхню землю, яка до того часу мала коротку часину спокою; бо насправді Ґлаурунґові та його Повелителеві було добре відомо, що у Бретілі мешкають залишки вільних людей, останні з Трьох Домів, котрі зневажили владу Півночі. А цього жоден із них стерпіти не міг; адже Морґот мав на меті підкорити весь Белеріанд, обшукати кожен куточок, кожну нору та схованку, щоби ніде не залишилося нікого, крім його рабів. Отже, чи то Ґлаурунґ здогадався, де переховується Турін, чи то (як гадає дехто) на той час Турін справді врятувався від пильних очей Зла, яке переслідувало його, — це не надто важливо. Важить те, що, врешті-решт, поради Брандіра виявилися даремними, і перед Турамбаром постав вибір: бездіяльно чекати, доки його знайдуть і викурять, як щура, або виступити на битву і викрити себе.

Та коли новини про прихід орків уперше досягнули Ефель-Брандіра, він, піддавшись благанням Нініель, утримався від бою. Адже вона сказала:

— Оселям нашим іще нічого не загрожує, а ти казав саме про це. Орків, подейкують, небагато. Дорлас же розповів мені, що до твого приходу такі набіги траплялися часто, й лісовики відбивали їх.

Але бретілці зазнали поразки, бо ті орки були жорстокої породи, несамовиті й підступні, і прийшли вони з наміром завоювати Бретілський Ліс, а не, як раніше, тільки пройти під його прикриттям, виконуючи інші доручення, чи пополювати маленькими зграями. Тому Дорлас і його люди відступали з втратами, а орки переправилися через Тейґлін і забрели далеко вглиб лісів. Отож, Дорлас прийшов до Турамбара, показав йому свої рани і сказав:

— Бачиш, володарю, після уявного миру настав час, коли ми потребуємо тебе — точнісінько, як я і передбачав. Хіба ти сам не просив, аби ми вважали тебе одним із нашого народу, а не чужинцем? Невже ця небезпека не загрожує і тобі? Наші домівки не залишаться непоміченими, якщо орки зайдуть бодай трохи далі.

І Турамбар підвівся, і знову взяв Ґуртанґ, свій меч, і вийшов на битву; коли лісовики дізналися про це, то вельми збадьорились, і згуртувалися довкола нього, і утворили багатосотенну міць. Потому обшукали ліс, і перебили всіх орків, котрі там переховувались, і повісили їх на деревах поблизу Переправ через Тейґлін. А коли надійшло нове військо, вони заманили його в пастку, розтрощили та повбивали велику кількість орків, захоплених зненацька чисельністю супротивників і нажаханих поверненням Чорного Меча. Потім лісовики склали великі похоронні багаття і спалили на них безліч тіл солдатів Морґота, і дим їхньої помсти чорно клубочився аж попід небеса, і вітер поніс його на захід. Але кілька вцілілих орків повернулося до Нарґотронда з вістями.

Тоді Ґлаурунґа охопила справжня лють, але певний час він лежав непорушно, розмірковуючи про те, що почув. Тож зима минула спокійно, і люди казали:

— Величний Чорний Меч із Бретілу, бо всі наші вороги переможені.

А Нініель утішилась і запишалася славою Турамбара; та він сидів замислений і подумки казав собі: «Жереб кинуто. Тепер гряде випробування, в якому моя гордість або звеличить мене, або призведе до остаточної поразки. Бо вже я не тікатиму. Буду Турамбаром насправді, силою волі та відвагою переборю мою судьбу — або загину. Проте, на коні чи під конем, Ґлаурунґа я таки порішу».

Та все ж його розбирав неспокій, і він вирядив кількох сміливців у далеку розвідку. Правду кажучи, хоча про це не було сказано ні слова, Турамбар порядкував усім на власний розсуд, наче володар Бретілу, бо на Брандіра ніхто не зважав.

Настала весна і принесла зі собою надію. Люди співали за роботою. Проте Нініель, зачавши тієї весни, почала бліднути, в'янути, і щастя її потьмяніло. А невдовзі люди, котрі бували по той бік Тейґліна, принесли чудні вісті про велику пожежу в далеких рівнинних лісах побіля Нарґотронда, й усіх зацікавила та дивина.

Незабаром прийшли нові звістки: вогонь нібито просувався дедалі на північ, а запалив його буцімто сам Ґлаурунґ. Він-бо, виконуючи якесь доручення, знову покинув Нарґотронд. На це дурніші чи то пак ті, хто мав більшу надію, казали:

— Його армію знищено, тож тепер нарешті він помудрішав і повертається, звідки прийшов.

Інші ж казали:

— Надіймося, що він обмине нас.

Але Турамбар про це не мріяв, бо знав, що Ґлаурунґ вирушив на його пошуки. Тому, хоч і крився від Нініель, щодня та щоночі розмірковував, як цьому зарадити; а весна тим часом поволі переходила в літо.

Настав день, коли до Ефель-Брандіра повернулися двоє нажаханих людей, котрі бачили самого Великого Черва.

— Правду кажучи, володарю, — розповіли вони, — зараз він наближається до Тейґліна і навіть не думає звертати. Довкола нього палає земля, а обабіч димляться дерева. Сморід його нестерпний. Аж ген до Нарґотронда геть усе вкрито гидким слизом, який, здається нам, невідворотною смугою веде простісінько до нас. Що маємо робити?

— Небагато, — відповів Турамбар, — і про це «небагато» я вже подбав. Вісті, які ви принесли, радше обнадіюють мене, ніж лякають; адже якщо він і справді, як ви кажете, рухається неухильно прямо, тоді я маю чим розрадити відважні серця.