Острів Смерті - Фукунага Такехіко. Страница 22

Я перетворилась на н ь о г о, певно, тоді, коли праворуч від себе побачила згорблену постать заплаканої Ая-тян, а в дзеркалі — свій холодний, байдужий погляд. Та ні, я не бачила в дзеркалі одночасно заплаканої Ая-тян і себе, а лише своє зображення, що дивиться на Ая-тян і на мене. Переді мною було ще одне, інше, моє „я”. З глибин душі на обличчя тої жінки щось проступило, і вона обернулась у зовсім іншу, ніж була дотепер. Вона дивилася темними очима, в яких шелестіло листя від вітру і починав сипатися білий сніг, дивилася з дзеркала і на мене, і на нещасну Ая-тян. Та чи бачила вона бодай що-небудь? Вона дивилася, як Ая-тян плаче з властивим молодості (або загалом живій істоті) розпачем, із задзеркалля так, наче людське страждання застигло на тій мертвій скляній поверхні, та чи вона щось бачила? А може, перед її зором відкривалося щось інше? „Чого ти плачеш?” — запитала я Ая-тян.

…Усі відчуття покинули її, і вона знову перестала відрізняти себе від навколишнього світу. Такого плоского краєвиду, як теперішній, вона ще ніколи не бачила і не помічала різниці між собою й лавою дивовижних людських подоб. Мало того, що навколо здіймалося полум'я, так ще й сонце пекло немилосердно, хоча зовсім недавно небо вкривали чорні хмари й падав холоднючий дощ. Але вона не знала, чи вже випогодилося, чи зараз літо, чи зима і чи вона тут, а не десь-інде. Вона навіть не знала, хто вона, чого тут опинилася, чому оточує її цей краєвид. Ні, вони знала, хто вона. Знала й те, що крізь просвіти між хмарами пробивається сонячне проміння, що зараз літо, що якась страшна трагедія спіткала її й оці людські подоби і що це не сон, а жива дійсність; знала, що вона — це вона, та була наче скута сном, безсила, неспроможна ходити, дивитись і навіть заціпеніти на одному місці. Та відчуваючи, ніби цей краєвид розгортається в її душі і болить, вона не сумнівалася в його існуванні. В тому ж упевнювало її й відчуття ваги дитячого тіла на її руках. „Чого я тримаю це маля? Що це дасть?” — міркувала вона. Після того вибуху час перемішався, припинив свій розмірений біг. Тоді вона не розуміла, коли і як усе це сталося, стояла вона, лежала чи йшла, бачила чи осліпла. А тепер ледве сиділа навпочіпки (здавалось їй, що всі суглоби розійшлися) і пригортала до себе, щоб переконатися, що сама жива, дівчинку, схожу на розбиту ляльку, а та ніби розплющила оченята і прошепотіла:

— Води… Води…

Хоча це слово було вимовлене з такою мукою, що, здавалось, у ньому вмістилися б усі людські надії, якби зникли всі інші слова (а хіба таке страхіття могло не торкнутися їх?), вона тільки хитнула головою й оглянулась на цей вогненний краєвид, заповнений людськими подобами, бо знала: того, що просила дівчинка, ніде не було. „Пробач, але води тут нема. Може, десь вона й є, але… Та я таки піду пошукаю”. Хто зна, сказала вона так уголос чи тільки подумала, ворухнувши губами? Дівчинка ще міцніше притиснулась до неї. Вона навіть не була певна, чи це справді була дівчинка, чи ні. На її голові, наче наголо вибритій, не було й волосинки, обличчя розпухло так, що на ньому не можна було розрізнити ні очей, ні рота. З-під полущеної, тонкої, як папір, шкіри, виступало м'ясо. А проте ця дівчинка здавалася їй миловидою, як лялечка. Бо не була ні мертвим предметом, ні іграшкою, а живою істотою. Бо, відчуваючи, що сама залишилася жива, вона стискала своїми затерплими руками таке ж саме живе створіння. Навколо простягалася сіра земля, завалена уламками стін, обгорілими телеграфними стовпами, деревами та розбитими автомашинами. Крізь той каламутний світ чи то йшли, чи то повзли людські подоби — хто обдертий, хто напівголий з обсмаленою шкірою. Вони кричали нелюдськими голосами, стогнали і безперестанку чогось чи когось шукали очима, не схожими на очі. Чого й кого вони шукали? Може, рідних або коханих? На землі то тут, то там лежали мертві істоти — собаки, коні, люди. Як і купи теплого попелу, вони вже не могли нічого розповісти. Вона йшла, наче уві сні, крізь той світ, безгучно стогнучи. Їй здавалося, що й сама вона обернулася на купку попелу та злилася з навколишнім краєвидом, і тільки відчуття ваги дитячого тіла повернуло її до свідомості.

— Води…— простогнала дівчинка…

На моє запитання Ая-тян ще дужче захлипала, а я дивилася на неї як на щось неживе і більше не озивалася; то скоріше я була нежива, бо Ая-тян так ридала, що, здавалось, могла б зворушити навіть камінь і пробудити співчуття бездушної машини. У такі хвилини в моєму серці відкривалася якась щілина і крізь неї непомітно добувалося щось тепле, солодке та безформне — те, що я ще недавно намагалася в собі придушити. Розуміючи, що заговорити — означає видати свої приховані почуття, я все-таки нарешті запитала: „Чого ти плачеш? Тому, що я згадала про Сома-сана?” У ту мить жіноче зображення в дзеркалі, міцно стиснувши губи, глянуло на мене зневажливо. Ая-тян підвела голову і, все ще схлипуючи, відповіла: „Сома-сан тут нідочого”. Мене смішило, як з її очей скапують сльози, і я сказала: „То чого ж ти плачеш? Ти справді тонкосльоза”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі не спускало з мене зневажливого погляду). „Але ж…— ніби заперечуючи, Ая-тян зробила ще більші очі, і по її правій щоці покотилася остання велика сльоза. І знову мене це розсмішило, однак я подумала, що така моя реакція недоречна, бо ж вираз обличчя Ая-тян був серйозний і цим мені подобався.— Але ж ви, Мотоко-сан, нічого не розумієте. Ви зі злості кажете, що начебто Сома-сан радів”. — „Чому зі злості? — заперечила я.— Просто ти йому подобаєшся і він напевно радів з твого приходу”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). „Та річ не в тому. І я, і Сома-сан переживали за вас, а тому я ходила до нього за порадою. А коли вернулася, ви сиділи перед дзеркалом і кепкували з мене, бо не допускали думки, що я можу турбуватися про вас. Яка несправедливість!” — „І через таку дрібницю ти плачеш? — спитала я.— Дивно. А чого тобі про мене турбуватися? Що я такого зробила?” У цю мить я збагнула, що Ая-тян недарма плаче і що немало й я в цьому завинила. „Не треба цих відмовок, — Ая-тян знову схлипнула й підсунулася до мене ближче. — Мотоко-сан, ви так дивно поводитеся. Я просто нічого я розумію”.— „Цікаво, чим це я тебе дивую?” — „На роботу не ходите вже кілька днів і картини понищили. Скільки ж їх ще залишилося? Мабуть, і сьогодні не одну зіпсували. Що у вас на душі, не знаю, бо ви нічого не кажете. Через це мені так сумно”. — „Сумно?” — спитала я насмішкувато. Раптом у мене піднявся настрій і чужі переживання перестали мене зачіпати. (І цього разу жіноче зображенні в дзеркалі кинуло на мене зневажливий погляд). „А хіба мені не можна сумувати?” — відбивалася Ая-тян. Видно, швидко навчилася в мене так відповідати. Звісно, в неї може бути своя причина для смутку. „Чому ж ні? Будь-ласка, сумуй, скільки тобі заманеться! Тільки мене сюди не приплутуй. Не хочеться мені говорити — мовчу, картина не подобається — я нищу її. І ти мені тут не укажчик”. Я подумала, що після таких різких слів Ая-тян знову розплачеться, але вона раптом тільки зблідла й пильно гляну мені в очі. „Це серйозно?” — спитала вона через хвилину. „Цілком серйозно,— відповіла я.— Якщо тобі можна обмовляти мене, то мені можна комизитися і робити все, що забагнеться. А може, ти вважаєш, що я не маю права розпоряджатися своїми картинами? Хіба ти не нищила своїх, коли вони тобі не подобалися? Я гадаю, тобі не варто брати собі це близько до серця”. При цих словах я відчула, як щось лагідне струмує з моєї душі. У ту мить я ненавиділа себе за таку слабкість. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). „Брехня! — пролунав голос Ая-тян, але мене вразила його схожість з моїм. — Мотоко-сан, ви кажете неправду. Ви руйнуєте намальовані картини з примхи. І не відпирайтеся. Я все добре розумію. А ви гадаєте, що я нічого не підозрюю? Я б не хвилювалася, якби знала, що ви мовчите, бо поринули в роботу або сердитесь на мене. Так ні, ви щось задумали потай від мене.” — „Та хіба я можу щось приховати від тебе? Просто в мене настрій зіпсувався” ,— відповіла я. Невже людина здатна скрити те, що відбувається в її серці, так само, як ніч землю? В о н о непомітно проросло і розповзлося по моїй душі — мені навіть почало здаватися, ніби я чую, як в о н о шепоче: „Я тут, ось тут”. І тільки-но я захотіла приховати його, як мене охопила лють і я крикнула в вічі Ая-тян так, наче кидала виклик й о м у: „Ну що ж, звинувачуй мене в нещирості! Але знай, що я ні з чим від тебе не таюся. А якби й таїлася, то що в цьому поганого? Так у кожного ж є свої таємниці. Я — це я, а ти — це ти. Звичайно, можна було б відкритися… Але ж ти не признаєшся, що Сома-сан тобі до вподоби. Навпаки — з усіх сил намагаєшся це приховати. А чому? Можеш хоч зараз виходити за нього заміж. Скажи, що я тобі стою на перешкоді, і я зійду зі сцени. Ти — це ти, а я — це я. І не треба втручатися тобі в мої справи”. (І цього разу жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо). Ая-тян слухала мене незворушно, але ставала дедалі блідіше. „Мотоко-сан, якщо ви говорите зі мною таким тоном, то я піду з дому” ,— сказала вона спокійно. „Щоб одружитися з Сома-саном?” — перепитала я, скрививши губи. „Мабуть, ні,— відповіла Ая-тян. — Та, зрештою, хай це вас не обходить. Мені нестерпно тяжко жити разом з вами й не знати, що діється у вас на душі. Щоправда, і я не зуміла стати вам подругою, з якою можна поділитися і радістю, і горем”. Я мовчала, а в глибині мого серця відлунювали, поступово затихаючи, слова „Я піду з дому”. Я пригадала собі дивовижну тишу в кімнаті після її попереднього зникнення. Пригадала, як гойдався тоді від протягу абажур над електричною лампочкою. Пригадала, як я дивилася на неї, аж поки в мене заболіли очі.