Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 7

--Вибач, що відволікаю. Та не бачили ви, тут, невеликого на зріст, заввишки як дитина, чоловіка?

Охоронець знизав плечима:

--Та начебто, ні. Навіщо ви його шукаєте?

-- Це дуже небезпечна людина. Він чаклун.

-- Та в нас у державі, чари не вважаються злочином. — розплився в широкій усмішці вояк.

-- Я знаю. Я і сам чарівник. Та людина, яку ми шукаємо, служить Магрі, і все що робить, приносить лихо!

-- То он воно що! Чого ж ти, одразу з цього не розпочав.

Охоронець пішов до своїх товаришів, і кілька хвилин з ними, про щось розмовляв. Повернувшись до Карола, чоловік повідомив, що людини, яку хлопець розшукує, ніхто з охоронців не бачив. Можливо він і не заходив у Махтер. Карол подякував за допомогу і повернувся до товариша.

-- Не думаю, що Бахтар минув Махтер. — висказав свою думку, вугляр. — Він не втратить нагоди, зробити якусь капость, а під час святкувань це дуже просто.

-- Я з тобою згоден. Та відшукати його, буде не легко. В очах аж мерехтить від різнобарв’я святкового вбрання. Половина народу в масках, під ними легко сховати, навіть наймерзеннішу фізіономію.

Друзі вже майже дістались центральної площі міста, як попереду почувся якийсь ґвалт. Вони, одразу прискорили ходу своїх коней, щоб не проминути події. Розганяючи натовп з середини вулиці, на зустріч хлопцям ішов загін озброєних людей. Щоб не наражатись на неприємності, друзі вступили воякам дорогу, від’їхавши на узбіччя.

-- Що відбувається?— перегнувшись з коня до молодиці, що торгувала здобою, спитав Теймур.

-- Купиш булочку, скажу!— лукаво підморгнула хлопцеві, жіночка.

-- Для такої красуні, не те що монети не шкода, а навіть життя!— засіяв своєю білозубою посмішкою, вугляр.

Його чорні, пристрасні очі, наче обпекли душу молодиці. Та зніяковівши хіхікнула, і простягла хлопцеві свою випічку.

-- Сьогодні повинна була відбутися показова страта, над злодіями. Та їм, дивним чином, вдалося втекти, задуривши стражу. Кажуть, не обійшлося без чорної магії. Кілька сторожових собак, перетворилися на чудовиськ, їх ледве вдалось повбивати. – пояснила друзям ситуацію, жіночка. — Тож охорона, намагається відшукати втікачів.

-- Дякую за інформацію, красуне. — галантно вклонився Теймур, а потім звернувся до Карола. — Що ти, про все це думаєш?

-- Думаю, Бахтар знайшов для себе, непоганих спільників, пообіцявши гарну винагороду. — висловив свою думку, молодий чарівник.

-- І я так думаю.

-- Давай зайдемо до котроїсь з забігайлівок. За келихом місцевого пійла, ми дізнаємось більше, ніж на вулиці.

Перед хлопцями гостинно розчинив двері господар невеличкого шинку на базарній площі. Він вмів вирізняти клієнтів, з яких міг отримати зиск. Двоє гарно одягнутих парубків, одразу привернули його увагу. «Мабуть приїхали на свято погуляти.»-- подумав він. Розплившись усією улесливою фізіономією, хазяїн вклонився гостям, і запросив увійти до середини. Приміщення було напівпорожнє, і в такий день це було дивно.

-- Щось тобі не щастить з клієнтами. — звернувся до господаря закладу, Теймур.

-- Не кожен в цій місцевості може оцінити вишукане обслуговування. — оправдовувався хазяїн.

-- Мабуть ціни дереш?

-- Ну що ви, хіба це ціни!— обурився чолов’яга.

Карол і Теймур сіли за вільний столик. Шинкар застиг поряд, в очікуванні заказу.

-- Шановний, принеси нам по склянці доброго вина і щось попоїсти. — попрохав господаря, молодий чаклун.

За столом поряд бесідувало двоє чоловіків. Вірніше говорив лише один, він був страшенно чимось наляканий. Друзі прислухались до розмови.

-- …уявляєш, я іду, а він отак, мені на зустріч, разом з усією своєю бандою. Я ледь встиг сховатися в канаві. Якби Самсон мене побачив, живим би, не залишив.

-- Так, ти правий, вин пам’ятає, хто продав його охоронцям!— погодився з наляканим чоловіком, його співрозмовник.

-- Тільки уся їхня братія, якась дивна була. Коли проходили повз мене, то наче спали з відкритими очима, а керував ними якийсь карлик. Вони несли його на ношах…

Чоловіки продовжували розмовляти далі, та друзі вже не дослуховувались, вони зрозуміли з ким матимуть справу. Самсон був і залишився негідником, а можливо, став ще не безпечнішим, адже тепер ним і його людьми, керував Бахтар. Карл підійшов до співрозмовників, і поклавши на стіл перед зляканим чоловіком монету, спитав:

-- Добродію, вибачте що втручаюсь, та ми ненароком почули вашу розповідь. Скажіть, в якою дорогою пішли бандити?

-- А, хто ви такий?— трохи за ікаючись, спитав чоловік.

-- Ну скажемо, я Самсону, не друг, і в мене з ним, свої рахунки.

Чоловік поманив хлопця пальцем, щоб той нахилився нижче, і прикривши долонею срібного круглячка, прошепотів йому на вухо:

-- Те товариство подалося до лісу. В бік поселення вуглярів.

Карол розуміючи, кивнув головою і повернувся за свій столик, якраз служка приніс їхнє замовлення.

-- Нам ніколи довго розсідатись. — сказав молодий чарівник. – Бахтар з бандитами, подалися до твого селища. Єдине втішає, вони ідуть пішки. Тварини відмовляються перевозити чаклуна, то він знайшов собі інший транспорт.

У Теймура, від недобрих передчуттів, болісно занило в грудях. Та другові він нічого не сказав. Похапцем пообідавши, друзі вирушили в дорогу. Їхали швидко, наче намагалися обігнати час. Та все ж, його їм трішечки таки і не вистачило, щоб попередити лихо, яке насувалося на мирне поселення лісового народу. Ще з далеку, вони побачили стовп диму, він підіймався над темною смугою лісу, якраз над тим місцем, де мешкали вуглярі. Карол притримав Теймура, і зупинив свого коня.

-- Ти чого?— здивувався вугляр.

-- Бачиш дим?— замість відповіді, спитав чарівник.

-- Так.

-- Коли ваші майстри випалюють вугілля, він такий?

-- Ні. Ми випалюємо з сирої деревини і дим білий, а цей якийсь сірий і страшний. Я боюсь в селищі сталось щось лихе.

-- Я маю право використовувати магію, лише в крайній необхідності, щоб не витрачати даремно сили, але це, мабуть, той самий випадок, коли магія потрібна. Верхи, ми ще довго їхатимемо. Тому доведеться залишити коней тут, а ми с тобою перенесемось до поселення за допомогою телепортації. Ти згодний, Теймуре?

-- Трохи лячно, та іншого виходу немає. Давай, чаклуй!

Молодий чарівник узяв друга за руку і заплющивши очі, промовив закляття. Мить, і хлопці опинилися на околиці поселення. Те, що вони побачили, злякало і розлютило одночасно. Палало кілька обор, вогонь пожирав плоди нелегкої праці, залишаючи людей без даху над головою, люди бігали з відрами намагаючись загасити пожежу. Та їхні зусилля були марними, полум’я розгорялось все сильніше.

-- Кароле, гаси вогонь!— вигукнув Теймур.

Молодий чаклун, зібравши всі свої сили, підняв руки до небес, і знову почав промовляти закляття. Поволі небо затягували важкі, чорні хмари. Пролунав грім. Сині блискавиці розкололи небо навпіл. Замерехтів дрібний дощик. Хлопець не припиняв бубніти дивні слова, зміст яких, крім чарівників, ніхто не міг розібрати. Дощ набирав сили, і ось хлинув як з відра. Спочатку вогонь не хотів відступати, він шипів і викидав червоні язики, намагаючись пересилити воду. Та даремно. Дощ швидко заливав згарища, вбиваючи залишки жару. Останнє, що побачив Карол, це радісні обличчя людей, що бігли до нього. Його серце гулко калатало в грудях, голова розколювалась від болю, в очах потемніло, і хлопець впав обличчям на розмоклу від дощу, землю.

Ще не відкривши очей, Карол зрозумів, що лежить у постелі. Він провів рукою по м’якому покривалі, і смачно позіхнув.

-- Вже прокинувся?— почув юнак, знайомий голос. —А то, я думав, ти місяць спатимеш.

Молодий чаклун розплющився, поряд з ним, стояв Теймур з кухлем у руці:

-- Ось, візьми, випий. Це моя мати приготувала тобі відвар з цілющих трав.

-- Дякую.-- Карол взяв посудину обома руками, і маленькими ковтками почав пити.

-- Що з тобою трапилось?— спитав схвильованим голосом, Теймур. — Ти нас усіх здорово налякав.