Острів Смерті - Фукунага Такехіко. Страница 24

Він приходив до Мотоко Моегі з пропозицією щодо художнього оформлення книжки у понеділок, тобто кілька днів тому. А те, що й сьогодні посмів навідатися, означало: Сімма таки добре муштрував редакторів. Та, здається, до цього домішувалося підсвідоме зацікавлення як художницею, що сухо відкинула пропозицію видавництва, так і її подругою Аяко Аймі. На ґанку він повідомив господиню про мету свого приходу, і хоча та гукнула: „Мотоко-сан! До вас гість! Той, що недавно заходив! Сома-сан!” — і у відповідь почулося: „Просіть!” — йому уявлялося, що він застав обох подруг, а тому, піднявшись на другий поверх і побачивши в майстерні лише Мотоко, трохи розчарувався. Художниця говорила з ним, але пензля з рук не випускала, тож розгубленому гостеві не залишалося нічого іншого, як підійти до вікна й виглянути надвір.

Сад тонув у теплому промінні післяобіднього сонця, у вікно завівав свіжий легіт.

— Пахне весною,— не обертаючись, проказав Канае.

— Можливо. Та мені байдуже, яка погода.

— А хіба для малювання вам не треба сонячного світла? — повернувшись обличчям до Мотоко, запитав гість.

— Це імпресіоністи без нього не обходяться. А я волію працювати при запнутих вікнах та електричному світлі. Я б навіть сказала, що намальоване в темряві в мене виходить кращим.

— Отже, всі ваші картини — плід уяви?

— Майже всі. А що ви скажете про себе?

Раптове питання збентежило Канае. Він мало не відповів, що картин не пише, але потім збагнув, що Мотоко натякає на роман. І його втішило, що вона пам'ятає розмові про його заповітну мрію.

— Ви маєте на увазі роман?

— Звичайно.

— Напевне, він теж буде плодом уяви. Бо я не збираюся писати в стилі „сісьосецу” — роману про себе. Однак я ще нічого не написав, у мене є тільки план.

— А коли ж почнете?

— Ще задум не визрів.

— Он що.

Мотоко знову примовкла, а Канае виглянув надвір. „Якщо це правда, що Аяко от-от прийде, то звідси я найшвидше її побачу” ,— думав він.

— А що значить: „Задум не визрів?” Невже ви не можете починати, коли маєте під руками добрий матеріал?

— Цього не досить. Я повинен ясно уявляти, собі, що хочу написати, яка основна тема мого твору. Здається, я вже намацав її, але не знаю, як конкретно її втілити. Вона має умоглядний характер і тому мені невтямки, як до неї підступитися. Поки я не зрушив з місця, все переді мною — наче в тумані. А щоб запустити машину в рух, потрібен ключ запалювання, тобто в моєму випадку — сюжет, задум. Та от біда, я ніяк не можу знайти того ключа.

— Видно, це непросто. То, може, краще починати писати, і тоді все з'ясується?

— Е ні, так не піде. Це, можливо, в живописі форма визріває у процесі малювання, а от щоб писати роман потрібно конкретно уявляти зображуване. І тому так, як ви пропонуєте, нічого не напишеш, тим більше роману. Все це непросто робиться. А ви як гадаєте?

Канае стояв спиною до вікна, зіпершись ліктями об підвіконня. Мотоко дивилася на нього, тримаючи в лівій руці палітру, а в правій — довгий пензель.

— Сідайте он на той стілець.

— Та я можу й постояти.

— Будьте як удома. Я теж присяду.

Канае підсунув до вікна старенький стілець, бо сподівався побачити звідси, як іде вулицею Аяко. Однак розмовляти з Мотоко й водночас дивитися надвір було неможливо. Поклавши палітру на стіл, а пензель усе ще тримаючи в руці, художниця сіла на низенький табурет і заклала ногу на ногу.

— У вас є що закурити?

Канае простяг їй пачку цигарок. Вона не ворушилася, коли він, нахилившись, підніс їй запаленого сірника, й очима показала на білу череп'яну мисочку — мовляв, туди киньте недопалок.

— А хіба не в цій мисочці ви розчиняєте фарби?

— Байдуже. Я її по-різному використовую. Ая-тян завжди сварить мене за це.

Все ще не випускаючи пензля з правої руки, а між пальцями лівої затиснувши цигарку, Мотоко усміхнулася на диво приязно й пустотливо.

— Отже, ви ледачі?

— Страшно. Мої цигарки в тій кімнаті, тому я у вас виканючувала. Будь ласка, підсуньтеся ближче.

Канае підтяг стільця ближче до Мотоко, і йому відкрилося полотно розпочатої картини. На темно-попелястому заґрунтованому тлі проступали легкі жовті лінії малюнку, що подекуди тонули під мазками темно-зеленої фарби. Було неясно, що збирається малювати Мотоко.

— У цьому начерку є якийсь задум?

Художниця мимоволі кинула очима на полотно.

— Звичайно, є.

— А ви можете сказати, який? Мабуть, це наївне питання, але я не розумію, що зображає ця картина.

Мотоко знову ледь-ледь усміхнулась і, роздушуючи недопалок, відповіла:

— Ну й добре, якщо в ній до самого завершення буде щось незрозуміле. Зате в моїй голові все ясно. А чи можна сказати те саме про роман?

— Та годі про нього. Я ще нічого не написав. Моегі-сан, ви малюєте без моделі? Тож і „Острів” і „Міський краєвид”, що я бачив на виставці, не списані з натури?

— Ні. Але ескізи я іноді роблю на природі, та коли хочу, можу творити цілком реалістичні речі… Між іншим, обкладинку ви хотіли б бачити виконаною саме в такій манері?

— Навпаки, я б волів щось символічне. Коли я побачив ваші картини на виставці, то подумав: це якраз те, що треба.

— Знаєте, я не можу похвалитися, що мені вдаються реалістичні картини.

У цих словах учувався жаль, і Канае мимохіть засміявся.

— Минулого разу, коли вас не було, онук господині показав мені альбом з малюнками. Цілий зоопарк. Хіба це не чудова робота?

— А-а, ви про альбом Ген-тяна? Але ж зображене там — це не звичайний реалізм. Я працюю в жіночій школі й мушу навчати дітей малювати по-реалістичному. Мені це важко.

— Певно, тому, що реальність — це не тільки те, що лежить на поверхні. Ваш „Острів” — шедевр. Мені здається, це найповніший узагальнений образ усіх можливих реальних островів, доведений до абстрактного поняття…

— Я вас не розумію. Що ви маєте на увазі?

Канае загасив цигарку й на хвилину задумався.

— Як би вам сказати… Я вбачаю в ньому не звичайний острів, а прабатьківщину, якої побоювалася і до якої прагла первісна людина. Мабуть, ви знаєте, що в японських міфах згадується Країна Вічності. Згідно з гіпотезою Сінобу Орікуті [23], уявлення про неї запозичили з легенди про Нірайкай, відомої на островах Рюкю. Нірайкай — це острів богів і водночас пристановище мертвих. На цій прабатьківщині людина народилася і туди, в Країну Предків, згодом повертається. Я про це не думав, коли розглядав вашу картину. Тоді мені пригадався Беклін. І тільки пізніше я помітив у ній щось суто японське, а згодом — щось загальнолюдське, екзистенціальне.

— А хто такий Беклін? — запитала Мотоко, все ще тримаючи в правій руці пензель — як зброю для оборони.

— Беклін — це художник, який малював на містичні теми в реалістичній манері. Не дуже славетний. Активно працював у Німеччині та Швейцарії у другій половині дев'ятнадцятого століття. Я можу показати вам літографії його картин, якщо захочете. Одна з них, „Острів мертвих”, нагадує вашу.

— А я й не знала.

— Невже? Композиція схожа, а манера виконання інша. Вона настільки реалістична, що навіть тінь на воді ніби справжня. На ній зображено постаті мертвих у білому на човні, що наближається до сходів на острові. Ваша ж картина похмура, зловісна. Отже, їх об'єднує лише міфічний елемент. Узагалі я вважаю, що споконвічний страх людини перед смертю і потяг до неї ще й у сучасну епоху живе у вигляді міфу.

— Сома-сан, ви якось надто складно міркуєте.— Мотоко врешті поклала пензель на стіл і попросила ще одну цигарку, а потім, задоволено випускаючи струмок диму, сказала: — Спасибі вам за інтерес до мене, але я так не думала коли малювала ту картину.

— Вважайте, що цим я роблю собі рекламу великого знавця вашої творчості,— сказав Канае і, посмоктуючи цигарку, засміявся.

— Великого знавця? Звичайно, порівняння з видатним художником для мене честь, але я дала вияв чомусь, що мітиться в моїй душі. А чому — ви, мабуть, не здогадуєтеся…

вернуться

23

С і н о б у О р і к у т і (1887-1953) — японський літератор, поет і етнограф